ТВІР: Роль і місце літератури в житті нації

Український народ протягом своєї багатовікової історії створив високохудожню літературу, яка посідає гідне місце в світовій культурі. Українська література має велике суспільно-політичне, пізнавальне і виховне значення, бо в ній показано історію народу, його боротьбу проти соціального і національного гніту, боротьбу за волю та щасливе життя. У літературі правдиво відображена соціальна дійсність: різні етапи життя народу, його надії і прагнення. Художня література — вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвиває свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер — отже, створює особистість. Письменник узагальнює життєві явища, створює типові образи, виявляючи при цьому своє ставлення до подій. Значення письменника, його творчості, а отже літератури, виявляються у тому, наскільки правдиво виражені інтереси і мрії народу. Художня творчість повинна служити людям. З літературних полотен ми дізнаємося про минуле, про сучасне, бачимо мрії людини. В нашій уяві формуються нові поняття, в душах народжуються не знані досі почуття. Саме літературні твори ми сприймаємо насамперед серцем, а вже потім практичним розумом. І. Франко писав: «Мета красного письменства — викликати в душі читача живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи». Література ґрунтується на гуманістичних принципах, стверджує вічні загальнолюдські цінності; цим вона і є близькою і вкрай необхідною людям. Письменники у різних за жанрами творах показують різні верстви населення, розкривають талант простої людини, оспівують людей праці, прищеплюють інтерес до власної історії, любов до рідної землі, батьків, до близьких, до ближнього, до братніх народів… Література підтримує людей у тяжкі миті життя, надихає на подвиги заради інших, додає сили у доланні життєвих негараздів, вказує шлях до розв’язання важливих проблем. Цим вона і цінна для кожної нації. Чому ж українська нація обрала своїм провідним культурним стилем XVII-XVIII століть саме бароко? Чому не класицизм Російської імперії, не польську готику? Напевне тому, що протягом цілої доби, що минула після зникнення Київської Русі, українські землі були під владою різних держав, які загалом не сприяли розвитку національної культури України, і щоб вижити, пронести якусь своєрідну, суто українську думку, треба було виявляти її не прямо, а якось «м’яко», щоб водночас донести її до народу і не занапастити ні себе, ні свою творчість, щоб думку твою до широкої аудиторії допустили, а не згноїли в якомусь підвалі. Для такого способу висловлювання думок і є найбільш придатною стилістика бароко, де у пишних фразах можна заховати істинний смисл твору, заховати так, що той, хто не знатиме, що він шукає, не знайде нічого. Такими були історичні обставини, за яких формувалася культура доби козацтва. Україна історично була змушена обрати головною культурною віхою стиль бароко, бо боролася за слою незалежність, прагнула висловлюватися відкрито, не ховаючи смислу за пишністю фраз. Українська барокова архітектура на відміну від переважно декоративного західноєвропейського стилю більш конструктивістична, із поміркованою декоративністю й спокійнішими формами. Українське бароко залишило по собі численні пам’ятки церковного й цивільного будівництва, зокрема, будівлі Києво-Печерської лаври, браму Зборовського біля храму св. Софії у Києві, ліплені прикраси головної церкви Лаври, Покровський собор у Харкові, церкву А. Киселя в Нискиничах на Волині, палаци в Збаражі, Бережанах, Барі, кам’яницю Д. Апостола в Сорочинцях та багато інших. У добу українського бароко великого розвитку досягає граверство та дерев’яна різьба, що користуються складною символікою, геральдичними знаками, пишними орнаментами. Для музичного бароко в Україні характерні пишність, декоративність, драматизм, проникнення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв і водночас прагнення відокремити музику від слова, розвиток суто інструментальної і хорової музики. Ці риси притаманні творчості М. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, Г. Рачинського та інших. Багато барокових рис позначилося на літературних творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи.