Дипломная работа: Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України
Після цих попередніх зауважень про методи, яких ми будемо дотримуватися при вивченні питання, переходимо до викладу самого питання. Ми розглянемо порядок встановлення обов’язку продавця, його зміст, наслідки його порушення та підставу відповідальності продавця. Встановивши таким чином суттєві риси інституту, наскільки це дозволяє вищеописаний стан джерел, ми, перейдемо і до пояснення інституту. Для того, щоб комплексно дослідити даний інститут вважаємо за доцільне спочатку розглянути підстави встановлення обов’язку продавця по захисту покупця в результаті пред’явлення позову третьою особою та його обов’язку відповідати перед покупцем в результаті евікції, потім детально проаналізувати обов’язок продавця здійснювати судовий захист покупця і нарешті розглянемо саму відповідальність продавця за евікцію перед покупцем, тобто наслідки невиконання обов’язку захисту.
1.2 Встановлення обов’язків продавця-мансипанта
Дослідники Рудорфф, Екк, і в особливості Карлова 4 ) засновують обов’язки мансипанта на прямій з його боку обіцянці, на особливому акті, який вони називають «nuncupato»; акт цей приєднувався до головного акту мансипації у вигляді додаткової статті (lex mancipi), але в той же час складав з мансипацією одне нерозривне ціле і тому у своїй дії захищений був відомим положенням XII таблиць: «cum nexum faciet mancipiumque, uti lingua nuncupassit, ita jus esto» (Tab. VI, 1). У відповідністі з основним своїм поглядом прибічники цієї теорії визнають, що duplum pretii складає лише звичайний розмір відповідальності мансипанта, що від сторони залежить збільшити чи зменшити цей розмір, що сторони можуть, утримавшись від укладення акту нункупації, і зовсім усунути відповідальність мансипанта.
В підтвердження цієї теорії Екк у вигляді аргументу загального характеру посилається на положення, яке захищається Ієрінгом 5 ), що акти давнього права мають наслідки або тільки вічного або тільки зобов'язального характеру, що діяти з ефектом вічним та зобов'язальними ці акти не можуть. Проти цього зауважимо: сам Екк вважає нункупацію нерозривною частиною мансипації і, таким чином, у сутності приходить до того самого результату, можливість якого заперечує Ієрінг. Далі нам здається, що теза Ієрінга з різним успіхом може бути обернена і проти теорії Екка. І справді, якщо у древньому праві угоди – ці продукти волі сторін – могли діяти або тільки вічно, або тільки зобов'язально, то чи не випливає з цього, що зобов’язання мансипанта не складає продукту волі сторін, а падає на нього силою самого закону? В усякому разі, інтерпретація Карлови не має ніяких переваг перед тлумаченням Фогта , який цитує даний текст, як доказ того, що відповідальність мансипанта виникає із однієї мансипації, без всякої нункупації.
Цицерон розкриває картину поступового розвитку відповідальності мансипанта за розміри проданої ділянки («action de modo agri»). Стара практика, спираючись на букву закону XII таблиць, притягала мансипанта до відповідальності тільки тоді, коли ділянка не мала того розміру, який був названий в акті мансипації; наступна юриспруденція знайшла справедливим встановити відповідальність мансипанта і в тому випадку, коли він змовчав (dolose?) про те, що ділянка не має того розміру, який за ним передбачає покупець. Але що з цього слідує для теорії нункупації? Думаємо рівно нічого. Тексти для Карлови доказові тільки тому, що він твердо вірить в те, що «nuncupatio» є акт прямого прийняття на себе мансипантом відповідальності перед своїм контрагентом. Джерела, однак, не тільки не підкріплюють цього значення «nuncupatio», але навпаки спростовують його: і Фест, і Варрон, і Гай згодні у тому, що «nuncupare» означає «palam dicere» і нічого більше. З іншого боку, з порядку здійснення нормальної мансипації, як він нам описаний Гаєм (Gai 1, 119) ми бачимо, що мансипант під час здійснення акту перебуває у спокої: він нічого не робить, не вимовляє ніякої формули, нічого не обіцяє. Ми знаємо тільки один випадок мансипації, коли всупереч звичайному порядку мансипант вимовляє усну формулу: це в обряді testamentum per aes et libram після здійснення familiae mancipatio (Gai 2, 104); але ця угода явно видає штучність свого походження і робити від неї висновки до випадків нормальної мансипації ми не маємо права. Нарешті, що стосується вищезазначеного положення XII таблиць, то воно санкціонує не добавки до mancipatio і в їх числі «nuncupatio», як думають Екк та Карлова, а сам акт мансипації. Таким чином, переконання Карлови у технічному значенні «nuncupatio» виявляється упередженням, разом із яким руйнується доказова сила всіх вищезазначених текстів.
