Досвід засвідчує, що формування екологічної культури може відбуватися стихійно, внаслідок критичного осмислення людиною наслідків своєї власної діяльності та діяльності інших людей в природі. Інший шлях пов’язаний з освітою, коли екологічна культура особистості формується на основі певних екологічних знань, сукупності норм, зразків поведінки та діяльності щодо природних об’єктів. Цей шлях є більш ефективним.

Актуальність обраної теми зумовлена: недосконалістю сучасної системи екологічного виховання як за змістом, так і за формою та необхідністю її реорганізації на основі теоретично-педагогічного осмислення проблеми; потребою формування екологічно вихованої особистості на основі її включеності у “світ природи”, суб’єктного характеру сприйняття природних об’єктів і спрямування до непрагматичної взаємодії зі світом природи.

Об’єкт дослідження: процес екологічного виховання у навчальній та поза навчальній діяльності.

Предмет дослідження: екологічне виховання при формуваннісучасних знань про проблему пестицидів в Україні.

Завдання дослідження:

1. Обґрунтувати теоретичні та методичні засади екологічного виховання у навчальній та поза навчальній діяльності.

2. Уточнити зміст базових понять екологічної освіти: “екологічне виховання”, “екологічна вихованість”.

3. Розробити методичні матеріали у вигляді конференції для впровадження у навчальний процес ЗНЗ та ВНЗ сучасних даних про пестициди, непридатні та застарілі пестициди, пестициди – стійкі органічні забруднювачі.

Практичне значення отриманих результатів : методичнарозробка, виконанаурезультаті наукового дослідження, можебути впровадженаунавчально-виховний процес загальноосвітніх та вищих закладів освіти.

1. Стан проблеми екологічної освіти та виховання

1.1 Аналіз стану проблеми екологічної освіти та виховання в Україні і за кордоном

Вивчення літературних джерел виявило, що на роль та місце природи в процесі виховання підростаючих поколінь вказували такі педагоги минулого, як Я.А.Коменський, Ж.Ж.Руссо, Г.Песталоцці, Ф.Гумбольд. Серед вітчизняних просвітителів вплив знань про природу на формування моральних якостей особистості та ставлення її до довкілля, відзначали В.Г.Бєлінський, О.І.Герцен, М.О.Добролюбов, Д.І.Писарєв, М.Г.Чернишевський, К.Д.Ушинський. Однак, протягом довгого часу проблема вивчення природи і ставлення до неї шкорярів розглядалася здебільш як предмет методики природничих дисциплін. Методисти О.Я.Герд, Д.С.Михайлов, А.Г.Ободовський, А.П.Павлов, Б.С.Райков, К.К.Сент-Ілер пов’язували екологічну освіту переважно із здобуттям учнями знань з біології та географії.

Власно екологічне виховання, яке раніше називалося природоохоронною освітою, має свої витоки з 60-х років ХХ століття. Вагомий внесок у теорію і практику екологічної освіти й виховання зробив В.О. Сухомлинський, педагогічні ідеї якого лише зараз починають усвідомлюватися сучасниками. Ним сформульовані принципи педагогічного керівництва емоційним і раціональним сприйняттям природи. В.О. Сухомлинський надзвичайно любив природу, тому в численних своїх працях пропагував вивчення природи. Він писав: "Постійне спілкування з природою і взаємодія з нею стає істотною стороною виховного процесу". У цілому великий педагог обґрунтував роль природи в навчальній роботі у таких напрямках:

1. Активна діяльність учнів, участь фізичних і духовних сил дитини в пізнанні природи. "Світ природи стає невичерпним джерелом знань завдяки тому, що знання надходять у дитячу душу складним шляхом: через руки, через працю, через взаємовідносини з іншими людьми, через почуття і переживання, які забарвлюють діяльність".

2. Спілкування з природою в розвитку розумових здібностей, допитливості, життєлюбності. Він писав: "ми намагаємося якнайбільше ввести дітей у світ праці серед природи, саме там, де і в явищах природи, і в людській праці безліч проблем, питань, таємниць".

