Дипломная работа: Проблема формування соціальної активності на уроках трудового навчання в початкових класах
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання (положення про єдність конкретного та абстрактного, емпіричного й теоретичного); системний підхід до опису явищ об’єктивної дійсності, основні принципи психології в галузі формування соціальної активності молодших школярів, концептуальні положення педагогічних підходів до методики трудового навчання, а також нормативні документи в галузі освіти.
Для реалізації поставлених завдань були використані такі методи дослідження: теоретичні (аналіз, порівняння, синтез, систематизація, класифікація, узагальнення) з метою встановлення сутності та структури соціальної активності учнів у процесі трудового навчання; емпіричні (педагогічне спостереження, анкетування, бесіди, опитування) для вивчення впливу удосконаленої методики на якість навчання учнів. Провідним методом був педагогічний експеримент, що охоплював констатуючий та формуючий етапи.
Експериментальна база та етапи дослідження. В експерименті брали участь учні початкових класів та вчителі ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Гніздичне Збаразького району Тернопільської області. Дослідно-експериментальною роботою на різних етапах було охоплено 32 учні та 4 кваліфікованих учителі.
На першому етапі (2005-2006 рр) вивчено стан розробленості досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній літературі, проаналізовано практику формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання у досвідчених педагогів, обґрунтовано об’єкт, предмет, конкретизовано завдання дослідження, розроблено методику експериментальної роботи.
На другому етапі (2006-2007 рр.) здійснено констатуючий експеримент, під час якого узагальнено зібраний фактичний матеріал з питань формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання, визначено та обґрунтовано основні показники соціальної активності учнів, розроблено технологію формування соціальної активності учнів 1-4 класів на уроках трудового навчання. Проведено формуючий експеримент, систематизовано та узагальнено результати досліджень, здійснено якісну і кількісну обробку даних, оформлено результати наукового пошуку, визначено перспективи подальших досліджень.
Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків.
Розділ 1. Теорія і практика розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання
1.1 Методологічні основи дослідницької роботи
Наукові дослідження різних проблем, пов'язаних з методикою трудового навчання в початкових класах, піднімають її на більш високу наукову основу. Це стосується і вивчення особливостей соціальної активності та її ролі у трудовій діяльності молодших школярів.
Методика трудового навчання має тісний зв'язок з педагогічною психологією та психологією праці [19]. Знання психології допомагає вчителю здійснювати психологічну підготовку до праці: формувати в дітей свідоме ставлення до неї, розвивати психічні компоненти праці. Вони представляють сукупність різноманітних психічних процесів: відчуттєвого пізнання, психомоторних (вироблення умінь і навичок), емоційно вольових, уваги, пам'яті, творчого мислення, індивідуальних та соціальних властивостей особистості, зокрема і її соціальної активності.
Міжособистісні стосунки, будучи цілісною системою індивідуальних, вибіркових, свідомих зв'язків її з різними сторонами об'єктивної дійсності, виявляється, так би мовити, об'єктивується в соціальній активності, що набуває тієї чи іншої форми діяльності [22, 41]. Єдність знань, соціальних установок і ціннісних орієнтацій, прагнень і здатності людини максимально впливати на навколишню дійсність з метою реалізації своїх матеріальних і духовних потреб завдяки соціальній активності перетворюється в реальність.
Міжособистісні стосунки як інтегральна властивість особистості є джерелом соціальної активності людини щодо ідеального та предметного перетворення навколишнього світу [42, 106]. Тільки в процесі перетворення природного, предметного та соціального середовища можлива зміна і самої людини, її свідомості й моралі, а водночас і формування активної життєвої позиції особи. "Лінія, що веде від того, чим людина була на одному етапі своєї історії, до того, чим вона стала на наступному, - писав відомий психолог С.Л. Рубінштейн, - проходить через те, що вона зробила" [46, 12].
Активність - це "одна з найважливіших властивостей, атрибутів матерії, один із способів її буття, який дає змогу матерії змінюватися і розвиватися в часі й просторі. Активність матерії виявляється у формі її руху" [5, 12]. Під активністю розуміють фундаментальну властивість матерії мати джерело своїх змін всередині себе, бути причиною своїх самочинних змін. Саме поняття "активність" покликане виразити провідну роль внутрішніх спонукальних сил руху, що опосередковують вплив зовнішніх факторів.