Друга теорія, яку тепер можна визнати пануючою, вчить, що обов’язок мансипанта виникає безпосередньо з акту мансипації , без особливої зі сторони мансипанта обіцянки. Висновками з цієї теорії служать положення, що відповідальність мансипанта є неминучим супутником мансипації і що розмір відповідальності за невиконання мансипантом своїх обов’язків визначений самим законом міцно та незмінно. Вперше цей погляд висловив Хушке у відомій монографії про «nexum» ; його наслідували Міллер, Дегенколб, Крюгер, Беккер та Ієринг; особливо докладне обґрунтування ця теорія отримала завдяки Бехманну та Жирару, до аргументації яких приєдналися Лен ель, Пернис, Кюк, Лейст, Фогт та, нарешті, Рабель. Дивлячись на мансипацію з точки зору свого часу, як на загальну форму переходу права, Павло для встановлення відповідальності продавця мансипанта вимагає крім здійснення мансипації виплати ціни покупцем та передачі речі продавцем; очевидно, що в ту епоху, коли мансипація була купівлею а, отже, вміщувала у своєму ритуалі якщо не акт вручення речі, то в усякому разі акт внесу купівельної плати, достатньо було здійснити мансипацію, щоб створити відповідальність мансипанта. В усякому разі про особливу обіцянку мансипанта Павло нічого не знає.
Свідчення т. н. tabula Baetica важливе у тому відношенні, що з нього ми бачимо, як нерозривно пов’язана була з мансипацією відповідальність мансипанта. У тих випадках, коли за наміром сторін мансипант повинен був бути звільнений від всякої відповідальності за евікцію, сторони включали в акт мансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводилась до нуля: це і є т. н. mancipatio numm umo. Tabula Baetica , як відомо, являє зразок фідуціарної мансипації для забезпечення вимог, які manc. В усякому разі tabula Baetica цілком переконливий аргумент проти теорії нункупації: до чого сторонам долучатися до дивної процедури mancipatio nummo uno, якщо для безвідповідальності мансипанта достатньо не здійснювати «nuncupatio»? Той же порядок речей для епохи республіканської доводиться свідченням Плавта та Варрона. Свідчення Плавта цікаве лише у тому відношенні, що вказує ще один шлях, до якого долучалися сторони у тих випадках, коли продаж здійснювалась на ризик і страх покупця. У цьому випадку сторони, здійснюючи продаж, не здійснювали мансипацію. Так, особа, котрій доручається продати (уявну) рабиню без відповідальності перед покупцем за перехід до нього права, отримує певні інструкції.
Надзвичайно характерне розходження в встановленні відповідальності за недоліки речі, з одного, та за не перехід права, з іншого боку. У першому випадку укладач формуляра, не розрізнюючи між купівлею з дотриманням мансипації та без такої, рекомендує укладення особливої стипуляції: «sanum esse furtis noxisque solutum»; у другому відношенні особлива стипуляція рекомендується тільки у тому випадку, коли купівля здійснюється без мансипації; очевидно тому, що у противному випадку, коли сторони здійснять мансипацію, відповідальність мансипанта за не перехід права розуміється сама собою. З цим висновком згодні і інші, приведені Варроном, формуляри купівлі-продажу: особлива стипуляція, гарантуюча від евікції, рекомендується тільки при продажі rec nec mancipi.
