Контрольная работа: Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння

3. Погодження потерпілого на заподіяння йому матеріальної чи майнової шкоди і тому подібні дії.

Але всі ці останні до таких обставин не можуть бути віднесені, тому що вони:

1) не передбачені чинним законодавством;

2) мають зовсім іншу юридичну природу;

3) не мають зовнішньої подоби до злочину (відсутність протиправності, вини, спрямовані на здійснення права, на суспільну користь).

Обставини, що виключають злочинність заподіяної шкоди, мають загальні суспільні та юридичні ознаки:

1. Суб'єктивне право кожної людини – «Кожна особа має право на необхідну оборону»… (ч. 2 ст. 36 КК України).

2. Незалежне право (суверенне) – не залежить від можливості уникнути нападу чи звернутися за допомогою до інших осіб або до органів влади (ч. 2 ст. 36 КК України).

3. Універсальне право – наявність його не залежить від наявності в особи інших прав.

4. Найбільш суспільно-колективне право може бути застосоване для захисту права та інтересів усіх інших осіб, як фізичних, так і юридичних.

2. Поняття необхідної оборони та її зміст

Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд із становленням держави і права, змінюючись у процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону згадується ще в договорах київських князів Олега та Ігоря з греками 911, 945 рр., в «Руській правді» Ярослава Мудрого та в більш правових актах.

Питанням про існування права на необхідну оборону цікавилися філософи та юристи минулого. В епоху середньовіччя необхідну оборону обґрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в ній релігійний обов’язок боротьби з гріхом. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони вбачав повернення людині її природного права на захист. Конституція України встановлює, «що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя здоров’я інших людей від протиправних посягань». Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36 КК України яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини на самозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільно небезпечних посягань.

Необхідною обороною в кримінальному праві називаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання завданням шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання (ч. 2 ст. 36 КК України).

Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького. проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання (ч. 4 і ч. 5 ст. 36 КК).

Право на необхідну оборону – можливо найдавніше право людини. Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911, 945 рр.); у «Руській Правді» та майже в усіх пізніших законодавчих актах. Ось, наприклад, як визначалося право на необхідну оборону артикулом 28 глави XX Зведення законів 1743 року: «Когда бы кто нарочно с пьянства, з чвани й другого злого умышления в доме, или в квартире, на улице, на пути или где-нибудь зацепя кого, драться с ним начал, а тот бороня своего здоров'я в смерть убил зачинщика драки… на том же имеет присягу учинить, а по присяге от казни смертной й от платежа за голову й от всякого наказания свободен будет». Слід однак зазначити, що у всіх законодавчих актах про право на необхідну оборону неважко знайти суспільні властивості його застосування.

Панівні верхи завжди намагались обмежити його здійснення нижчими верствами населення. Таке можна простежити від «Руської Правди» до радянського законодавства.

Радянське право на необхідну оборону є таке ж, як і конституційне право на житло: в законі є, але в дійсності (у житті) немає.

Між іншим, право на необхідну оборону – це один із найважливіших юридичних інститутів – без права захисти ти себе, чи свою оселю, майно – не може бути у людини спокою, впевненості в безпеці свого життя, недоторканності житла і т. ін.

У той же час здійснення свого права на необхідну оборону вимагає використовувати його лише при наявності необхідних умов. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони:

1) умови, що стосуються властивостей нападу;

2) умови, що стосуються властивостей захисту. Заподіяння шкоди буде визнано правомірним, якщо напад був:

1. Суспільно небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров'я, власності, державного управління і т. ін. При цьому напад не обов'язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним – загрожував тяжкими наслідками.

Звідси виходить, що необхідна оборона неможлива:

1) проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.), які не є суспільно небезпечними;

2) при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищається, інакше – той, хто зазнав нападу, має право захищатися за правилами крайньої необхідності;

3) при нападі тварин (якщо вони нападають самі) і, можливо, якщо їх направляють їхні власники чи інші люди.

Необхідна оборона не допускається проти того, хто діє в стані необхідної оборони (як і під час провокації необхідної оборони).

Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість дати гідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.