Дипломная работа: Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва

„Русской старине”. Батько був кавалергардським офіцером, але рано вийшов у відставку,посилився у своєму маєтку Обухові на берегу Дніпра,в Турецьку війну знову вступив у воєнну службу,потім на протязі 25 років був представником управління Земельного банку Південно-Західного краю” [18, 16].

„Мать моя была рожденная княжна Кудашева. Она была полуфранцуженка. Ее мать, моя бабушка, была графиня Шуазель. В сущности ,мать всегда была более француженка ,чем русская ,она получила французкое воспитание ,в ранней молодости жила в Париже ,писала письма исключительно по французьки и никогда не научилась писать грамотно по-русски; будучи православной по рождению, она чуствовала себя более католичкой и всегда молилась по французкому католическому молитвеннику своей матери [18,16 ].

Интересно, что у меня была бабушка монахиня и прабабушка монахиня. Мать моего отца, рожденная Бахметьева, была в тайном постриге еще при жизни моего деда. Бабушка моей матери, княгиня Кудашева, рожденная княжна Баратова, стала после смерти мужа настоящей монахиней” [18,18 ].

Дитинство Миколи було досить щасливим. Безпроблемне життя в багатій дворянській родині при люблячій няні Анні Іванівні, піклування батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали ту особливу атмосферу, яка була присутня у більшості дворянських сімей. Отримавши домашню освіту ,що включала ,крім вивчення природничих наук і мистецтва, ще й іноземні мови, 14-й Микола був відданий в привілейований закритий навчальний заклад .З повагою до ратних заслуг предків хлопця записали в

пажі, але вступив він в київський Кадетський корпус ( з правом в будь-який момент перейти в петербургський Пажеський. Після шостого класу Бердяєв склав іспити на атестат зрілості і вступив одночасно на природничий та юридичний факультет Київського університету ім.Св.Володимира.

Початок навчання співпав з виникненням в Росії марксистських гуртків.

Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – став в 1895 р. і Бердяєв. Його наставником був сам Г.Плеханов, а майбутній більшовицький комісар А.Луначарський – товаришем по боротьбі .Згодом був перший арешт за участь в студентських демонстраціях. Вдруге Бердяєва заарештували 12 березня 1898 р.- за приналежність до Київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений з університету і випущений із в' язниці під заставу 5000 рублів, Бердяєв в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. В 1899 р. він написав серйозну філософську статтю про німецького соціаліста Ф.А.Ланге і критичну філософію, яку опублікував в журналі „ DieNeueZeite”, що видавався К .Каутським .

Перша книга Бердяєва „Суб’єктивізм і індивідуалізм в суспільній філософії” (1901р.), являла собою критичний етюд про народника Н.К. Міхайловського і вийшла з друку, коли її автор вже знаходився у висланні, і одразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу [26, 440 ].

В березні 1900р. через два роки після арешту, був оголошений вирок, згідно з яким Бердяєв висилався під гласний нагляд поліції в Вологодську губернію терміном на три роки.

Як помічали філери місцевого охоронного відділу, літом 1901р. вони бачили Бердяєва, що катався на велосипеді по Парадній площі, що читав книжки у міському саду чи в публічній бібліотеці, що проводив „барыньку лет 19, широко одетую, с которой Бердяєв все времяходилпод руку”. Доречі, вроджений аристократизм і барственність Миколи Олександровича помічало багато його сучасників. Наприклад, Є. Герцык, з якою Бердяєв був дуже

дружнім в дореволюційні роки, в своїй книзі „Портреты философов” писала: „Всегда элегантный,в ладносидящем костюме,гордая посадка головы , пышная черная шевелюра” [26,441].

В Бердяєва було деяке відштовхування від життя, від дійсності. Він дуже хворобливо переживав приниженість людини, потворність життя ,все тяжке, невиносиме, навіть те тяжке, що є в нашій плоті. Це був дух, який можна назвати „пленным духом” ( так Марина Цвєтаєва називала Андрія Бєлого, знайомого Бердяєва ). Так ось, це був „пленный дух” ,який втомився у своїй в`язниці [45,157 ].

„Я не принадлежал к так называемым „душевным” людям.Во мне слабо, задавленная лирическая стихия.Я всегда был очень восприимчив к трагическому в жизни. Это связано с чуствительностю к страданию.Я человек драматической стихии. Более духовным чем душевный человек.С этим связана сухость. Я всегда чуствовал негармоничность в отношениях моего духа и душевных оболочек. Дух у меня был сельнее души. В эмоцыональной жижни души была дисгармония, часто слабость.Дух был здоров, душа ж больная .Самая сухость души была болезнью. Я не замечал в себе никакого расстройства мысли и раздвоения воли, но замечал расстройство эмоциональное. Как будто бы оболочки души не были в порядке. Было несоответствие между силой духа и сравнительной слабостью душевных оболочек. Независимость духа я всегда умел отстаивать. Но ничего более мучительного для меня не было, чем мои эмоциональные отношения с людьми…” – писав про себе Бердяєв у своїй автобіографії [18,37 ].

