Курсовая работа: Етап першого відродження української нації

Мораль кожної суспільно-економічної формації виробляла специфічні уявлення про характер і взірці позитивних чи негатив­них моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.

У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створю­валися моделі відповідності характеру до життя "святих правед­ників", які переборювали потяг до радощів земного буття. У пе­ріод формування буржуазних відносин пропагувався образ ощад­ливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена матеріально і може займатися меценатством та благодійництвом.

Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни з метою розширення життєво­го простору та одержання прибутків. Колонії європейських країн (Англії, Франції, Німеччини, Португалії та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в XVII—XVIIIст. "освоїла" Урал, Сибір, Аляску і частину Канади.

Національний характер позначається цілісністю, але в кожній спільноті формуються окремі угруповання, які своєрідно сприй­мають особливості моделі загальнонаціонального визначення[2] .

Зрозуміти особливості національного характеру можна за даними наукових розробок та видань, які досліджують історико-культурні стадії розвитку свого народу у порівнянні з іншими національними особистостями. Важливо те, що науковці широко використовують дані по­рівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників, що уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувались за всю історію людства, та етапів загального по­ступального розвитку.

Національний характер формує національну свідомість, яка відоб­ражає соціальне буття. Остання охоплює весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний рівень моральних стосунків як у самому об'єкті, так і у його зовнішніх зв'язках.

Кожна історична епоха має певні особливості. Історичний про­цес розвивається циклічно. Свідомий вибір морального імперативу визначає поведінку людей, їхнє почуття обов'язку перед суспільством. Ця моральна домінанта визначає мотивації вчинків, творення моральних цінно­стей, якісних ознак суспільних відносин, ідеалу народу.

Моральна свідомість формує одну з провідних категорій ети­ки — совість, завдяки якій особистість здійснює самоконтроль у своїх діях, що утверджує людину, визначає її належне місце у громадських структурах, виробляє особистісні переконання, ви­являє її честь і гідність. На цій основі формується категорія на­ціонального інтересу, яка поєднує індивідуальні загальнолюдські та державні установки. Лише в цьому разі можна досягти кінцевої мети — об'єднати нації у творенні та становленні держави.

Вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації — вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя.

Особистості притаманна ідейність як моральна якість, що ха­рактеризує одну з найважливіших форм моральної самосвідомості, визначає її життєдіяльність і зумовлює систему вчинків, що до­помагають втілити певну ідею в життя. Особистість завдяки своїм переконанням обирає єдино правильний шлях до поставленої мети. У результаті формуються позитивні якості — героїзм, благо­родство, самопожертва, але, на жаль, спостерігаються й нега­тивні — безпринципність, лицемірство, цинізм, особливо в полі­тичній діяльності, догматизм і нігілізм в ідеології. Відмежувавшись від негативного, маємо визнати, що найвищий рівень ідейності — це позитивна якість народу, що сприяє створенню ідеалу, який утверджує людину в суспільстві, суспільство — у державі.

Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті за кінцеву мету ставить національне державотворення. Як ідеальна модель вона передбачає утворення державних структур на демократичних за­садах, коли всі народи, що проживають на території країни, ма­ють рівні права і рівні обов'язки перед державою. Кожна багатонаціональна держава для самоутвердження, а також утвердження національних інтересів має виробити таке законодавство, яке не суперечить нормам міжнародного права, сприяє розвитку націо­нальної освіти, виховання, культури. Мають бути дотримані обо­в'язкові умови, щоб усі етнонаціональні групи мали рівні права, можливість збереження і розвитку своїх національно-культурних закладів, інституцій, інформаційної мережі та ін.

Таким чином, у державі мають ідеально поєднуватись націо­нальне і загальнолюдське. Незважаючи на те, що провідна нація займає особливе становище, усі інші мають бути поважаними, ос­кільки вони становлять державу як єдину цілісність.

1.2. Історичні передумови до становлення та розвитку першого етапу відродження української нації

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політично­го центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст.

З 60-х років XIVст. значна частина українських земель пе­ребувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства[3] .

Але з часом політичні обставини складалися не на користь України: почав зростати авто­ритет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Поль­щею 1385 р. Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами.

Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Адміністративний поділ українських зе­мель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке. Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщини, Північна Буковина — під владою Молдови[4] .

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почали переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського населення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князі її, які до 1385 року були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм. Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов'язана і з тим, що православна церква не мала державної підтрим­ки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій осві­ченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Укра­їні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кар­диналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці яви­ща став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі іі у польсько-литовській феодальній державі.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв'язки з Чехією: українці навчались у Празько­му університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви.

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVIст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий[5] .

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація — реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність ор­ден єзуїтів. Орден було засновано в Парижі у 1534 р. і затверджено папою Павлом під назвою "Товариство Ісуса". Орден єзуїтів через місіонерську та педагогічну діяльність наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Він-ниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії. У школах, окрім оствітнянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицької віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. Її підписанню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Не останню роль в її підписанні відіграла частина православних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом IIIі висловила бажання приєднатись до католицької церкви.

А в 1595 р. прихильники унії (за підтримки королівського уряду) направили своїх посланців — єпископа Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпатія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIIIприйняли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей.

По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму.

По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрільєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.