Курсовая работа: Ресурсно-рекреаційний паспорт Городнянського району
Михайлівська церква в с. Великому Листвені Городнянського району (Додаток В рис.1) збудована 1742 р. понад заплавою р. Дирчин на замовлення А. В. Дуніна-Борковського. У плані повторює традиційний тип тридільного храму. Найпізніший відомий в Україні приклад мурування з жолобкової, так званої литовської цегли. Центральна дільниця (9x9 м) перекрита хрестовим склепінням завтовшки в цеглину. Замість світлової бані мала високий дерев'яний намет з маківкою. Внутрішній простір освітлювався великими, на два яруси, вікнами. У 1855 р. зроблено півсферичну баню (не збереглася), притвори, до бабинця прибудовано чотириколонний портик тосканського ордеру. Оригінальний задум та конструктивне вирішення Михайлівської церкви в с. Великому Листвені не мають аналогів на Лівобережній Україні.
У 18 ст. у Городні було споруджено три церкви, жодна до нашого часу не вціліла. Тільки на малюнкуми можемо бачити велич і красу Троїцької церкви в який були розписи Г. Стеценка.
В 2008 році збудована нова Свято - Миколаївська церква (Додаток В рис.2).
3.1 Вода з колодязя десятого століття
Мешканці села Автуничі на Чернігівщині Городнянського району мають рідкісну нагоду посмакувати такою ж водою, якою вгамовували спрагу наші пращури.
Яким же побитим „пробиралася” у нашу атомно-компю'терну добу та чиста середньовічна водиця? Усе сталося завдяки науковцям з Інституту археології НАН України та... місцевому лісникові Миколі Зайцю. Головне в іншому: за колодязною екзотикою постає справжнє відкриття, зміна одного з усталених традиційних уявлень.
Археологи, як правило, „копають” на місцях стародавніх осередків цивілізації – і знахідки не змушують себе чекати. Київські ж учені вирушили в глушину. Місцевість довкола Автуничі і нині – глибока провінція. А тисячу літ тому? Тож зацікавились: чи справді у лісах стародавньої Сіверщини завивали лише вовки? Чи справді розкиданий недолею, убогий та темний тамтешній люд добрих ремесел не знав, а пив воду з „копитного сліду”? Одне слово, був таким, як його досі уявляли історики.
І ось – колодязь. Без коробки чи, тим паче, дашка. Проте справжнісінькій середньовічний колодязь. Спочатку один. А невдовзі й другий, знайдений два роки тому, а тепер після дослідження та опрацювання знахідок, навіть реставрований.
Стою біля нього. Хто колись носив до хати воду з колодязя, здогадався б: це – цямрини! А ось характерні рівчаки для дужок... Так, звалені у купу поліна, що лежать нині у відділі давньоруської та середньовічної археології, десь тисячу років тому справді були зрубом сільського колодязя. Час їх, звичайно, поточив. Проте український дуб з честю витримав іспит століть. Деревина тверда на дотик. Достоту ваговита... До тріумфальної ходи «бетонних кілець» у нас у селі, наприклад, ніколи не пускали на зруб дуб. А ось озброєні мало не кам’яним інструментом сіверяни взяли та й склали йог із цієї лісової породи. Ніби знали, що їхній витвір дасть потомкам справді непересічні наукові аргументи.
Звісно, що колодязі у Київській Русі були. Князі та духовенство пили воду не з калюж. З чого вже там складали зруби у колодязях при високих дворах, не знаю. Головне, знать, заможні та владні люди користувалися тим здобутком тогочасної цивілізації. Але – провінція ... Історики не припускали, що колодязями послуговувалися й там. Тепер же перед нами не просто повноцінний автуницький зруб, а й дещо інше.
Дубове поліно з характерними вирізами на краях. Невже коромисло? Адже тут немає й натяку на традиційну виїмку для плеча.
Безпосередній учасник археологічної експедиції Ігор Анатолійович Готун каже, що то, звичайно,коромисло!
