Реферат: Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій
Зважаючи на вищезгадане є очевидним, що У Карманюк та його спільники не переслідували мети зміни існуючих соціально-економічних та політичних порядків, а тому немає підстав розглядати їх діяльність як боротьбу проти національного і релігійного гноблення та наділяти антикріпосницькою, антипоміщицькою спрямованістю.
На відміну від Карманюка, його сучасниками були представники новітньої форми боротьби проти кріпосницьких порядків. Це політична організація з чіткою структурою, програмою, планом дій. Пізніше цю організацію назвуть декаб-ристською – за часом її спроби захопити владу в Російській імперії в грудні 1825 р. Декабристська організація була всеросійською. Серед її організаторів були і люди українського походження, як брати Муравйови-Апостоли. Єдиний виходець із селян – уродженець с. Ружичної Проскурівського повіту Т.Х. Дунцов-Вигодовський. Він вступив у 1825 р. до Товариства об’єднаних селян. Був засуджений до каторги і за-слання в Сибір. В 1854 р. його повторно засудили до заслання і покарали батогами за рукописи антиурядового змісту. Проти самодержавства, за встановлення демократичної республіки виступила в цей час створена другом О.С. Пушкіна, також поетом, В.Ф. Раєвським організація “Залізні персні”, центр якої знаходився у Кам’янці-Подільському. Осередок цього гуртка існував і в м. Ярмолинцях, проте його діяльність не досліджена. Редактором “Руської правди” і одним із керівників Південного товариства був уродженець Поділля О.А. Юшневський. Помітне місце серед дворянських революціонерів займав уродженець с. Борсуки Ушицького повіту О.Й. Корнілов та інші. В цілях конспірації організація, створена в 1816 р. в Петербурзі, двічі саморозпускалась і міняла назву. З 1821 р. вона розділилась на 2 частини: Північне товариство (Петербург) і Південне товариство (центральна Україна). Абсолютна більшість членів організації були офіцерами російської армії. Це зумовило і те, що методом захоплення влади декабристи вибрали військовий переворот. Влада потрібна їм була не заради влади, а для проведення революційних перетворень: ліквідації абсолютизму і кріпосництва. Більш радикальним було Південне товариство.
Складена П. Пестелем програма Південного товариства “Руська правда” передбачала повне знищення самодержавства і феодальних відносин, але в той же час узаконювала військову диктатуру і унітарну державу, в якій національне питання взагалі не бралося до уваги. Програма Північного товариства “Конс-титуція” М. Муравйова висувала вимогу обмеження влади монарха законом і ліквідацію лише кріпосництва, а не феодальних відносин в цілому. Зате була за більш демократичні порядки і врахування національного питання при перетворенні унітарної держави в федеративну. Мала бути відновлена і українська державність. Та не одна, а зразу три: на Лівобережжі зі столицею в Харкові, Правобережжі – в Києві і на Півдні – в Одесі. Це пояснюється тим, що за основу державотворення був взятий існуючий тоді поділ України на три генерал-губернаторства, які були Муравйовим трохи підкоректовані і підвищені до статусу держав-членів загально-російської федерації. В 1823 році в Новоград-Волинську брати Борисови створили “Товариство об’єднаних слов’ян”. Його осередки діяли у Красилові і Старо-костянтинові. В них поряд з офіцерами-росіянами виступали місцеві дворяни Скаль-маровський, Понятовський. Товариство передбачало повну ліквідацію самодер-жавства і феодалізму, але майбутній державний устрій вбачало в формі федерації держав всіх звільнених слов’янських народів. В 1825 році воно увійшло до складу Південного товариства.
Виступ готувався на літо 1826 р. Однак, непередбачені події: арешти керівників Південного товариства, раптова смерть імператора Олександра І – змусили декабристів виступити не зовсім підготовленими. 25 грудня 1825 р. відбулось повстання Північного товариства в Петербурзі, а в кінці грудня та на початку січня, вже після його розгрому, як акт відчаю і солідарності, відбулося повстання, контрольоване декабристами Чернігівського полку на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Керівників повстання було страчено, його учасників-членів товариства заслано в Сибір, а солдат покарано шпіцрутенами і відправлено на кавказьку війну.
Перша українська таємна політична організація виникла в Києві в 1845 – на початку 1856 р. на основі студентського гуртка, який виник в 1842 р. Ініціатором створення товариства був професор університету св. Володимира Микола Косто-маров. Навколо нього об’єднались професор Микола Гулак, письменник Панте-леймон Куліш, видатний етнограф Василь Білозерський – всього близько 100 осіб. Після довгих суперечок спеціалісти дійшли єдності про те, що активним членом товариства був Тарас Шевченко.