3. Використання методів викладання і навчання учнів. 3 цього приводу В.О. Сухомлинський писав: "Так зване проблемне викладання і вивчення матеріалу починається в активній взаємодії з природою. Якщо я хочу, щоб мислення дітей було особливим, інтенсивним, щоб у них виникало багато запитань (а чим більше відкривається незрозумілого під час осягнення зрозумілого, тим допитливішою стає людина), ми ідемо з дітьми на ділянку, в сад, у теплицю і засукуємо рукава".

Статті про природу, про екологічне виховання учнівської молоді, які писав свого часу В.О. Сухомлинський, мають велике значення і сьогодні. Його думкою про природу як джерело навчання і виховання учнів пройняті майже всі монографічні праці. Наприклад, у книзі "Серце від даю дітям" є розділи "Школа радості" і "Роки дитинства". В останній з них великий педагог звертає увагу вихователів і вчителів на вивчення природи рідного краю. З цією метою він ходив зі своїми вихованцями у поле, ліс, сад, на околиці свого села. Тут він знайомив дітей з краєвидами рідної місцевості, водами суходолу (озера, ставки, ріки), садами, полями і лісами.

Ось як він описує походи з учнями: "Ми йшли в степ, сідали на вершині кургану, дивилися на широкі поля, засіяні пшеницею, милувалися квітучими садами й стрункими тополями, синім небом і співом жайворонка. " І ще: "Любов до Батьківщини починається із захоплення красою того, що бачить перед собою дитина, чим вона милується, в що вкладе частку своєї душі".

Уривок з книги "Павлиська середня школа" під назвою "Виховання дбайливого ставлення до природних багатств" показує, як виховувати в учнів любов до природи, до її багатств. В.О. Сухомлинський завжди наголошував, що турбота про природні багатства – це і турбота про здоров’я людини.

Він систематизував вивчення краси навколишнього світу, природи рідного краю і Батьківщини в цілому в єдиний комплекс почуття обов’язку і відповідальності за неї. Він писав: "Природа є джерело добра, її краса впливає на духовний світ людини тільки тоді, коли юне серце облагороджується вищою людською красою – добром, прав дою, людяністю, співчутливістю, непримиренністю до зла". [11]

В.О. Сухомлинський закликав не тільки до пізнання дитини і природи, а й сформулював аналітичну програму ставлення до природи, її причиноутворення, проникнення до природних явищ і суспільних відносин щодо природи Землі. На його праці посилаються педагоги, які займаються розробкою проблем екологічної освіти та виховання.

Процес, історія становлення і розвитку екологічної освіти і виховання в Україні були предметом наукового дослідження О.В. Плахотнік, С.В. Шмалєй, І.М. Костицької[9].

Посилення уваги до проблем охорони природи у 70-х роках минулого століття призвело до активної пропаганди екологічних знань, яка відбувалася в контексті поняття “комплексна, глобальна екологія”, що найбільш адекватно розкривало сутність взаємодії людини з природою. Природоохоронна освіта за своїм змістом, формами і методами змінилася на більш глибоку і фундаментальну екологічну освіту. Але на практиці екологічна освіта все ще розглядалася, як комплексне викладання біологічних, георафічних та власно екологічних дисциплін.

Протягом 70-80-х років минулого століття виконано низку методичних досліджень, спрямованих на посилення ефективності саме екологічної освіти. Крім робіт, пов’язаних з розвитком екологічного компонента в змісті традіційних навчальних дисциплін, було проведено дослідження, присвячені розробці загальної теорії розвитку позитивного ставлення особистості до природи (І.Д.Звєрєв, І.Т.Суравєгіна, А.Н.Захлєбний), що сприяло розробці теорії шкільної екологічної освіти і переходу її на якісно новий рівень. Було сформульовано та науково обгрунтовано основні принципи шкільної екологічної освіти, її завдання, що склало нову основу для розробки змісту, засобів та форм організації педагогічного процесу в екологічній освіті та вихованні.

