Курсовая работа: Кримські татари: історія та сучасні проблеми

Потім починається другий період другий період розвитку античних колоній – римський (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). В цей час відбуваються постійні війни з понтійським царем Мітріадата VIЄвпатора, внаслідок чого Греція одне за одним губить свої міста-держави. Як наслідок – переорієнтація на Римську імперію. Міста Тіра, Ольвія та Херсонес входять до складу римської провінції Нижньої Мезії. Характерними рисами даного періоду є варваризація населення полісів, натуралізація господарства, занепад міст-держав внаслідок постійних агресивних вторгнень кочових племен.

Найвідомішими містами були Херсонес та Ольвія. У Херсонесі знайдено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели – мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Ольвія – культурний осередок, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У Vст. до н.е. місто відвідав “батько історії” Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її жителі.

Античні колонії мали великий вплив на історію Криму. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства й ремесла, активно залучили його до товарно-грошових відносин. Високий рівень античної культури впливав на духовний світ місцевого населення, значна частина мешканців була грамотною, діти навчалися в гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалась література...

1.2 Велике переселення народів

З ІІ до VII ст. н.е. триває Велике переселення народів. Першим поштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Вони зосередилися в степових зонах Криму і навіть деяких античних містах. У 375 році готів перемогли гуни, витіснивши їх при цьому в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця XVст. Про гунів римський історик А. Марцеллін писав: “Плем’я гунів живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй кількості всяку міру. Ніколи не ховаються в які б то не були будівлі, немає укритих очеретом куренів. Вони кочують по горах і лісах. Тіло прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок лісових мишей, на голову надягають криві шапки, на ноги – козячі шкурки (взуття не виробляють)... Вони ніби приросли до своїх коней... День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють, навіть сплять. Не знають вони над собою суворої царської влади і нищать усе, що трапляється їм на шляху. В бій кидаються, вишикувавшись клином, а потім раптом навмисне розсіюються і нападають хто де...”

З VIIдо VIII ст. тут панували хозари. В середині VIIст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася нова держава – Хозарський каганат. І хоча столиця держави – Ітіль – розташовувалась аж в гирлі Волги, все одно влада її поширилась згодом і на Крим, а саме наприкінці VIIст.. Тут населення було складним з етнічного погляду. На території Кримського півострова проживали скіфи, сармати, греки, готи, а також слов’яни, що проживали тут з ІІІ ст.. Вони займались землеробством та торгівлею, в чому важливу роль відіграв Херсонес. З VI ст.він входив до Візантійської імперії. У IXст. місто переживало економічне й культурне піднесення. Жили в Херсонесі і русичі. З VI ст. у залежності від Візантійської імперії перебував Боспор, що наприкінці VI ст. був захоплений хозарами. Згодом Боспор перейшов у володіння руських князів та дістав назву Корчів. На південному узбережжі Криму у VIст. проживали готи, утворивши “державу Дорі”. А згодом Візантія збудувала тут фортеці Алустон (сучасна Алушта) і Горзувіт (нині Гурзуф), а також відбудували міста Пантікапей та Сутдея за часів правління Юстиніана І (527-565 рр.).[9. с.64]

Починаючи з IX ст., кримські землі були об’єктом зацікавлень слов’янських племен. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти Кримом. У Ігоря нічого не вийшло. А Святослав, здійснивши похід у 965 році, завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітіль. Ослаблення каганату мало неоднозначні наслідки: з одного боку, воно сприяло консолідації східнослов’янських племен у межах Давньоруської держави, з іншого боку, падіння Хазарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам. А в 988 році Володимир Великий здійснив на Крим воєнний похід, здобувши при цьому Корсунь (Херсонес)...

1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму

Другим початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні мандрівки орд іноетнічних кочовиків.

У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим історії князем був син Володимира Великого – Мстислав, який був при владі з 988 по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї — двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для “охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев’ятого сина Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко було розмежовано кордони територій, де вони правили.

З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIVстоліття.

Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, гак що. як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю. сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його камінням.

Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів". Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" - загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" - вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIIIстоліття.

Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.

Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа". "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россгка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV- VIстоліттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось - Росава - Роставиця - Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.

Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XIIстоліття.

Починаючи з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили Крим. Згодом територія Криму стала об’єктом експансії венеціанців та генуезців. У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу – Золота Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали свою адміністрацію – баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди – м. Сарай. Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики – право княжіння, яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому. Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в 1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека пов’язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]

В цей же час в гірській частині Криму після того, як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії, які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а дещо раніше – євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями та генуезцями призводили до збройних конфліктів.

