Курсовая работа: Формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики

Предмет дослідження - процес формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики.

Мета дослідження - проаналізувати існуючі підходи та обґрунтувати доцільність обраних дидактичних методів для ефективного формування комунікативного мовлення.

Гіпотеза дослідження. Процес формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики буде ефективним, якщо навчально-виховний процес буде організовано із врахуванням індивідуальних особливостей дітей та доцільним застосуванням вербальних, практичних та наочних методів навчання.

Об’єкт, предмет і мета дослідження зумовили постановку таких завдань:

проаналізувати існуючі наукові підходи до вирішення проблеми формування комунікативних умінь та навичок;

визначити умови ефективного формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики.

Методи дослідження: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація теоретичних і дослідних даних, застосованих для виявлення стану розробки досліджуваної проблеми, вивчення основних понять дослідження.

Практичне значення дослідженняполягає у тому, що проаналізовано стан формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики з використанням практичних, вербальних та наочних методів навчання, визначено ефективність поєднання методики формування комунікативно-мовленнєвих умінь під час вивчення лексики із вказаними педагогічними методами.

Обґрунтовані та експериментально підтверджені висновки і практичні рекомендації можуть використовуватися для подальших досліджень проблеми формування комунікативних умінь та навичок у практиці діяльності початкової школи.

Розділ І. Формування мовленнєвої комунікації

1.1 Комунікація як основна функція мовлення

З давніх часів умінню говорити приділяли значну увагу. Багато прикладів цьому ми знайдемо у Стародавніх Греції та Римі. Класичний підхід до формування комунікаційно-мовленнєвих вмінь враховував питання теорії ораторського мистецтва. Мислителі давнини одностайно стверджували, що слово - це могутній інструмент, використання якого треба покласти в ім’я істини, добра й краси.

Слово виступає основним засобом комунікації, тобто передачі інформації у вигляді вербального чи образного повідомлення.Ж. Лабрюйєр колись казав: “Якою великою є перевага живого слова над написаним! Люди зачаровуються жестом, голосом, усією навколишньою обстановкою... ” [22, с.273].

Мовлення, слово - не умовний знак, його значення є поза ним; слово, мовлення мають семантичний, смисловий зміст - значення, яке є узагальненим визначенням свого предмету. Відношення слова до предмету, що воно позначає, є пізнавальним відношенням.

Відображення предмету в значенні слова є процесом пізнання та усвідомлення дійсності шляхом впливу на останню; ми пізнаємо предметне значення, що оформлене у слові, впливаючи на предмет і виявляючи його функцію в системі суспільної діяльності. Слово виникає під час спілкування (комунікації) і служить для спілкування.

У комунікації виявляється потреба людини у самовираженні, коли почуття відбиваються вербальними та невербальними прийомами. Взаємодія людей характеризується таким виміром, як почуття справедливості від обмінів діями партнерів комунікації: від первісного егоїзму людина піднімається до альтруїзму, від поняття “чуже" - до “своє", від “брати” - до “віддавати". Крім того, людина прагне до лідерства, підвладності, до самоствердження як особистості.

Німецькі дослідники В. Зігерт і Л. Ланг розвивають ідеї сприйняття людиною інформації. Вони відзначають, що тотальна інформація “звалюється" на кожну людину, викликаючи емоційну реакцію. Діє все: фрази, почуте, прочитане, тон, інтонація, настрій, колір, пахощі, риси обличчя, обстановка, спогади, асоціації.

Емоційність стає основним чинником, що впливає на формування культури мовлення. Людина з підвищеною емоційністю може не втримати свої почуття і продемонструвати низьку культуру мовлення. Людина з врівноваженою емоційністю завжди буде прикладом у культурі мовлення.

Культура мовлення людини відіграє важливу роль у процесі мовленнєвої комунікації. Однією з задач останньої є бажання призвести хороше враження на співбесідника. По тому, як людина розмовляє можна судити про рівень її духовного та інтелектуального розвитку, про її внутрішню культуру.

А.Ф. Мерзляков, російський ритор, доводив, що оратор мусить послаблювати негативні емоції аудиторії, індукувати потрібні. Саме людське гарне, ясне, чітке, образне мовлення несе в собі заряд позитивної емоції, прихильності, симпатії, любові, що залежить від рівня таланту мовця.

