Дипломная работа: Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Результати дослідження можна використати у практиці вчителів-словесників, класних керівників, у підготовці студентів з курсу «Методика викладання української мови і літератури», «Педагогіка», «Етнопедагогіка», «Етнопсихологія».

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури, додатків.

1. Історична еволюція національної системи навчання і виховання та загальнопедагогічний контекст

1.1 Національна система навчавння та виховання в Україні

Сучасний період розвитку української держави вимагає докорінної перебудови процесу виховання молодого покоління.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу, як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих – реакційних, шовіністичних політичних сил.

Історія людини на Землі розпочалася близько трьох мільйонів років тому. Первісна дородова община раннього палеоліту за своїм характером була ще дуже близькою до стада тварин, але її члени у процесі добування засобів до життя виготовляли і застосовували знаряддя праці, а також мали звукову мову.

Виховання дітей в первісній дородовій общині носило, в основному, наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: «Обережно, можеш пошкодитись, не смій, залиш у спокої» та подібні.

Поступово виховання стає особливою формою громадської діяльності. Воно носило рівний характер, всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період

розвитку найбільш примітивної організації суспільства провідна виховна роль (пестення, згодування, формування певних рис характеру) належить матері, адже лише зароджується матріархат, який триватиме через всі етапи палеоліту.

Саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів.

В період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як хранительку роду, своєрідний оберіг, що прямо і опосередковано спонукало появі перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про формування певних навичок і умінь, рис характеру, про ставлення до жінки.

В середньому палеоліті сховане коріння перших пареміографічних творів давнього населення України: приказок і прислів'їв, загадок та інших, близьких до афористичних творів, що уже брали участь у виховному процесі, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.

Основою організації населення України епохи палеоліту стали роди і племена. У племена об'єднувалися окремі родини, що мешкали у своєму дворищі, мали відокремлені оселі. Очолювався рід найбільш поважною особою – старшиною.

Декілька родів, об'єднуючись між собою, створювали більшу групу населення – плем'я. На чолі роду і племені епохи матріархату стояли жінки, які були і воєначальницями у більшості випадків. Племена, що заселяли територію України епохи середнього палеоліту, схилялися до найдавніших форм релігійних уявлень і вірувань, а саме: тотеїзму, магії і анімізму.

Так, кожна родова група людей вірила, що має спільного предка у вигляді тварин або рослини, перед якими шановливо схилялась, вважаючи її покровителем і родоначальником. Тотем став об'єктом і культом покоління для всіх членів родової громади, у тому числі і для дітей, якихнавчали легендам і переказам давнини, отим міфам, що збереглися через століття. Кожен рід мав свої свята на честь тотему, що супроводжували досить давні обряди і традиції, наприклад, обряд жертвоприношення, що проіснували кілька тисячоліть.

Магія уже в ту давнину стала розподілятися на білу і чорну або ту, що сіє зло. Діти тогочасного населення виховувалися в дусі віри магічним діям знавців (наставників, знахарів, волхвів), поширеним серед дорослих людей прикметами і забобонами, що здійснювалося безпосередньо в сім'ї.

Поступово рід розпався на родини, проте випаси, ліси, озера залишались в громадському користуванні. У цьому історичному періоді розвитку суспільства теж визначна роль жінки, яка першою виступила за парний шлюб, за кохання двох, за міцну сім'ю.

Виникло первісне мистецтво, що стало можливим лише за умови значного піднесення людської свідомості, коли людина перейшла від пасивного сприйняття і споживання до відтворення, відображення, фіксування у певних образах та формах. Десь тут, в цій тривалій історії пізнього пелеоліту, і ховається поява абстрагованого Найвищого духу, бо, як видно з наступної мезолітичної доби, населення України, національний дух, віра в богів, наслідування вимогам моралі, що сформувалися протягом багатьох століть, стануть домінуючими. В цьому прошарку історії людської епохи пізнього палеоліту України закріпилися уявлення про виховання, традиції виховної діяльності, перші постулати народної педагогіки, яка уже в інший історичний час розвинеться і переросте у національну етнопедагогіку.

Прадавнє населення України, опинившись у певних історичних умовах життя та існування, розвитку і формування взаємин безпосередньо між членами свого роду-племені та зв'язків із сусідніми поселеннями, дійшло до праобразу майбутніх шкіл з формування певних ремісничих (господарчих) та бійцівських (мисливських) якостей підлітків. Таке навчання носило форму практичних занять, персонального учнівства,інколи – групового. Ні про які програми чи підручники того часу ще не могло йти мови, бо населення раннього палеоліту не мало писемності.

Важливим фактором розвитку народно-педагогічних уявлень про виховання юного покоління населення України епохи пізнього палеоліту (становлення традицій, формування основних положень-тверджень, норм моралі і моральних взаємин, духовності кожної особистості членів роду) є людське мовлення і мова.

Мови населення України епохи пізнього палеоліту складалися з великої кількості говірок, що сполучалися у ширші місцеві виявлення – говори, групи говорів, на яких здійснювалося виховання підростаючого покоління. Це родові мови, говори забезпечили передачу первинного досвіду родинного виховання, етнізацію і соціалізацію дитини в давній сім'ї, оту пансофію, що у майбутньому допоможе українському народові зберегти риси національної незалежності, самобутності і менталітету.

Неоліт став можливий також переходом родинно-побутового устрою до племінного. Настали досить бурхливі еволюційні перетворення родових мов у мови племенні, що виникли в результаті асиміляції одних родових мов іншим і лягли в основу мов окремих народностей. Це розширило можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки відповідно до розвитку суспільних взаємин, у вигляді зведень-спостережень і досвіду, що передавали новим поколінням, канонічних суджень, а подекуди – «одягнених» у шата легенд. В довгоплинні роки неоліту закладені і сформовані основні ознаки праукраїнців.

Залучення досягнень археології, історії, мистецтва, археографії і палеографії дозволяє відновити, а то й реанімувати народно-педагогічні уявлення наших далеких пращурів.

Давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи моралі і моральності тогочасної людності. Зміст і характер вихованнявизначався умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. «У племенах, де займалися землеробством, дітей здебільшого призвичаювали до землі, мисливських – до мисливства і т.д.

З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому грунті і постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали: поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри і іграшки.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Виховання мало загальнонародний характер, однаково для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими і віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці відзначали, що анти і словени щирі і привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися насвіт веселими очима, виявляти особливу увагу до старших в роді, до пам'яті своїх предків.