Носієм соціальної активності є тільки "людина як істота соціальна, що характеризується конкретними біологічними, психічними і соціальними особливостями. Біологічна сторона активності втілює в собі якісно-кількісні характеристики активності організму. Психічна активність, що виявляється внаслідок взаємодії біологічного і соціального, характеризується системним ієрархічним утворенням від матеріальних і духовних потреб до соціальної позиції. Соціальна активність є специфічним синтезом виявів психічних, фізіологічних і фізичних функцій організму людини як найвищої біологічної системи. Ця специфіка зумовлена передусім свідомістю і цілеспрямованою волею людини" [42, 139]. Останнє суб'єктивно зумовлює соціальну активність, регулює її зміст і форму вияву. Свідомість спрямовує, планує, оцінює і регулює соціальне життя людини, всю її життєдіяльність.
Суб'єктивна система стосунків особи з навколишньою дійсністю має діяльний характер: добуваючи й виробляючи, пізнаючи й споживаючи, оцінюючи об'єкти та явища навколишнього світу, спілкуючись з іншими людьми, особа діє. Діяльність - це спосіб існування людини. Звідси деякі вчені роблять висновок: активність людини є її діяльність; активність і діяльність як поняття рівні за обсягом і можуть бути синонімами. Є й інші погляди [38, 95-96]. Наприклад, одні автори важливою ознакою активності вважають ті зміни, які ми спостерігаємо в навколишній дійсності як результат діяльності, а тому результат діяльності і є активність; другі розглядають активність як характеристику не результату, а процесу діяльності (діяльність енергійна - значить вона активна); треті вважають активність характеристикою якісної сторони діяльності (активність як особливий вид діяльності); четверті розглядають соціальну активність як ставлення людини до середовища, до інших людей, або як стан діяльності; п'яті характеризують активність як суспільну якість людини, що виявляється й існує в реальному житті у формі самодіяльності.
Активна життєва позиція школяра виявляється насамперед у сфері спілкування. Воно є процесом актуалізації суспільних і особистісних відносин, їх взаємодії, у ході якої відбувається обмін діяльністю, досвідом, знаннями, ціннісними орієнтаціями, уміннями й навичками [22, 42]. В основі спілкування лежить комунікативна активність як особливий вид соціальної активності. Комунікативна активність включає в себе: емоційний компонент, що виявляється в почуттях симпатії, товариськості, дружби; пізнавальний компонент, що виявляється в зацікавленому пізнанні учнем своїх ровесників; ціннісно-орієнтаційний компонент, що знаходить свій вияв в умінні адекватно оцінювати ті чи інші якості особи, орієнтуючись при цьому на суспільно значущі критерії.
Провідним, визначальним компонентом, що об'єднує в собі три перших, є предметно-дійовий, що виявляється в піклуванні про ровесників, старших і молодших за себе. Н. Титаренко зазначала, що піклування про людей - найдіяльніший, невтомний душевний стан, який скрізь знаходить собі об'єкт для застосування [57, 53]. У піклуванні відчувають потребу всі: мами, менші брати і сестрички, сусіди, товариші по школі, учителі.
На ґрунті комунікативної активності, в основі якої і лежить піклування про інших, формується почуття товариськості й дружби, чуйність, такт, утверджується культура спілкування та культура бажань. Піклування про оточуючих є ефективним стимулятором інших видів активності, де воно виступає і як причина, і як результат. Більше того, на цьому ґрунті виникають і розвиваються високі гуманні, громадянські, патріотичні почуття й переконання [17, 37-38].
Щоб комунікативна активність школяра характеризувала нормальне функціонування його моральної позиції, вона передусім повинна ґрунтуватися на уважному, шанобливому ставленні до людей, до їхніх справ і турбот, постійній готовності подати їм допомогу; це доброзичливість, співчуття, ввічливість і тактовність у стосунках з оточуючими; поступове розширення меж піклування - від піклування про найближчих людей (маму, батька, сестричок, братів) до піклування про людей похилого віку, інвалідів [64, 92]. Чим ширше коло об'єктів піклування, тим вищий рівень комунікативної активності особи.
На жаль, у реальному житті, як показують вибіркові дослідження, спостерігається протилежне: коло вияву піклування про оточуючих людей у міру переходу учнів із класу в клас звужується. Наприклад, якщо другокласників, які виявлять саме таку комунікативну активність, 34,6%, то учнів четвертого класу - 33,3%; шестикласників - 30,6%; восьмикласників - 26,8% [21, 63-64]. Звуження кола об'єктів піклування негативно впливає на формування активної життєвої позиції особистості школяра, негативно позначається на формуванні іншого виду соціальної активності - колективістичної, що виявляється в діяльності на користь колективу і є необхідною сходинкою розвитку позитивного ставлення до суспільства.