Культура мовлення у нашому випадку - це “володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововжитку, граматики, стилістики), а також уміннями використовувати образні засоби мови в різних умовах спілкування у відповідності до цілей і змісту мовлення” [14, с.247]. Іншими словами, культура мовлення - це вміння правильно говорити та писати, а також вживати слова у відповідності до ситуації та цілей спілкування.

Основною соціальною функцією мовлення є комунікація. Вибір мовленнєвих засобів та їх організація визначається перед усім комунікативними задачами, цілеспрямованістю мовлення, особливостями мислення та психіки людини, його загальноосвітнім та культурно-естетичним рівнем, соціальним середовищем. У контексті прояву названих вище факторів формуються конкретні вимоги до мовлення (точність, логічна стрункість, виразність тощо). С.Л. Рубінштейн визначав, що комунікативна функція мовлення поєднує в собі експресивну і спонукальну функції [20].

Мовленнєва майстерність - це система засобів мовленнєвого впливу, яка свідомо використовується мовцем у конкретних умовах для досягнення поставленої мети. Мовленнєва культура школяра включає в себе вироблення техніки мовлення, вивчення лексики, відбір лексики, граматики й синтаксису, дотримання логіки. В основі мовленнєвої майстерності школярів лежать комунікативні якості мовлення: правильність, чистота, точність, багатство й різноманітність лексики, образність, виразність, дохідливість, доцільність, стислість. Суть комунікативного процесу - не лише взаємне інформування, а й взаємне вивчення предмету. Тому у кожному комунікативному процесі реально дані в єдності діяльність, спілкування та пізнання. Ефективність комунікації вимірюється саме тим, наскільки вдалася ця взаємодія.

Сама по собі інформація, що виходить від комунікатора, буває двох типів: констатуюча та спонукальна. Спонукальна інформація спрямована на стимуляцію дій учнів. Констатуюча - виступає у формі повідомлення. Міра узгодженості дій комунікатора та реципієнта залежить від їхньої участі в загальному контексті діяльності. Основною комунікативною якістю мовлення є її правильність, під якою ми розуміємо відповідність літературним нормам мови та мовлення. Виразність мовлення підсилює етико-естетичний потенціал мовлення за допомогою інтонації, ритмомелодики. Дохідливість мовлення - доступність за змістом, простота та ясність висловлювання. Вона забезпечується тренуванням техніки мовлення. Доцільність мовлення - відповідність меті ц умовам спілкування. Точність мовлення - знання й використання у мовленні точних значень слів.

1.2 Види мовлення

Мовлення буває різне: писемне, усне, зовнішнє і внутрішнє.

Усне мовлення - мовлення, що вимовляється, висловлюється за допомогою звуків, тобто - це первинна форма існування мови [23]

Писемне мовлення - мовлення, зафіксоване на будь-якому предметі (папері тощо) за допомогою спеціальних графічних знаків, що зображують звукові одиниці мовлення, це - вторинна форма існування мови [23].

Писемне та усне мовлення виконують різні функції. Останнє функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, перше - як мовлення ділове, наукове, спрямоване на передачу більш абстрактного змісту. Звідси й цілий ряд відмінностей у побудові писемного та усного мовлення і у засобах, що використовуються для цього.

Усне мовлення відрізняється від писемного більш короткими фразами, простотою висловлювань, вживанням розмовної лексики. Гарне усне мовлення має переваги, яких немає у озвученому писемному мовленні: воно зрозуміло, його зміст засвоюється відразу ж, вона спонукає мислення та запам’ятовується. Культура усного мовлення полягає у свідомому відборі та використанні тих мовних засобів, які допомагають спілкуванню.

В усному мовленні наявність загальної ситуації, що об’єднує співрозмовників, створює єдність ряду очевидних передумов. Коли людина, що говорить, відтворює їх у мовленні, то його промова уявляється довгою, нудною. Розмовне усне мовлення - мовлення ситуативне, експресивно та стилістично забарвлене.

У писемному мовленні, яке спрямоване на абстрактного реципієнта, не доводиться розраховувати на те, що зміст мовлення буде доповнено певними чуттєвими факторами. Тому в писемному мовленні вимагається більш розгорнута побудова висловлювань, інший спосіб розкриття думки. У писемному мовленні всі суттєві зв’язки думки повинні бути відображені і розкриті. Писемне мовлення вимагає більш систематичного та логічно зв’язного викладення. Воно вимагає особливого обміркування, планування та усвідомлення.