Дипломная работа: Єврейське населення Поділля у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
Структура роботи. Бакалаврська робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел.
РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Першими роботами, в яких йшлося про події Голокосту, виданими в Радянському Союзі в період війни та перші повоєнні роки, стали публіцистичні та художні твори І. Еренбурга, В. Гроссмана, Г. Смоляра [3, c. 348].
В цей період вивчення характеру та конкретних проявів нацистського окупаційного режиму не вважалися актуальними в радянській історіографії і проводилися в загальному контексті подій та наслідків Великої Вітчизняної війни, а також розвитку підпільного і партизанського руху як способу реагування на окупаційний режим. Більшість дослідників вважала, що доля євреїв нічим не відрізнялася від долі іншого населення окупованих територій. Виходячи з цього, навіть поняття Голокост та Катастрофа не мали місця не тільки в радянській історіографії, але й у довідкових та енциклопедичних виданнях.
Такий підхід спостерігається в більшості узагальнюючих робіт з історії Великої Вітчизняної війни, зокрема, в шеститомній "Истории Великой Отечественной войны Советского Союза" [3, c. 348]. Характерним зразком радянської історіографії є роботи Л. Коpнєєва, який намагався довести, що чисельність євреїв, які загинули під час війни, завищується сіоністами, більше того, що існувала змова між нацистами та сіоністами. Перші спроби нових підходів до проблеми виявилися в книзі Т. Першиної, де наводиться великий обсяг фактичного та статистичного матеріалу і відкрито сказано про жертви єврейського населення. Серед перших у радянській історіографії робіт, де йшлося про ставлення нацистської Німеччини до єврейського питання, варта уваги книга Ю.А. Шульмейстера, в якій зроблено спробу висвітлити витоки та наслідки нацистської політики стосовно євреїв. Завершує шлях радянської історіографії Голокосту робота В.С. Коваля, так і не ввівши це поняття в науковий обіг [3, c. 347].
В зарубіжній історіографії серед перших робіт, в яких досить детально висвітлювалися основні аспекти формування та реалізації політики нацистської Німеччини по відношенню до євреїв, є книга американського історика та публіциста У. Ширера, в якій автор використав німецькі архіви, що опинилися в США після закінчення війни. Вчений акцентує увагу на подіях, що відбувалися на окупованих радянських територіях, що не характерно для більшості американських дослідників, які розглядають події Голокосту, обмежуючись подіями в Західній та Центральній Європі. Найбільш відомими зарубіжними істориками, які започаткували дослідження історії Голокосту були Р. Хілберг, І. Бауер, І. Трунк [3, c. 347]. Певним підсумком доробку зарубіжних істориків 60 − 80 рр. ХХ ст. стала книга ізраїльських дослідників І. Гутмана та Х. Шацкера, де розкрито історію формування політики нацистської Німеччини стосовно єврейського населення.
Великий вплив на активізацію історичних досліджень на пострадянському просторі мали роботи ізраїльського дослідника І. Арада, в яких зроблено одну з перших спроб зіставлення подій масового знищення єврейського населення в часи Другої світової війни в межах Радянського Союзу з загальним контекстом історії Голокосту в Європі.
Теза про унікальність подій Голокосту, що є основоположною для американської та ізраїльської історіографії, стала одним з основних об’єктів критики з боку прихильників ревізіоністської течії, яка виявилася в кінці ХХ – на поч. ХХІ століття в зарубіжній та російській історіографії і публіцистиці. Серед найбільш відомих робіт ревізіоністського напрямку є книги Ю. Графа та Е. Цундела. Не наважуючись заперечити того, що події Голокосту дійсно мали місце, автори намагаються довести, що кількість жертв (понад 6 млн. чол.) занадто завищена [3, c. 348].
На пострадянському просторі найбільш активно проблеми Катастрофи досліджуються в Росії та Білорусі. Проблеми Голокосту розглядаються у працях російських дослідників Н. Тумаркиної, В. Лихачова, М. Альтман, І. Альтмана, білоруських – Є. Розенблата, І. Єленської, Є. Йоффе [3, c. 347].
Серед робіт істориків української діаспори з проблем Голокосту на увагу заслуговує книга В.М. Косика, яка містить велику кількість фактичного та документального матеріалу з німецьких архівів, майже невідомого та малодоступного для українських дослідників.
Активне дослідження історії Голокосту в Україні розпочалося у 90-х рр. ХХ ст. На першому етапі (1991 – 1996 рр.) йшов процес пошуків та вивчення джерельного матеріалу і переважали регіональні дослідження. Серед перших з’явилися роботи C. Борового, Ф. Горовського, Я. Хонігсмана, О. Наймана, С. Єлисаветського, Ф. Левітаса, М. Шимановського та ін., де акцентується увага на подіях, що відбувалися в окремих населених пунктах. Дослідники намагалися ввести в науковий обіг максимальну кількість документальних матеріалів, які були доступними на той момент.