Нарешті, вагомим аргументом на користь теорії, що нами захищається слугують свідчення пам’ятників давньо-германського права: тут обов’язок продавця захищати покупця, - а це як зараз побачимо, і в Римі є обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу, що народні правди не знаходять за потрібне особливо згадувати про цей обов’язок та обмежуються вказівкою наслідків його невиконання: Lex Salica 47; Lex Itibuaria 33 и 59,, Lex Bajuwar. 16.5 . Edictus Rothari с. 231.
У підсумку аналізу вищенаведених текстів приходимо до переконання, що мансипант зобов’язується перед своїм контрагентом силою самої мансипації. Тобто, в нашому розумінні, обов’язок по захисту покупця продавцем від евікції встановлювався в результаті здійснення акту мансипації, тобто безпосередньо силою самої мансипації. Обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу - відповідальність мансипанта за не перехід права в разі евікції розуміється сама собою. Договір купівлі-продажу, який укладався без супроводженням його актом мансипації передбачав для встановлення обов’язку продавця та гарантування від евікції укладення особливого акту стипуляції між продавцем та покупцем.
1.3 Судовий захист покупця – головний обов’язок продавця.
У розвинутому праві продавець у випадку евікції проданої речі відповідає (за actio empti) перед покупцем у розмірі всього інтересу останнього; інтерес цей, дивлячись по обставинам випадку, може бути то вище, то нижче купівельної ціни. У порівнянні з цією відповідальністю продавця взагалі відповідальність продавця-мансипанта являє лише ту особливість, що її розмір визначений міцно і незмінно: це duplum pretii. cf. Paul. Sent. 2. 17. 3. – Інакше у древньому праві. Тут грошова відповідальність мансипанта є лише наслідком невиконання ним – мансипантом свого основного обов’язку; а цей основний обов’язок полягає у процесуальному захисті покупця від віндикації третіх осіб. Цей процесуальний обов'язок древнє право висуває на перший план і тільки тоді, якщо продавець відмовиться захищати свого контрагента або, якщо його захист виявиться неуспішним, тільки тоді в, древньому праві встає питання про грошову відповідальність продавця перед покупцем. Розходження між обома системами йде, набагато глибше, ніж можна було очікувати з першого погляду. І справді, питання про відповідальність за евікцію можлива лише стосовно продавця не власника, тоді як питання про винагороду за ненадання процесуального захисту можливе, і стосовно продавця власника.
І ми думаємо, що обов'язок захищати покупця у древньому праві лежить на всякому продавці, чи буде він власником чи ні. Ми тут розходимося із загальноприйнятою, думкою, по якій зобов'язальний ефект мансипації, що виражається в actio auctoritais, падає тільки на мансипанта не власника. Разом з Рабелем ми думаємо, що древнє право зобов'язує всякого продавця захищати свого покупця й зобов'язує тому, що, як побачимо з пояснення інституту auctoritas, у древньому праві захисту продавця потребував усякий покупець, без розходження чи здобував від a domino або піп domino. - Разом з тим класичне й древнє право по-різному дивляться на участь продавця в процесі покупця із третьою особою: в епоху класичну продавець бере участь у процесі покупця із третьою особою головним чином для відгородження своїх особистих інтересів: а тому класичне право дивиться на цю участь, як на право продавця й забезпечує продавцеві, цю участь тим, що позбавляє покупця, що не повідомив продавця про свій процес із третьою особою, права на регрес через евікцію (с. 8 Cod. h. t. fr. 29 § 3 Dig. de leg. 3). Навпаки, у древній час продавець, залучається до процесу покупця з третьою, особою головним чином в інтересі й для огородження покупця й тому-то участь продавця в цьому процесі, є його обов'язок, виконання якого забезпечується правом покупця стягувати із продавця duplum pretii у випадку ухилення від його виконання. Тільки-що сказане становить узагальнення окремих положень, намічених у джерелах.