Ось оливкові скляні кульки, в яких легко можна впізнати стародавнє намисто. А ось череп’яні провушини зі шматтям протягнутого в них лика.
Бачачи замислений подив співрозмовника, Ігор Анатолійович виручає мене розлогим коментарем.
Воду в епоху слов’янського середньовіччя, звичайно, носили не жерстяними відрами. Користувалися цеберками. А ці провушини опинилися у колодязі ось чому. Господині опускали сюди влітку для охолодження молоко, м’ясо... у таких керамічних посудинах з провушинами. Та оскільки ті провушини припасовувалися до вінець не дуже міцно, то частенько відривалися. Звідси й розсипи цих, як ми кажемо, керамічних фрагментів. Як на дні колодязя, так і навколо нього. Жінки просто не завжди їх прибирали.
Добротний дубовий колодязь (та ще й з ящиком при ринбі) і сам по собі є переконливим аргументом на користь високої побутової культури наших пращурів. Адже голими руками таке не зробиш! Окрім лопат, одну з яких, схожу на сучасну копаницю і при тому також дубову, археологи таки знайшли, потрібен був для обробки дерева досконалий інструмент. Та й сам колодязь, напевне, копали гуртом, маючи бодай примітивні „геологічні” знання... Розгортається ціла низка цікавих висновків.
Колодязь колодязем, але одночасно з цим відкриттям і в цьому ж місці виявлено такі промовисті в історичному відношенні предмети, як керамічний уламок з власноручним написом гончара (по сирому), хрестик з черепашки, на якому видряпане зображення Христа на Голгофі... Втім, останнє, як , до речі, й намисто, могло потрапити сюди і з Причорномор’я : християнські сюжети у побут (інвентар) ще не ввійшли – простий люд перебував у полоні язичництва. Але напис на горщикові! Уявляєте? Десяте, та нехай навіть дванадцяте століття, - і грамотний сільський гончар! Це, погодьтеся, вражає.
Крім того, кажуть фахівці, з автуницького колодязя брали воду не лише для пиття. Цією, як на ті часи, досконалою господарською спорудою, напевне, користувалися і ремісники виявленого поблизу справжнього гончарного комплексу. Тобто є всі підстави гадати, що стародавні слов’яни, зокрема сіверяни, аж ніяк не обмежувалися землеробством та бортництвом, що їх досі відводили їм історики. Були в них ширші інтереси й заняття. Про це свідчать і виявлені біля Автуничі смолокурня, тиглі для виплавки (з болотяної руди) так званого губчастого заліза... А з чого ж робили наконечники для стріл, ножі, сокири, зрештою, провушини – тільки вже не на керамічному посуді, а на дубових цеберках? Нарешті – замки. Справжнісінькі пласкі замки, наявність котрих хоч і засвідчує той сумний факт, що злодії водилися й тоді, проте своєю конструкцією можуть здивувати навіть сучасного інженера.
Після археологічних знахідок біля Автуничі стає зрозуміло: європейська історична наука міряла давньоруську культуру явно коротким аршином. Багато, надто багато списувалося на татаро-монгольське нашестя, яке ніби геть умертвило старослов’янську культуру і спаралізувало економічний поступ... Що ж до реставрації колодязя, здійсненої з ініціативи давнього симпатика археологів Миколи Зайця, а також можливості місцевих жителів пити „стародавню” воду, то тут немає жодних сенсаційних перебільшень. Колодязь, як то кажуть, діє. А вода у ньому, як засвідчено хімічними аналізами, справді живлюща і чиста, ще „та” [4].
Навколо колодязя древніх сіверян.
«... У листопаді минулого року „Деснянська правда” розповідала про те, що студенти Чернігівського педінституту, проводячи археологічні розкопки поблизу села Автуничі Городнянського району, натрапили на древній колодязь (Додаток В рис.3), і він відповідно облаштований. Мені дуже хотілося напитися з нього води. Влітку трапилася така нагода з двома приятелями побувати в рідних краях, там, де я народився. Заглянули на розкопане поле, віднайшли колодязь, та дістати води не вдалося. Прикро стало на душі, що недоробляємо до кінця гарну справу, губимо (не рекультивуємо) родючі землі «.