Програмними документами товариства, яке його члени називали братством (за аналогією з початком ХVІІ ст.) були: “Статут і правила товариства святих Кирила і Мефодія”, написані В. Білозерським з врахуванням позиції інших членів; “Закон божий (Книга буття українського народу)” М. Костомарова та установча “Записка” В. Білозерського. В них, на основі дещо романтичного історичного екскурсу, робився висновок про необхідність добиватись національного визволення України і створення федерації великих рівноправних слов’янських народів з центром у Києві. У відозвах “До українців” та “До братів поляків та москалів” уточнювалось, що українці хочуть справді рівноправного союзу з білорусами, москалями, поляками, чехами, словаками, словенцями, сербо-хорватами та бол-гарами, в якому не було б ненависті між народами, а кожний з них мав би право на свою мову, свою літературу й свою власну державність зі своїми парламентами.
Одночасно кирило-мефодіївці вимагали ліквідації кріпосного права, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народну міліцію тощо. Щодо методів досягнення мети серед членів братства не було єдності. Поміркована більшість, об’єднавшись навколо М. Костомарова, виступала за еволюційний шлях, просвітництво, а через нього – проведення відповідних реформ. Радикальна меншість – Т. Шевченко, М. Гулак і їх прихильники – прагнули досягти мети шляхом підняття селянської революції. Реально ж сил для перемоги не було. Тому влада, викривши в квітні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство, надзвичайно жорстоко з ними розправилась. М. Гулака було засуджено до ув’язнення в Шлісельбурзькій фортеці, Т. Шевченка – до 10 років солдатчини, без права писати і малювати, решту – до різних строків ув’язнення з подальшим засланням.
Кирило-Мефодіївське братство поклало початок перетворенню українсь-кого національно-духовного відродження в політичний національно-визвольний рух. Його характерними ознаками були демократизм і багатонаціональний склад учасників. Подібні процеси (політизації народних рухів) відбуваються і в Австрійській імперії.
Найяскравішими проявами як антифеодального, так і національно-визволь-ного рухів у Буковині було селянське повстання 1843 р. під проводом Лук’яна Кобилиці, а в Галичині – революція 1848 р., в ході якої цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав парламент, скасував панщину. В ході революції українці виступили самостійною політичною силою, створивши в квітні 1848 р. Головну Руську Раду на чолі з єпископом греко-католицької церкви Григорієм Яхимовичем. Вона вимагала запровадити в школах та органах влади українську мову, допустити українців до зайняття державних посад, зрівняти в правах українське духовенство з польським. В травні 1848 р. вона організувала видання першої української газети “Зоря Галицька”, в жовтні 1848 р. перший з’їзд діячів української культури та науки заснував “Галицько-руську матицю” – першу куль-турно-освітню організацію, покликану шляхом видавництва книг для народу сприяти поширенню освіти та національної свідомості.
Після збройного повстання 1 листопада 1848 р., піднятого робітниками та студентами, і його придушення революція була розгромлена. Перший парламент, в якому було 39 послів-українців, розпущено.
За новою конституцією, вводився вже і галицький крайовий сейм, але в ньому українці становили всього 49 послів із 150. Конституція 1867 р. завершила процес перетворення абсолютистської імперії в конституційну монархію з елементами федералізму (для Угорщини), але національне становище українців майже не покращилося. Навпаки, в Галичині посилюється полонізація, а в Закарпатті – мадяризація. Лише виділення в 1861 р. Буковини в окремий “коронний край” дещо активізує національне відродження на цій території, розширює рамки громадсько-політичної діяльності українців. Проте їх економічне становище не змінилося. Проведена селянська реформа на основі викупу державою селянських наділів протягом 50 років і виплатою цих сум селянами ставила їх у залежність від чиновництва, гальмувала розвиток капіталізму на селі.
Дуже складно проблеми звільнення селян від кріпосництва вирішувалися і в підросійській Україні. Утворений царським урядом в січні 1857 р. таємний комітет для підготовки відміни кріпосного права передбачив, крім загальних положень, викладених у “Маніфесті 19 лютого”, цілу низку призначених спеціально для українських губерній указів і постанов. На відміну від російських, у всіх українських губерніях селянські наділи після реформи різко зменшилися внаслідок втрати селянами “відрізків”. Не міняло становище і те, що на Правобережжі, аби привернути українців супроти ненадійних польських шляхтичів, селянам надавалося право одержання повного наділу. В середньому наділи, які одержали українські селяни, в умовах Західної Європи вважалися достатніми, але в Україні при її агротехніці такий наділ не забезпечував навіть прожиткового мінімуму. За одержану землю селяни України до 1906 р. сплатили 382 млн карбованців при її ринковій ціні 128 млн.
Значно прогресивнішими і значущими для України були судова і земська реформи. Земське самоуправління в Україні знайшло своїх самовідданих праців-ників, які багато зробили в галузі сільського господарства (матеріальна допомога, культура землеробств), медицини (зразкове медичне обслуговування, гігієна і санітарія) та освіти (школи і курси на селі і для села), торгівлі. Але земства на Правобережній Україні, оскільки там мала перевагу польська шляхта, були введені лише в 1911 р.