Взагалі він був ніби поза побутом, поза матерією. Він завжди обтяжувався дійсністю, при цьому безумно любив світ. Він не був ні анахоретом ,ні відлюдником, він насолоджувався і любувався природою. Як згадуєодна його знайома, він не міг пропустити ні однієї собаки на вулиці,

щоб не поговорити з нею. Інша знайома розказувала, що, коли вони жили в Парижі, Бердяєв завжди виходив на вулицю з собакою чи з двома, в нього буливеличезні пси.І в нього був кіт Мурі,якого він сильно любив.Цей кіт вмирав у нього на руках – Бердяєв так гостро переживав агонію цієї тварини, що в своїй глибокій філософській книзі пише про це і розповідає про свого кота з повною серйозністю – як через смерть цієї улюбленої тварини він осягав жах небуття ,жах вмирання [45, 158 ].

Прикладом цього можна навести рядками з твору Бердяєва „Самопознание”, – „ …Я бы хотел в вечной жизни быть с животными, особенно, особенно с любимыми. У нас было две собаки, сначала Лилин мопс Томка, потом скай – терьер Шулька, к которым я был очень привязан. Я почти никогда не плачу, но плакал, когда скончался Томка, уже глубоким стариком, и когда расставался с Шулькой при моей высылке из советской России. Но, может быть, более всего я был привязан к моему коту Мури, красавцу, очень умному, настоящему шармеру. У меня была страшная тоска, когда он был болен. Любовь к животным характерна для семьи моих родителей и для нынешней нашей семьи [18,38 ].

Люди по - різному дивились на Бердяєва.Більшість любувалось ним в ті роки.Було в ньому,звичайно,і дещо гордливе,і разом з тим,Марина Цвєтаєва згадує ,що не було більше такої привітливої і відкритої людини.Він прекрасно міг спілкуватися з кріпаками,ремісниками,ходив в „Яму”,вів бесіду там з різними сектами ( „Яма” – це трактір,де збирались народні богошукачі ) і як барин він знаходив з простим народом мову швидше,ніж інтелігент [45,158 ].

По закінченні вислання Бердяєв поселився в Петербурзі і в 1904 р. женився на Лідії Трушевой,дочці відомого петербурзького адвоката,що проживала з ним довгі роки в любові і згоді.Як писав Бердяєв в „Самопознании” : „Лето 1904 года имело большое значение в моей жизни. В это время я встретил друга моей жизни Лидию. Она по натуре была душа религиозная , но прошедшая через революционность, что особенно ценно.

У неё образовалась глубина и твердая религиозная вера, которая не раз поддерживала меня в жизни .Она была человек необыкновенной духовности. Перед смертью она приблизилась к святости…” [18,138 ].

В цілому , 1900-ті роки були бурними в житті Миколи Олександровича : редактування журналу „Новое время”, робота в Союзі звільнення (основі майбутньої Конституційно-демократичної партії ); петербурзькі релігійно-філософські збори, літературні „среды” у В’ячеслава Іванова на „башне” (квартира на сьомому поверсі навпроти Тавричного саду), де Бердяєв був незамінним представником. На цих „средах” збиралась вся вершина російської літератури і філософії Срібного віку –Ф.Сологуб, А.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий, Л.Шестов, С.Франк [26,441].

1909 р. був виходом у світ збірника статтей про російську інтелігенцію „Вехи”-книги, що так чи інакше „перевернула” всіх мислячих людей в Росії. Стаття Бердяєва в цьому збірнику була присвячена приватній, на перший погляд, проблемі –взаємовідношення інтелігенції і філософії. Але значення цієї роботи ширше зазначеної теми. Мова йшла про падіння інтересу інтелігенції до пошуків істини, які замінювала зовнішня боротьба, що вела до рабства духу .

Серед інтелігенції Росії „Вехи” користувались незвичайною популярністю. Достатньо сказати, що в результаті 4-х перевидань тираж збірника досяг 16 тисяч екземплярів.

Бердяєв був знайомий з С.Булгаковим ще по Київському університеті. Саме йому він був зобов’язаний знайомством з Лідією Трушевой. Завдяки тому ж С.Булгакову Бердяєв увійшов і в московське православне середовище, зокрема –в гурток М.А.Новосєлова, де відбувались жаркі дебати на релігійні теми [26,441].

Разом з Новосєловим і Булгаковим Бердяєв побував в Зосимовій пустелі, у поважних старців Германа і Олексія. Ця поїздка була певною мірою вирішальною для філософ. Він згадав пізніше: „Во всяком случае мне было ясно, что я не принадлежу к людям, которые отдают свою волю духовному

руководству старцев. Мой путь был инной и, может быть, более трудный… Я не мог смирить своего свободолюбия” [18,188].

Крім гуртка Новосєлова, Бердяєв в ці роки був тісно пов'язаний з Релігійно –філософським суспільством в Москві, де робив доклади і виступав опонентом інших філософів.

На поч. 1910 року Бердяєв на деякий час відійшов від справ, пов'язаних з релігійною і видавничою діяльністю, в цілому присвятив себе книзі, яка дійсно вважається одною з вершин філософської думки Росії. Ця праця вийшла в 1916р. і носила назву „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”.

Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не займався в стороні і від подій сучасності. За газетну статтю на захист монахів Свято –Пантелеймонового монастиря на Афоні, що були звинувачені в імяславческій „єресі”, його віддали під суд, і загроза вічного населення в Сибірі заминалася реальною в притул до революції.

Лютий і Жовтень 1917р. Бердяєв зустрів в Москві. „Я пережил русскую революцию как момент моей собственной судьбе,а не как что-то извне мне навязанное, -писав він в „Самопознание”. –Эта революция произошла со мной,хотя бы я относился к ней очень критически и негодовсл против ее злых проявлений” [18,133].