Піклування про первинний колектив, що є сполучною ланкою між суспільством і конкретною особою, характеризує вищий рівень комунікативної активності. Якщо для суспільства дитячий колектив є засобом досягнення виховних завдань, то для дитини він - специфічне середовище життєдіяльності, оскільки вона не може нормально розвиватися поза спілкуванням з ровесниками [6, 301].
Навчально-виховний колектив є своєрідною ареною для самовиявлення і самоствердження особистості дитини з властивими їй індивідуальними інтересами, здібностями, рисами характеру. Проте варто пам'ятати, що колектив стає таким для особи, коли він, як говорив А.С. Макаренко, добровільно вміщує її в собі, а останнє стає можливим за умови достатньо високої колективістичної і комунікативної активності школяра [16, 21]. Надихнути учнів на працю для колективу, зробити цю працю важливим елементом їхнього духовного життя - це найважче, але й найважливіше завдання вихователя. Тільки за умови колективістичної активності особистість починає дивитися на себе як на невід'ємну частину колективу, підпорядковувати особисті цілі, інтереси й устремління колективним, обстоювати інтереси колективу як свої власні.
Праця для колективу, що виконується протягом багатьох місяців, стає традиційною, зумовлює позитивні переживання, зміцнює в свідомості дитини почуття обов'язку перед колективом. Праця школяра для колективу в кінцевому підсумку повертається до нього самого у вигляді колективної турботи. Чим більше зробить колектив для окремого учня, чим глибше переживе школяр почуття вдячності за подану допомогу, турботу, тим глибше він відчує свій зв'язок з товаришами, свою відповідальність перед ними, тим більше відчуватиме успіхи і невдачі колективу, активніше й послідовніше боротиметься проти будь-яких виявів індивідуалізму, егоцентризму, байдужості або зневаги до колективу [38, 31]. Така діалектика становлення і розвитку колективістичної активності, яку потрібно стимулювати протягом усього перебування дітей у школі. Активна життєва позиція школяра виявляється не тільки в сфері міжособистісного спілкування, а й у сфері діяльності і реалізується через екологічну, трудову і навчальну активність.
Трудова активність є тим особистісним надбанням, яке значною мірою визначає моральну вихованість дитини, впливає на успішність розвитку в неї інших моральних рис. Трудову активність молодших школярів можна визначити за такими критеріями: рівень потреби в праці, характер трудової орієнтованості, взаємодія з іншими людьми в трудовій діяльності [31, 3].
Потреба в праці у школярів-однолітків може бути різною. Доцільно виділити п'ять рівнів потреби в праці: дуже високий, високий, середній, низький і дуже низький.
Дуже високий рівень притаманний дітям, для яких праця стала однією з найважливіших потреб. Бони легко й природно включаються в трудову діяльність, активно оволодівають новими трудовими вміннями та навичками. Процес праці, а не тільки його результат, приносить їм задоволення. Вони охоче, за власною ініціативою приходять на допомогу тим, хто її потребує, є першими помічниками в школі та вдома. Такі діти не сидять без діла. Упевненість у своїх силах, допитливість, бажання якнайшвидше приступити до діла, наполегливість, з якою вони добиваються поставленої мети, істотно відрізняють їх від ровесників.
Високий рівень потреби в праці характеризується тим, що діти досить добре володіють трудовими вміннями та навичками. Водночас потреба працювати у них ще недостатньо розвинена. Вони намагаються виконати максимум трудових доручень, але самі не виявляють ініціативи. Такі діти потребують стимулювання трудових зусиль [8, 217].
Діти з середнім рівнем потреби в праці мають недостатні вміння та павички, намагаються виконувати мінімум того, що доручено.
Звичкою перекладати свої обов'язки на інших характеризуються діти з низьким рівнем трудової активності. У таких дітей недостатньо розвинуті трудові навички та вміння, що утруднює процес включення в трудову діяльність [30, 17].
Дуже низький рівень потреби в праці означає відсутність елементарних трудових навичок, умінь і, головне, бажання працювати. Такі діти уникають навіть праці, пов'язаної із самообслуговуванням.
Психологічна наука виділяє різні види трудової орієнтованості дитини: