Контрольная работа: Мюнхенський диктат і подальша доля Чехословаччини
26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна. 27 вересня Гітлер повідомив Чембсрлена, що 28-го о 14-й годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти мир здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція (яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія (яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у неї на боці Чехословаччини.
Уряд СРСР у судетській кризі займав послідовну позицію. Ще 15 березня 1938 р. через посланника Чехословаччини було повідомлено, що СРСР готовий виконати свої зобов'язання за договором про взаємодопомогу. Радянська сторона пропонувала розпочати переговори на рівні генеральних штабів СРСР, Франції й Чехословаччини для обговорення методів надання військової допомоги. В травні Сталін через К. Готвальда передав Е. Бенешу, що СРСР надасть військову допомогу навіть у випадку, коли Франція не зробить цього.
Радянський уряд попередив Польщу, що в разі її нападу на Чехословаччину радянсько-польський пакт 1932 р. буде відразу денонсований. 25 вересня СРСР повідомив уряд Франції, що 30 стрілецьких дивізій уже знаходяться на західних кордонах СРСР, а танкові підрозділи та авіація приведені в бойову готовність.
СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов'язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чембсрлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з конфлікту.
Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну — останню — спробу. Він надіслав листа Гітлєрові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Рансімена. Бонне поставився до неї дуже схвально. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського й чехословацького прем'єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри.
Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого воєнного альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника й уникнути загрози конфлікту. Об 11.05год. 28 вересня Дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюрерові, що в будь-якому разі він залишається на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації. Аттоліко заквапився до райхсканцелярії, куди він прибув об 11.30год. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб прийняти Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотиристоронню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.
29—30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася міжнародна конференція з участю А. Гітлера, Е. Даладьє, Б. Муссоліні, Н. Чемберлена. Засідання почалось о 12.45год. без послів. Завдяки спритному маневрові Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: "чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи?". В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама.
Угоду чотирьох було підписано 30 вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв'язані проблеми польських і угорських меншин.
В перших числах жовтня Німеччина окупувала прикордонні райони Чехословаччини, захопивши при цьому й зону, в якій Мюнхенською угодою передбачалося проведення плебісциту. Водночас польські війська зайняли Тешинську область. У листопаді Угорщині відійшли південні та південно-західні райони Словаччини, а також південна частина Підкарпатської Русі. Чехословаччина втратила близько 25 % населення, третину території понад 40 % промисловості значну частину сировинних і паливних ресурсів, найважливіші комунікації та міцні оборонні споруди на кордонах.
На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники "політики примирення" називали "справою миру". Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким — не дуже впевнено — пішов Даладьс. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту — тільки подобою, бо майже всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону — Чехословаччину.
Країна опинилась у стані глибокої політичної та морально-психологічної кризи. Обдурена довіра породила суспільну апатію. Народ був дезорієнтований, армія деморалізована, дискредитована капітуляцією коаліція правлячих партій розпалася. Частина збанкрутілих партійних лідерів емігрувала.
Польща й Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися з ситуації, щоб анексувати Цешинську Сілезію. Денонсувавши в 1937 р. договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв'язала собі руки (за договором денонсація набирала чинності в шестимісячний термін). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Цешина.
21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про меншини й офіційно зажадав передачі йому Цешина. Незважаючи на тиск з боку СРСР (загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до "відвертої й дружньої розмови". Він погоджувався тільки з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався Сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: "Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв'язана в тримісячний термін шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх тут керівників урядів чотирьох великих держав".
30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські війська перетнули Ользу 2 жовтня і увійшли в Цешин. Кордон остаточно визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230 000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.
Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12 000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.
Післямюнхенський період існування чехословацької держави ввійшов в історію під назвою "друга республіка" й став невеликою паузою перед її остаточною окупацією, ї агонією. Політики, які прийшли до влади, зробили все можливе для підкорення економіки та політичного режиму країни Німеччині. Е. Бенеш 5 жовтня 1938 р. пішов у відставку з посади президента і згодом виїхав до США, де став професором Чікагського університету.
В середині листопада 1938 р. всі соціалістичні партії заявили про свій саморозпуск та створення Національної партії праці. КПЧ була заборонена. Інші партії також оголосили про свій саморозпуск та створення Партії національної єдності. Новим президентом 30 листопада був обраний Е. Гаха (1872—1945). Цей консервативно настроєний, досить інертний юрист, який досі обіймав посаду голови Вищого адміністративного суду, влаштовував Берлін. Новий уряд очолив Р. Беран, у руках якого президент був лише безвільною маріонеткою.
Отже, починаючи з 1937 р. Німеччина взяла курс на окупацію Чехословаччини. Першою її вимогою була окупація Судетської області. Зовнішня політика європейських країн, особливо Франції та Англії, не була спрямована на захист Чехословаччини, а характеризувалась політикою задоволення агресорів, для того щоб не допустити війни. Це призвело до підписання Мюнхенського договору, згідно з яким Чехословаччина втрачала судетські землі. Мюнхенський договір став початком ліквідації чехословацької держави.
В Жиліні в жовтні 1938 р. більшість словацьких партій підписали угоду, що фактично означала їх перехід на сепаратистську платформу Глінківської партії. Вони вимагали терміново надати Словаччині автономію. На шлях сепаратизму стали також партії Підкарпатської Русі. Центральна влада змушена була погодитися з утворенням автономних земських урядів на чолі з И. Тісо у Словаччині та А. Бродієм у Підкарпатській Русі. В листопаді Національні збори затвердили закон про "автономію Словаччини та Підкарпатської Русі". Республіка стала офіційно називатися Чехо-Словаччиною.
Ситуація, яка склалася в Європі, давала А. Гітлеру всі підстави вважати, що вже ніхто не заважатиме йому покінчити із залишками чехословацької державності. Однак необхідно було знайти привід для цього. Він відшукався за допомогою словацьких політиків, які поставили перед празьким урядом цілий ряд далекосяжних економічних та політичних вимог, спровокували відкритий конфлікт, на який Берлін тільки й чекав.
15 грудня парламент прийняв закон, відповідно до якого уряд одержав законодавчі повноваження, а президент - за згодою уряду - право змінювати конституцію. Декрети президента набували чинності закону. Урядові репресії обрушилися на комуністичну партію, єдину політичну силу в країні, що не визнала мюнхенської капітуляції й рішуче відстоювала залишки демократичних свобод. Уже в жовтні діяльність КПЧ була заборонена спочатку в Словаччині, а потім у чеських землях. 27 грудня пішло розпорядження про її розпуск.
Уряд автономної Словаччини на чолі з И. Тісо, що заходив у дедалі гострішу конфронтацію з празьким центром, був відправлений у відставку, а в Словаччині оголошено надзвичайний стан. Конфліктом уміло скористався А. Гітлер. Він направив до Братислави свого емісара для переговорів із можливим главою нового уряду К. Сидором, який, однак, відкинув ідею цілковитої незалежності Словаччини. Тоді 13 березня 1939 р. А. Гітлер запросив до Берліна Й. Тісо, якого було поставлено перед вибором: або окупація Словаччини готовими до цього угорськими військами, або утворення під егідою Німеччини "самостійної" Словацької держави. Відповідь на ультиматум необхідно було дати за кілька годин. И. Тісо віддав перевагу, звичайно, другому варіанту, але для його здійснення необхідна була формальна згода сейму, щоб акція виглядала законною перед світом.
Словацький сейм, опинившись перед альтернативою — окупація або самостійність, одностайно голосував 14 березня за другу пропозицію. Однак прийняте рішення було значною мірою вимушеним: більшість депутатів виступала скоріше за автономію, ніж за самостійність. Щодо словацького народу, то його думку відносно цього питання ніхто й не збирався з'ясовувати.
Таким чином, 14 березня було оголошено про утворення самостійної держави. Згідно з конституцією, прийнятою в липні 1939 р., вона дістала назву "Словацька республіка". В новий уряд увійшли поряд із діячами, які орієнтувалися на найтісніші зв'язки з фашистською Німеччиною (В. Тука, А. Мах), і ті, хто наївно вірив у можливість існування незалежної Словаччини (Й. Тісо), а також адепти ідеї чехословацької єдності на умовах словацької автономії за принципом "рівний із рівним" (К. Сидор).
Єдиного ставлення до того, що відбулося у Словаччині, не було не тільки серед політичної еліти нової держави, а й серед простих громадян, для яких блискавичні політичні зміни, що сталися, виявилися справжньою несподіванкою. І це незважаючи на те, що на гребені подій перебувала католицька Глінківська партія на чолі з И. Тісо, яка, виступаючи з відверто націоналістичних позицій, спиралася на активну підтримку населення. В цілому же дезорієнтоване, розгублене суспільство перебувало в стані збентеженої невизначеності.
Словацька республіка із самого початку являла собою васальне, клерикально-авторитарне державне утворення, що в усьому наслідувало німецький зразок. Президентом країни став И. Тісо (1887—1947), а главою уряду — В. Тука. Політична та економічна залежність Словаччини від Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів та широкою мережею німецьких "радників" та "фахівців", які контролювали армію, службу безпеки та інші державні структури.
Згідно з укладеним у 1939 р. договором строком на 25 років Німеччина здобула право розмістити свої війська в спеціальній "охоронній зоні" на заході Словаччини. Всі зовнішньополітичні та військові питання уряд мав вирішувати за погодженням з Берліном. Таємний протокол "про господарське та фінансове співробітництво" передбачав повне підпорядкування країни інтересам Німеччини, в першу чергу в поставках продовольчих товарів і сировини, а також робочої сили.
Зовнішня торгівля країни орієнтувалася на Німеччину — до 75 % загального обсягу експорту та імпорту, економіка мілітаризована (44% продукції вироблялося для військових потреб). Підприємці Німеччини зайняли провідні позиції в головних галузях промисловості. В серпні 1939 р. був підписаний німецько-словацький військовий договір, і невдовзі словацькі війська взяли участь в агресії проти Польщі.
Таким, чином, утворення автономної Словацької республіки призвело до того, що з’явилася маріонеткова держава, що повністю залежала від Німеччини. Хоча Словаччина намагалась проводити свою власну політику, все ж Німеччина повністю контролювала економіку та політику цієї держави. Це ще більше погіршало й без того катастрофічне положення Чехословаччини.