Значно стимулювало українські голокостознавчі дослідження проведення всеукраїнських конференцій "Єврейська історія і культура в Україні" (1994, 1996 рр.) та щорічних конференцій "Еврейское население Юга Украины: история и современность" (Запоріжжя), у програмах яких проблематика Голокосту посіла чільне місце [5, c. 34-38].
Тема Голокосту знайшла відображення і в дисертаційних дослідженнях А. Подольського, Ф. Левітаса, Ф. Винокурової [28].
На другому етапі, який розпочався з 1997 р., у роботах істориків з піднятої проблеми все активніше виявляється прагнення до узагальнення. Зокрема, дослідження регіоналістичного характеру відрізняються більш широким охопленням регіонів. Серед таких робіт на безумовну увагу заслуговують дослідження С. Орлянського про події на Запоріжжі, Л. Сушона про події на території Трансністрії. Заслуговують на увагу роботи М.В. Коваля, який одним із перших істориків в незалежній Україні зробив спробу вписати трагічні події Голокосту в загальний контекст подій Другої світової і Великої Вітчизняної війн на території України.
В більшості згаданих робіт авторами висловлюється думка про те, що події Катастрофи мали трагічний характер у межах усієї України, але у кожного регіону є свої специфічні регіональні особливості, які потребують окремого дослідження для більш глибокого і всебічного розуміння масштабів та наслідків цього явища.
Очевидним є те, що регіональна специфіка Катастрофи в різних областях України поки що вивчена недостатньо, особливо це стосується південноукраїнських земель. Дослідження даного питання є вимогою часу, зважаючи на те, що сучасною історичною наукою, в основному, опрацьовані методологічні підходи та накопичений досвід роботи з фактичними та джерельними матеріалами.
Джерельну базу даного дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела: архівні документи, наукова та художня література, довідкові та періодичні видання, спогади, статистичні дані, що дозволяють дослідити картину трагічних подій в регіоні. В роботі використано матеріали архівних 4 архівосховищ України та 1 архівосховищ Росії, копії документів яких знаходять в Хмельницькому благодійному фонді Хесед-Бешт [1],[2],[3],[4],[5],[6].
Основу джерельної бази історії Поділля складають документи архівів. Значний інтерес для висвітлення проблеми становлять фонди Центрального державного архіву громадських об’єднань України "Центральний Комітет Комуністичної партії України. Документи організаційно-інструкторського відділу і особливого сектору ЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні періоду Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.", Документи періоду Великої Вітчизняної війни". В цих документах міститься важлива інформація щодо становища єврейського населення на окупованих землях, повідомлення про масове знищення мирного населення, у тому числі і євреїв.
Отже, чимале наукове значення складають документи, які зафіксували наслідки трагічних подій "по живих слідах", безпосередньо після звільнення земель Поділля від нацистської окупації. Першими фіксували ситуацію на територіях ще в процесі їх звільнення політвідділи військових частин після входження цих частин до певного населеного пункту. Фрагменти даних документів опубліковані в різних збірках документів та матеріалів.
Доповненням є численні видання документів німецького командування, органів та представників окупаційної влади, представлених в спеціальних збірниках. Інформативністю виділяється комплекс документів та матеріалів про нацистські звірства на окупованих землях, що підготував Єврейський Антифашистський Комітет, які склали "Чорну книгу" [34, c.179].
Складовою джерельної бази дослідження є періодичні видання.
Таким чином, використання широкого комплексу джерел літератури створило достатнє підґрунтя для реалізації поставлених у дослідженні завдань.
РОЗДІЛ II. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
2.1 Поділля напередодні Великої Вітчизняної війни
Територія сучасного Поділля напередодні Другої світової війни входила до складу Польщі та СРСР. Територія Поділля включає в себе сучасні Вінницьку, Хмельницьку, частину Тернопільської, Черкаської, Одеської та Житомирської областей.
Фактично долю України вирішували керівники Німеччини та СРСР, які на міжнародній арені напередодні війни виступали як союзники. У секретних угодах між Москвою та Берліном передбачався новий переділ Європи і було зрозуміло, що жодна із сторін не зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Західна Україна, потрапивши згідно із таємними протоколами радянсько-німецьких угод 1939 р. у сферу інтересів СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. До цієї території входили й західні землі Поділля [18, с. 268].
У кількох місцях мали місце сутички із німецькими військами, які порушували визначену раніше лінію окупації Польщі.
Вступ частин Червоної армії на територію Тернопільщини відзначався певною неузгодженістю. Із доповідної записки заступника народного комісара внутрішніх справ СРСР комісара держбезпеки 3 рангу Меркулова і наркома внутрішніх справ УРСР народного комісара держбезпеки 3 ранга Сєрова від 19 вересня 1939 р. видно, що оперативні частини НКВС на території Західного Поділля змушені були збирати велику кількість зброї та боєприпасів.
Після вдалого завершення чергового поділу Польщі тепер вся територія Поділля опинилася під радянською владою. Показово, що новообрані вже за радянської влади Народні Збори постановили просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім включити до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада 1939 р. Західна Україна була офіційно прийнята до складу Української РСР [25, c. 268].