Контрольная работа: Територіальна автономія в Україні. Соціально–культурні права і свободи громадян України

Національно-територіальна автономія

Національно-територіальна автономія – різновид територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі . Національно-територіальна автономія означає надання певній частині (частинам) унітарної держави, населеної здебільшого представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб’єктів національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статус суб’єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус суб’єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної автономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території національно-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень – схоже із адміністративно-територіальною автономією.

Національно-державна автономія

Національно-державна автономія – різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб’єкт національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб’єкта федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.

Культурна (культурно-національна) автономія – надання певній етнічній спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) .

Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності. Культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва.

Форми територіальної автономії

До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах – самостійність суб’єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.

Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейських регіонів 04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації – „територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.

Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).

Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, яка відповідала б викликам, що стоять перед країною . Регіональна політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України за соціально-економічними показниками випереджає найрозвинутіші промислові області України – Донецьку, Харківську, Дніпропетровську – у 4 – 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську, Житомирську області у 2 – 3 рази); 3) політична стабільність (поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню. Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті (тобто слід враховувати і поважати особливості кожного регіону).

У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.

Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв’язку з:

– проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного життя;

– бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;

– планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади.

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні

висновки:

1. У період розвитку демократизації держави одним із найголовніших чинників цього процесу стає децентралізація влади, яка проявляється в регіоналізмі, федералізації, автономізації.

2. Певним ступенем самостійності територій у межах єдиної держави є автономія. Серед територіальних типів автономії для сучасного українського суспільства особливого інтересу набуває поки що теоретична розробка, філософсько-правове осмислення національно-державної автономії. Автори правознавчих досліджень як приклад такого виду автономії наводять АРК, але фактично рівень цієї автономії сьогодні не відповідає ні теоретичним, ні правовим стандартам розуміння цього поняття. Першим кроком на шляху децентралізації влади як одного з найголовніших чинників демократизації суспільства може стати приведення фактичного стану АРК до рівня міжнародних стандартів національно-державної автономії.

3.Наступним кроком децентралізації влади може стати філософське та правове обґрунтування зміцнення прав місцевої влади, практичне приведення ролі громад до європейських стандартів.

4. Паралельно з першим і другим блоком вирішення проблем децентралізації влади може йти процес надання національним та мовним меншинам культурної автономії. Процес будівництва структур культурної автономії не є новим для полікультурної України, але варто визначитися із моделлю взаємовідносин держави і суспільства у сфері культурної політики.

5. Наступним кроком у процесі демократизації суспільства через вирішення проблеми децентралізації влади може стати набуття Україною статусу федеративної держави. Це питання потребує особливо ретельного соціально-філософського та правового вивчення, обґрунтування та планомірної копіткої ідеологічної роботи через всі канали інформації, виховного процесу, просвітницької діяльності. Тільки комплексні зусилля вчених, влади та громадянського суспільства можуть привести країну в плані децентралізації влади до стандартів Європи, яка йшла до нинішнього рівня демократії суспільства декілька століть.

Автономна республіка Крим

Конституція України закріпила цілісність і недоторканість території України в межах існуючих кордонів, а також визначила її унітарною державою. Це дістало підтвердження і в тому, що Автономну Республіку Крим визначено як складову частину України.