Джерела описують зміст обов'язку мансипанта терміном «auctoritas». Довідка з будь-яким лексиконом показує, як широко й різноманітно значення цього терміна в розвиненій мові як загальній, так і юридичній. Але основне його значення, як справедливо зауважують Бехманн і Жирар, повинно бути не тільки конкретним, але й близьким до значення дієслова «augere» (множити, зміцнювати), від якого наш термін походить. Auctor, говорить Бехманн, це особа, що приступає до відомого акту й цим вступом зміцнює чинність і дію акту; «auctoritas» спочатку означає самий акт, вступу або зміцнення, а потім у змісті переносному - обов'язок до такого вступу або зміцнення. Запитується тепер, куди ж вступає, що зміцнює своєю діяльністю мансипант? Відповідно до джерел зміцнення або допомога, що мансипант робить своєму контрагентові відбувається in jиrе, перед магістратом, під час судової суперечки набувача із третьою особою й складається в захисті набувача від домагань третьої особи. Як відомо позов третіх осіб до покупця був віндикаційним, тобто позовом про витребування речі. Розглянемо будову найдавнішої віндикації у формі legis actio sacramento. Починається вона, як ми знаємо від Гая, віндикацією однієї й контр віндикацією іншої сторони (Gai. IV. 16). Потім веління претора «mittite ambo liominem», по виконанню якого сторона, що почала суперечку («is, qui prior vindaceverat»), звертається до супротивника з наступними словами: «postulo,. anne dicas qua ex causa vindicaveris» (Gai. ibid.), у цих словах справедливо бачать звернену до відповідача вимогу вказати титул свого володіння. Цю вимогу відповідач не міг залишити без виконання й, назвавши титул похідний, він повинен був представити auctor'a, тобто в нашому випадку продавця: і справді, обов'язковість відповіді на питання про титули припускає, як правильно зауважують Бернгефт і Пфлюгер і обов'язок довести право: довести ж це право міг тільки продавець, визнавши здійснення угоди; у такий спосіб обов'язок відповідача вказати й довести право свого володіння припускає й обов'язок продавця з'явитися на вимогу покупця на суд для захисту останнього.
Із часом характер віндикації, як відомо, істотно змінився: із засобу двостороннього вона перетворилася в засіб односторонній з суворим розходженням позицій позивача й відповідача; володінням визначалося положення відповідача й цей останній звільнився від усякого доведення, що було цілком перенесено на позивача «actori incumbit probatio». Далі, Публіцианів едикт створив засіб, яким bonae fidei emptor міг захищатися від всякої третьої особи (крім власника), не прибігаючи до сприяння свого auctor'a. У результаті цих змін допомога продавця покупцеві в його процесі із третьою особою перестала бути для покупця нагальною потребою. Досить зрозуміло тому, що ми в Дигестах в області відповідальності продавця-мансипанта, знаходимо рішення мало або навіть зовсім незгодні з початком, яким у найдавнішу епоху визначався зміст обов'язку мансипанта. Так, якщо покупець при неявці продавця сам веде процес із третьою особою й програє процес, то продавець проти actio auctoritatis, тобто проти позову про регрес має заперечення про те, що покупець вів процес недбало. Щоб покінчити з обов'язком продавця захищати на суді покупця, вкажемо ще відзначені джерелами підстави звільнення продавця від цього обов'язку. Сюди відносяться:
а) Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановлений однаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. І справді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливість самостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захисті продавця, який тому й звільняється від свого обов'язку.
Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою, не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вони не могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetema auctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .
b)Дерелікція покупцем придбаної речі.
c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.
На підставі всього вищесказаного можна визнати, що обов'язок мансипанта складається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним із найголовніших обов’язків продавця був обов’язок надання захисту покупцеві у суді в результаті пред’явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цей обов’язок полягав у тому, що продавець був зобов’язаний вступити у справу на стороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захист покупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергу для того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов’язок стосувався будь-якого продавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадку ухилення від виконання цього обов’язку покупець у найдавніший період мав право вимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від його виконання.
1.4 Деталі обов'язку захисту
Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.
Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.—Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus» . Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.
З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.
З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40 ).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere ). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони .
Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.