Шкільна реформа 1860-1864 рр. засновувала єдину систему освіти різних ступенів, що розширювало мережу шкіл в Україні, але одночасно посилювався контроль за цією сферою з боку офіційних органів влади. Нею не допускалось створення українських шкіл.
Міська реформа 1870 р. запровадила у великих містах України виборні міські думи (Київ, Катеринослав, Полтава, Харків, Херсон, Миколаїв). Вказані реформи в Росії мали буржуазний характер і в основному сприяли історичному поступу України як складової частини імперії.
Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного аграрного сектора економіки на капіталістичний лад як прусським (уповільненим), так і американським (прискореним) шляхом, що зумовило:
- територіальну нерівномірність в розташуванні і розвитку української економіки;
- перетворення Півдня України (де набув поширення американський спосіб) на основну паливно-металургійну базу всієї імперії, із значним залученням іноземних інвесторів;
- більш швидкі темпи індустріального розвитку та вищу концентрацію виробництва, зростання міст;
- формування української торгово-промислової еліти: Терещенків, Бродських, Харитоненків, Яхненків, Семиренків та інших; класу вільнонайманих робітників, інтелігенції.
Закладені в ті роки диспропорції в територіальному розташуванні вироб-ничих сил не тільки не були подоланні, а ще більше поглибилися і перетворилися в наш час на складну економічну проблему національної економіки. Так само великою проблемою, яка залишилися з тих часів, є проблема прив’язки економіки України до імперії через виготовлення кінцевої продукції. Українські підприємства, що виробляли готову продукцію, складали лише 15 %, решта ж тільки готували сировину, складові частини, вузли. Це зумовлювало її меншовартісність, залежність від центру, тобто носило колоніальний характер.
Ще одним наслідком реформи середини ХІХ ст. стала втрата українськими селянами понад 15 % загальної площі кращої землі, що була раніше в їх користуванні та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком), натуральними повинностями. Правда, на Правобережжі уряд (що не безпідставно не довіряв польській шляхті) надав селянам землі на 18 % більше, але за вищою ціною.
В обох імперіях, незважаючи на проведені реформи, українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Як реакція не це відбувається активізація українського національного-визвольного руху. В 1855 році проходить “Київська козаччина”, в 1856 р. – втечі селян “в Таврію за волею”. В кінці 50-х років у Петербурзі колишні кирило-мефодіївці, яким заборонили після повернення із заслання проживати в Україні, створили Громаду з допомогою поміщиків-меценатів Галагана і Тарновського. Вона заснувала друкарню, яка видавала книги українських авторів. В 1861 р. за редагуванням Білозерського почали видавати громадсько-літературний часопис “Основа”. В ньому проводилась ідея права українців на власну самобутність. З російських демократів Громаду підтримав лише О. Герцен. в самій Україні за прикладом петербурзької Громади створювались аналогічні організації, які займались культурно-освітньою діяльністю серед народу. Найвідомішою серед них стала громада студентів київського університету, яка отримала назву “хлопомани” (від польського “хлоп” – селянин). В переважній біль-шості це були вихідці з польських чи спольщених козацьких родин Правобережної України. Їх кредо висловив лідер “хлопоманів” Володимир Антонович у “Сповіді” на сторінках часопису “Основа”. На переконання гуртківців, польська шляхта, що живе в Україні, має полюбити народ, серед якого живе, і докласти всіх зусиль до відродження українського народу, покращення долі селян. Цим шляхта спокутує кривди, які її предки завдали українцям. В іншому випадку вона залишиться ворожою до українства спільнотою зайд-паразитів.
“Хлопомани” не підтримували ідеї повстання, тому вони, вбравшись у селянський одяг, ходили по селах, навчаючи селян грамоти, пропагуючи знання з історії України та українську культуру. Поліція арештувала деяких “хлопоманів”, тому гурток на рубежі 1860-1861 рр. формально припинив своє існування. Його провідними діячами були Володимир Антонович, Кость Михальчук, Борис Поз-нанський, Тадей Рильський та інші.
