Контрольная работа: Антична культура
В елліністичній архітектурі з’явився новий тип громадських будівель – науково-дослідні центри, які включали в себе величезні бібліотеки та інженерні споруди (наприклад, знаменитий Олександрійський маяк на острові Фарос). В елліністичний період з’являються і нові філософські вчення – епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм і неоплатонізм, в яких посилюється суб’єктивізм, а переважаючими настроями стають глибоке розчарування і песимізм. Власне, давньогрецька культура починає схилятися до свого занепаду, щоб потім знову з’явитися не лише в культурі Стародавнього Риму, але і стати основою європейської цивілізації в цілому.
Римська цивілізація стала останньою сторінкою в історії античної культури, проіснувавши понад 12-ти століть. Географічно вона виникла на території Апеннінського півострова, який одержав у греків назву – Італія. Згодом Рим зібрав у неосяжну імперію ті країни, які виникли в результаті розпаду держави Олександра Македонського. Стародавній Рим претендував на те, щоб стати державою Вселенською, яка б збігалась за своїми масштабами з усім цивілізованим світом.
Ідеологію римлянина визначав патріотизм, який визнавав інтереси країни як найвищу цінність. Римляни вважали себе богообраним народом і були орієнтовані тільки на перемогу в усіх своїх діяннях. У Римі шанувалась мужність, достоїнство, суворість, практичне господарське і юридичне мислення, вміння підкорятися дисципліні та закону. Брехня і обман вважались пороками, характерними для рабів. Якщо грек схилявся перед філософією і мистецтвом, то для знатного римлянина єдиними достойними зайняттями були війни, політика, землеробство і право.
Ці тенденції сформували певні моральні цінності і норми поведінки. Вони стали основою так званого “римського морального кодексу”, об’єднаного поняттям доблесть, доброчесність, вірність, серйозність, твердість.
Релігійні уявлення у римлян були небагаті образністю. З богів у давньоримській міфології особливо шанувались Юпітер, Юнона, Діана, Вікторія. У процесі зближення з грецьким світом римські боги ідентифікувались з грецькими: Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Діана – Артеміда, Вікторія – Ніка. Особливо шанували бога Геракла (Геркулеса), чиї 12 подвигів були не лише популярні в старовину, але і стали сюжетами багатьох художніх творів наступних епох. Після завоювання східних країн до Риму проникають культи Осіріса, Ісіди, Кібели. На початку 1 тис. н.е. в Римі починає поширюватися християнство.
Справжній переворот у культурному житті Римської імперії відбувся після завоювання елліністичної Греції. Римську цивілізацію, безперечно, живили своїми багатствами різні чужоземні культури, але вирішальним був вплив поваленої Греції. Римський поет Горацій напише про це так: “Греція полонена полонила своїх переможців”. Римляни починають вивчати грецьку мову, філософію і літературу, запрошують прославлених грецьких ораторів і філософів і самі відправляються в грецькі поліси, щоб прилучитися до культури, перед якою вони таємно схилялися.
Особливе місце в римській культурі починають відігравати історичні, юридичні, філософські твори. Головною темою творів Полібія, Салюстрія, Цицерона стає пропаганда великої цивілізаційної місії Риму і пошук шляхів створення під його егідою Вселенської держави. В 1 ст. до н.е. в Римі потужно розвивається риторика. Це було наслідком відображення бурхливого соціального життя перехідної епохи – від республіки до імперії. Досягнення авторитету в суспільстві і успішна політична кар’єра були неможливі без віртуозного володіння живим словом. Найяскравішим римським оратором був Марк Тулій Цицерон. Він багато зробив для ознайомлення римлян з класичною грецькою філософією Платона.
Своє неповторне обличчя має і римське мистецтво. Для архітектури характерне прагнення до грандіозності, помпезності, пишності (тріумфальні арки, площі-форуми, акведуки, іподроми, ринки). Прекрасним досягненням стали зведення грандіозного амфітеатру Колізею і будівлі храму всіх богів – Пантеону в Римі. Справжня перлина римської культури – скульптурний портрет, який підкреслював неповторність та індивідуальність людини і демонстрував уміння античних авторів фіксувати її внутрішній стан.
Як вже відзначалося з першого сторіччя нашої ери у східних провінціях Римської імперії починається розповсюдження християнських ідей, які проголошували рівність усіх перед Богом, що мало істотне значення для консолідації суспільства, яке роздиралося суперечками. Поява нового міфу про можливість всезагального досягнення Царства Божого на землі і ідея віддяки страдникам і обездоленим щастям у Царстві Небесному стали дуже привабливими, особливо для найбідніших соціальних прошарків Риму. Розпочавши з жорстоких гонінь і переслідувань християнство поступово захопило своїми ідеями римську аристократію і інтелігенцію. На початку IV – VI ст. н.е. воно стало офіційною релігією Римської імперії.
З 410 – 476 роки Рим був розгромлений варварами-готами, германськими найманцями та інше. Східна частина Римської імперії проіснувала ще 1 тис. років, а західна стала фундаментом для культури західноєвропейських держав, які формувалися.
Греко-римська античність (VI ст.. до н.е. – V ст. н.е.) залишила в спадщину світовій культурі наступні досягнення:
- найбагатшу міфотворчість;
- досвід демократичного влаштування суспільства;
- систему римського права;
- неперевершені твори мистецтва;
- закони істини, добра і краси;
- різноманітність філософських ідей;
- набуття християнської віри.
2. Розвиток і становлення українського театру.
Мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій. Багато з них постійно жили при дворах князів і великих феодалів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.
Наприкінці XVII – першій половині XVIII ст.. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст.. в Україні з’явилось близько 20-ти драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п’єси різдвяних і великодніх циклів, у яких помітні звичаї народного побуту.
Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст.., не дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнення. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст.. митрополит Мисливський зовсім заборонив шкільні вистави Києво-Могилянській академії.
Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися в Україні в першій половині XVIIст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40 – 50 роках XX ст.. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народного життя. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, який водив ляльками і говорив за них різними голосами.
Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували вивчати і виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.
На переломі XVIII і XIX ст.. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично після шкільного з’явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпацького театру. Серед кріпацьких театрів в Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним В.Гоголь, батько М.Гоголя, та В.Капніст) і кобиляцького маршалка Гавриленка в селі Озерках, де виступав навіть М.Щєпкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі у Правобережній Україні.
Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 році був збудований перший постій театр у Харкові, а в 1803 році – у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні трупи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п’єс, написаних у Київській академії у XVIII ст.. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.
Започаткував нову українську драматургію І.Котляревський, який написав п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”. Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 році. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненки, і “Назар Стодоля” Т.Шевченка.
Одночасно з розвитком української драматургії та формування театру постають кадри українських акторів. Найкращім з них були М. Щепкін (1788 – 1863) і К.Соленек (1811 - 1851). Перший з них походив з кріпаків, його викупили полтавці, грав в Харкові, Полтаві, Києві, а з 1822 постійно виступав у Москві. Як новатор у театральному мистецтві Щепкін перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув К.Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі. Від Н.Щепкіна і К.Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина.
Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.