З листа М. Авдієнка
Після одержання цього листа я побував на місці археологічних розкопок. Від них залишилися глибокі ями та пагорби, серед яких і колодязь відшукати важко. Місце розкопок набуло зовсім іншого вигляду, ніж кілька років тому, коли можна було подивуватися древньому поселенню, про яке нагадували тут залишки гончарного горна, смолокурні, кузні, тиглів для виплавки губчастого заліза з болотної руди тощо, уявити житла і ремесла його мешканців.
Натрапили студенти і на колодязь. Допомогли облаштувати його лісівники Рубізького лісництва, угіддя якого тут розташовані. Розчистити джерело, поклали на дно дерев’яний зруб, поставили залізобетонні кільця. До речі, під час розчищення колодязя виявили в ньому уламки глиняного посуду, соснові шишки, які хтозна відколи пролежали у воді і не змінили кольору, і що особливо зацікавило – то це вийняті з глибини дерев’яні цямрини, які були настільки нетлінні, ніби пролежали не століття, а зовсім небагато часу. Вода виявилася чистою і смачною, у студентів відпала потреба підвозити її до місця розкопок, як це робили раніше.
Пригадалася і виставка знахідок археологів, влаштована у Рубежі у 1992 році. Відвідувачі оглядали не тільки виставлені у вітринах експонати, а й бували на місці розкопок. Тоді висловлювалися думки, що оце поселення може стати цікавим об’єктом для екскурсій по Чернігівщині, бо ж знаходиться, по суті, на прикордонні з Білоруссю і Росією, проливає світло на життя, побут та заняття далеких спільних пращурів трьох слов’янських народів. Ідея залишилася ідеєю, а в наступні роки археологічні дослідження згорталися, нинішнього ж – зовсім не велися.
Один з керівників археологічних розкопок, завідуючий кафедрою археології та народознавства Чернігівського державного педагогічного університету, кандидат історичних наук В. П. Коваленко розповідає:
Розкопки поселення Х – ХІІІ століть поблизу Автуничі за своїми обсягами і дослідженнями є чи не найбільшим в Європі. Ведуться вони з 1988 року. Площа – 5 гектарів, досліджено вже більше половини. Є досить цінні і цікаві знахідки, що експонуються окремим розділом „Автуничі” в Національному музеї історії України. У Києві йшла друком книга колективу авторів „Південно-руське село Х-ХІІІ століть”, де подається широка розповідь про Автуницьке поселення. На місці розкопок проведені кіно-, фотозйомки. Таким чином, там, де дослідження завершені, поле підлягає рекультивації. Місцевому ксп імені Орджонікідзе щорску експедицію перераховувалися кошти для виконання цих робіт. Однак ділянка в межах одного гектара залишилася не рекультивованою. Там же знаходиться і згадуваний колодязь.
Через відсутність коштів цього річ розкопки справді не проводилися. Та вже й торік важкувато було цим займатися. Тільки завдяки місцевим господарствам і жителям, які подавали допомогу, зокрема, в харчуванні студентів, ми зуміли розпочати роботи на новій ділянці. Сподіваємося, що в наступному році дослідження відновляться.
Лісничий Рубізького лісництва М. М. Заєць розповідає, що він пропонував голові Лемешівського ксп на місці розкопок, де слід проводити рекультивація, посадити дерева. Та сама природа ніби пішла назустріч людям. За два-три роки на пагорбах і в долинах виросли сосни, берізки, верби, вільхи, цвіте тут іван-чай, звіробій, чебрець. Це буде дуже цікавий куточок природи з своєрідним ландшафтом. А щодо колодязя, то він знаходиться у 250 метрах від дороги Рубіж-Лемешівка, схований за пагорбами, ніхто води з нього не бере, вона, зрозуміло, й застоюється. Цього б не сталося, якби проводилися заходи для збереження древнього поселення.