Польське повстання 1863 р., в якому активну участь брали й українці, зокрема, А. Потебня, налякало царат і змусило вдатись до репресій проти українського руху. В 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав циркуляр, яким заборонив всі українські організації, включаючи недільні школи та друкування книг українською мовою. В кінці 60-х років ХІХ ст., коли пильність влади зменшилась, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський створили “Стару громаду”, яка прагнула продовжувати діяльність своїх попередниць. Вона фактично спрямовувала діяльність київського відділення російського імператорського географічного товариства. В його структурі було створено бібліотеку та музей. В 1875 р. “Стара громада” придбала газету “Киевский телеграф” і перетворила його у свій орган. Активізація українського національно-визвольного руху викликала хвилю доносів. Особливо старався попечитель Київського шкільного округу Юзефович. Як наслідок, в травні 1876 р. Олександр ІІ підписав в м. Емс указ, який забороняв навіть ввіз в країну книг, виданих українською мовою за кордоном, та постановку театральних вистав українською мовою; підтверджувалась заборона українських організацій. Київське відділення російського імператорського географічного товариства було розпущено, “Киевский телеграф” закрили... було дозволено друкувати українською мовою лише анекдоти, але “ярижним” шрифтом, тобто українські слова російськими буквами. Крім того, чиновникам, які прибули працювати з Росії в Україну, підвищили заробітну плату. В 1892 р. нагадали цензорам про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору, а в 1894 р. повторили заборону імпорту українських книжок тощо.
Активні діячі “Старої громади”, не чекаючи арештів, виїхали в Петербург, Харків чи, як Михайло Драгоманов, за кордон. Центр українського національно-визвольного рух перемістився до Львова, де українські організації могли діяти легально. Приїзд до Львова видних діячів українського руху значно посилив українські сили в Галичині. Тим більше, що український національно-визвольний рух переживав там певну кризу, зумовлену розколом на початку 60-х рр. ХІХ ст. Частина ветеранів, зневірившись у можливостях швидкої перемоги української справи, перейшла на позиції москвофільства і почала стверджувати, що русини Галичини – це частина великоросійського народу, а їх мова – це зіпсована польськими впливами російська мова. За це вони почали отримувати фінансування з Петербурга. Молода генерація навпаки, стверджувала, що русини – це частина українського народу, а їх мова є діалектом української мови. Вони себе називали народовцями. В 1868 році вони заснували “Просвіту”, яка шляхом видання дешевих книг для народу, створення народних домів, шкіл тощо сприяла пробудженню національної самосвідомості українців. В 1873 р. було засноване товариство ім. Т. Шевченка, яке зусиллями М. Драгоманова і М. Грушевського було реор-ганізоване в наукове товариство ім. Т. Шевченка – по суті першу Академію наук України.
В кінці ХІХ ст. український національно-визвольний рух переходить від етапу громадських організацій до створення політичних партій, що зумовлювалось як загальноєвропейськими процесами, так і потребами більш тісного згуртування політично активних українців з метою підготовки їх до революції, шляхом якої вони сподівались відстояти інтереси України та захистити інтереси трудящих.
В 1890 р. в Галичині з ініціативи І. Франка і М. Павлика було створено русько-українську радикальну партію (РУРП), яка в програмі-мінімум ставила завдання шляхом реформ покращити життя трудящих, а в програмі-максимум – побудувати соціалізм в Україні (ця вимога була знята в 1895 р.). У 1899 р., після розпаду РУРП, утворились Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП). Перша з них висувала вимогу об’єднання всіх українських земель і користувалась підтримкою більшості українців Галичини Під егідою УНДП діяла більшість культурно-просвітницьких та господарських організацій. На виборах до австрійського парламенту 1907 р. вона одержала 4 мандати, а УСДП – 2. В 1895 р. український громадський діяч Ю. Ба-чинський видав книгу “Ukraina irredenta”, в якій обґрунтовував необхідність незалежності України. На Закарпатті ще не було партій.
З початком XX ст. створюють свої власні національні політичні партії українці в Російській імперії. Першою з них була РУП – Революційна українська партія (Харків, 1900 р.). Її програмою стала брошура адвоката Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка проголошувала мету – створення єдиної, самостійної, соборної Української держави “від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких”. Різнорідний склад партії призвів до розколу РУП, оскільки більшість керівників перебували під впливом соціал-демократичної ідеї про недоцільність створення самостійних держав. Тому в 1902 р. М. Міхновський створює НУП (Народну українську партію, яку з грудня 1917 р. стали називати Українською партією самостійників-соціалістів). В 1905 р. РУП на своєму другому з’їзді реорганізувалась в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу партію під проводом М. Порша, В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Антоновича). В 1906 р. сформувалась найчисленніша та найвпливовіша українська партія – УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), на чолі з її лідерами М. Ковалевським, Л. Ковальовим, П. Христюком. В кінці 1905 р. в результаті об’єднання Української демократичної партії (О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін.) і Української радикальної партії (Б. Грінченко, Є. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.) виникла УРДП (Українська радикально-демократична партія), з червня 1917 р. – Ук-раїнська партія соціалістів-федералістів. Найчисленнішими і найвпливовішими партіями були УСДРП і УПСР. Всі партії, крім НУП, в своїх програмах вимагали широкої автономії України в складі демократичної Росії. Всі українські партії вимагали здійснення соціально-економічних реформ.