У другій половині 90-х років ХХ ст. увага вчених зосередилася на пошуку нових парадигм в екологічній освіті та вихованні. У соціально-філософських дослідженнях, присвячених вивченню чинників екологічної кризи, було обгрунтовано необхідність формування у членів суспільства якісно іншої екологічної культури для вирішення екологічних проблем (С.В.Гірусов, М.С.Каган, Е.С.Маркарян, Н.С.Назарова, І.П.Сафронов і т.д.). Поняття “екологічна культура” набуло широкого розповсюдження. Але на сьогоднішній день воно ще не набуло будь-якого загальновизнаного визначення. Як правило, терміном “екологічна культура” автори позначають особливості ставлення людини до природи. Проте історія взаємин між суспільством та навколишнім середовищем свідчить, що ставлення суспільства до природи і, як наслідок характер природокористування, не завжди носили усталений характер. Це дало підставу філософам, культурологам виділити різні типи єдиної в своїй сутності екологічної культури, в залежності від того, на якому характері ставлення людини до природи вона базується (Ш.А.Гумеров, С.Д.Дєрябо, П.Козловський, В.С.Крисаченко, В.А.Ясвін).

Одним із стратегічних напрямків розвитку сучасної системи освіти у нашій країні є формування екологічної культури особистості, виховання у кожного школяра позитивного ставлення до навколишнього світу, бо, як зазначав ще В.О.Сухомлинський, "у дитини, яка вихована в умовах дефіциту спілкування з природою, розвивається емоційна глухота, агресивність у ставленні як до людей, так і до об’єктів природи". Ось чому таким важливим є формування емоційно-естетичного, духовного світу людини, де пере важає почуття співпереживання до всього живого.

Значна частка досліджень проблеми екологічної освіти й виховання пов’язана з професією вчителя. Так, формуванню естетико-екологічної культури вчителя, обґрунтуванню структури, змісту та основних компонентів екологічної культури студентів вищих педагогічних закладів освіти присвячене дослідження Г.С. Тарасенко. Автором установлені критерії виміру естетико-екологічної куль тури вчителя на рівні готовності педагогів до оперування естетичними факторами екологічного виховання, розроблена і впроваджена в навчально-виховний процес шкіл і педагогічних вузів методика естетико-екологічного виховання учнів як засіб реалізації естетико-екологічної культури вчителя, формуванню екологічної культури студентів педвузів засобами туристсько-краєзнавчої діяльності присвячене дослідження Т.Г. Вайди. Вплив народних традицій на процес природо охоронного виховання вивчала В.І. Скутіна. Взаємозв’язок естетичного, морального та екологічного виховання висвітлений у роботі Л.П. Печко. Структурно-функціональну модель поетапної підготовки майбутніх учителів хімії у ВНЗ до екологічної освіти й виховання та технологію її реалізації запропонувала у своїй роботі Т.С.Нінова, наукові проблеми підготовки вчителів біології до формування екологічної культури старшокласників вивчала О.В. Чернікова. Зміст та прийоми формування системи знань з хімічних основ екології в студентів сільськогосподарських спеціальностей висвітлено в дисертаційному дослідженні О.П. Мітрясової [9].

1.2 Аналіз змісту Концепції загальної середньої освіти в Україніта її екологічної складової

Концепція загальної середньої освіти 12-річної школи, яка була затверджена ПостановоюКолегії МОН України та Президією АПН України N 12/5-2 від 22.11.2001 – важливий документ, що визначає основні принципи та підходи до освіти [3].

Згідно Концепції одними із основних завдань 12-річної загальноосвітньої школи є:

• становлення в учнів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної і соціальної компетентностей на основі засвоєння системи знань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, оволодіння засобами пізнавальної і практичної діяльності;