Дипломная работа: Робота над удосконаленням орфоепічних навичок молодших школярів
Вивчення орфоепії української мови має велике значення на усіх етапах шкільного навчання. Особливо важливим є засвоєння такого матеріалу в початкових класах. Молодші школярі повинні опановувати новий матеріал, володіти основними орфоепічними поняттями. Працюючи над вивченням звуків і наголосу у початкових класах, учні також набувають навичок самостійної роботи над новим матеріалом, удосконалюють свою вимову. Однак вікові психологічні особливості дітей молодшого шкільного віку зумовлюють специфіку подачі навчального матеріалу та його засвоєння. Цей факт слугує причиною того, що чи не найважливішу роль у засвоєнні матеріалу відіграє зацікавленість учнів, зрозумілість та доступність пропонованого навчального матеріалу.
Проблему засвоєння орфоепічних знань на уроках рідної мови у початкових класах розглядали А. Багмут, В. Бадер, О. Бондаренко, М. Вашуленко, В. Зівако, С. Непийвода, Л. Кацюк, М. Львов, О. Передрій та інші вчені. Проте дана проблема залишається до кінця нерозв’язаною, оскільки методистами окреслено лише загальні вимоги до вивчення елементів орфоепії початкових класах. Практично відсутнє методичне забезпечення вивчення орфоепічного матеріалу. Саме згадані вище чинники роблять проблему вивчення орфоепії актуальною для сучасної початкової школи.
Важливість формування орфоепічних навичок на всіх рівнях та вікових етапах мовно-мовленнєвого розвитку молодшого школяра обумовлює вибір теми дипломної роботи: «Робота над удосконаленням орфоепічних навичок молодших школярів».
Мета дипломної роботи – обґрунтувати особливості формування орфоепічних навичок молодших школярів на уроках української мови.
Об'єкт дослідження – орфоепія як самостійний розділ мовознавства.
Предмет дослідження – методичне забезпечення процесу формування орфоепічних навичок на уроках рідної мови в початкових класах.
Для досягнення мети роботи необхідно виконати такі завдання:
1) проаналізувати наукову літературу з проблеми дослідження;
2) охарактеризувати орфоепію як самостійний розділ мовознавства;
3) виявити шляхи засвоєння орфоепічних знань у початкових класах;
4) розробити систему вправ для опрацювання наголосу та роботи над вимовою звуків як елементів орфоепії.
При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження: а) аналіз тематичної літератури; б) спостереження; в) бесіди; г) теоретичне узагальнення.
Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу у плані формування орфоепічних навичок молодших школярів. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації розвивального потенціалу уроків рідної мови, доповнення навчального матеріалу підручників та інших педагогічних та освітніх цілей.
Структура дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
Розділ 1. Теоретичні передумови вивчення орфоепії сучасної української літературної мови
1.1 Орфоепія як самостійний розділ мовознавства
Важливе значення в техніці мовлення учнів має орфоепія, тобто „система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову” [27, 124]. Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова цих звуків.
Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів і звуків. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.
Орфоепія (від лат. оrthos – прямий, правильний, рівний і epos – слово, мова) – це „сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень” [50, 60]. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.
Що стосується історичного аспекту орфоепії, то початок теоретичної нормалізації української мови, теорії і практики її культури пов'язані з укладенням перших граматик, риторик і словників, тобто з описом з навчальною метою системи української мови, її норм. Це відбулося тоді, коли почався процес формування нової української літературної мови (XVII—XVIII ст.).
Елементарні відомості про українську мову з'являються з чисто практичних потреб — ознайомити з українською мовою людей, що її не знали. Тому ці відомості стосувалися того, як треба читати літери або їх сполучення в українських текстах. Такі зауваження знаходимо уже в першій українській граматиці (1643) І. Ужевича (розділи «Коментар до літер», «Про частини мови»), першій друкованій українській граматиці О.Павловського, потім у фольклорних збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлинського [64].
В науково-теоретичному плані особливу роль відіграла стаття В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (1889), в якій загалом правильно визначені основи орфоепічних норм української мови. Досить вагомими для розвитку теорії й культури української мови були статті і зауваження Б. Грінченка, міркування Є. Тимченка, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Залозного, Р. Шерстюка та ін.
На початку ХХ ст. проблеми нормалізації української мови стали надзвичайно актуальними. Вони були прямо пов'язані з підвищенням ролі культури мови, проте у численних статтях, що стосувалися культури української мови, про орфоепію навіть не згадувалося [67]. Тільки у 30-ті роки теоретично обґрунтовуються основні особливості української вимови. Їх знаходимо у наукових працях О. Синявського, М. Йогансена, І. Трояна, в навчальних посібниках М. Наконечного, П. Горецького і О. Шалі. Ці теоретичні праці сприяли формуванню і усталенню орфоепічних норм, проте практично єдиних літературних норм ще не існувало.
На цей же час припадає вироблення принципів, які повинні були, на думку вчених, лягти в основу дальшого унормування української літературної вимови. По-новому ставиться сама проблема лінгвістичної основи, на якій повинна розвиватися українська орфоепія. Як вважають учені, орфоепічна норма не може орієнтуватися на вузьку діалектну базу, при встановленні її слід зважати і на вимову у селах і містах [68]. Орфоепічні норми мають бути легкими в засвоєнні і далеко не відходити від правопису.
У 50—60-ті роки зростає науковий інтерес до питань культури мови і зокрема орфоепії. Порівняно глибоко науково обґрунтовано розглядаються ці питання М.Наконечним у розділі «Курсу сучасної української літературної мови» [50]. В останні десятиліття культура української мови стала самостійною науковою дисципліною, яка має свій предмет і об'єкт дослідження, мету і завдання, методику і прийоми наукового дослідження й опису матеріалу.
Сьогодні вченими України вже чимало зроблено в теоретичній розробці проблематики культури мови як окремої галузі лінгвістики. Серцевиною науки про культуру мови є вчення про її нормативність, «правильність». Саме цьому питанню присвячена праця М. Пилинського «Мовна норма і стиль». Значну роль у закріпленні норм української літературної мови відіграє Академічна граматика української мови «Сучасна українська літературна мова» [75].
У центрі уваги дослідників стоїть функціональний підхід до проблем нормативності. Саме тому постає тепер питання лінгвістичного виховання, вироблення мовного чуття, вміння якнайкраще користуватися мовою.
Теоретичні засади української орфоепії найбільш повно і досконало розроблені науковцями Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. Втілені вони в словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» за ред. М. Жовтобрюха. Важливу роль у справі усталення й закріплення норм наголошування відіграв словник наголосів М.Погрібного. також велику користь принесла нова його робота «Орфоепічний словник», який об'єктивно відбиває орфоепічні норми і систему наголошування сучасної української літературної мови.
Одному з питань української орфоепії (наголошування слів і їх форм та тенденції у їх наголошуванні) присвячена монографія В. Винницького «Наголос у сучасній українській мові» [16].