Якщо у давнину Кримський півострів називався Таврікою, то у XIII ст. татари найменували місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилась на весь півостів. На початку XIIIст. до кримських міст стали переселятися вірмени й італійці. Останні заснували на Кримському узбережжі факторії – торговельні пункти, найбільшим з яких була Кафа.

В XIII ст., як було зазначено вище, Крим захопили монголо-татари, витіснивши при цьому половців зі степової зони. Крим став улусом (провінцією) Золотої Орди з центром у місті Солжті. Наприкінці XIIIст. Полчища татарського еміра Ногая розорили Судак і Кафу, обклали населення Криму даниною. Татарські намісники в Криму почувалися повноправними володарями півострова. Але після загибелі хана Ногая (близько 1290р.), татари знову були підкорені золото ординцями.

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Постійні суперечки суттєво ослабили центральні владу і посилили відцентрові тенденції в Орді. Внаслідок чого і відбулося відокремлення в 1449р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави – Кримського ханства з правлячою династією Гіреїв, яке проіснувало до 1783 року. Династія Гіреїв була союзником Литви. Тому в 1443р. при підтримці великого князя литовського кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татарські загони бралди участь у Грюнвальдській битві, а кілька тисяч їх осіли в Литві назавжди. І саме з певною підтримкою Литви Кримське ханство здобуло незалежність. [8, с.13]

Кримському ханству підпорядковувались кочові орди Північного Причорномор’я, Приазов’я та Кубані. Столицею держави стало місто Бахчисарай. Уся повнота влади належала хану та беям (багатим сановникам), а також мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Але сама по собі держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Однією з причин цього була нестабільність в верхівці влади, де постійно йшла боротьба за престол. Другою вагомою причиною було не знання осілого землеробства навіть на початку XVI ст., вівся кочовий спосіб життя. Це було причиною економічної неспроможності конкурувати з іншими країнами. Наприкінці XIV – на початку XV ст. в основі економіки лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні навіть прожиткового мінімуму населення. Кримські правителі мало піклувалися про розвиток господарства та торгівлі в країні, натомість прагнули збагачуватися за рахунок пограбування сусідніх народів. Вони примушували своїх підданих чоловічої статі у загарбницьких походах на сусідні землі. Турецько-татарські загони забирали ясир – людей-бранців. Фізично міцних молодих чоловіків використовували на земляних та будівельних роботах, як веслувальників на галерах. Тисячі людей продавали в рабство на невільницьких ринках, найбільшим з яких знаходився в місті-фортеці Кафі, де, як правило, татари й турки збували бранців. Українці це місто називали “упирем, що п’є руську кров”. У самому Кримському ханстві полонені жінки та чоловіки ставали рабами місцевих беїв.

Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було отримати великий викуп. Але не завжди їм вдавалося доставити ясир у Крим, оскільки запорожці заздалегідь оповіщали жителів про небезпеку й організовували засідки та погоні за ворогом, рятували захоплених.

Незважаючи на те, що кримські –хани та їх союзники ногаї панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, та численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських турків.

По смерті князя Ягайла його син Казимир для боротьби з Московським князівством уклав союз з Великою Ордою (нова назва Золотої Орди), яка була ворогом Криму. Під впливом московської політики й багатих дарунків кримський хан Менглі-Гірей почав агресію проти України (1474р.). У 1475р. Велика Орда, порушивши договір, напала на Крим, скинула Менглі-Гірея, посадила свого хана. Місцеве населення звернулося по допомогу до Туреччини, яка радо втрутилася в цей конфлікт. У 1478 році ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Османської імперії. Але це було навіть на користь Кримському ханству, адже воно могло відчувати підтримку могутнього созерена.

Під владою Османської імперії Крим користувався значною автономією. Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах Знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Територія України була основним об’єктом кримськотатарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для воєнних дій. Крім того польсько-литовська держава не мала змоги надійно захистити кордони своєї держави. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкими, наймане військо налічувало лише 4 тисячі осіб.

Для нападів на українську територію татари використовували особливу тактику. Проникнувши на територію України, татари два-три дні відпочивали біля кордону, розділялися на три загони, які прямували в різних напрямках. Ці загони, у свою чергу, розділялися на менші загони та знову розходилися в різні сторони. Таким чином татари оточували поселення з чотирьох сторін, забирали здобич (людей, худобу, майно) і повільно відступали, уникаючи зустрічей з козаками.

До великих походів татари й турки готувалися тривалий час, тому в Україні про них дізнавалися заздалегідь і готувалися дати відсіч.

У 1448р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. І хоча кримський хан Хаджи-Гірей був певний час союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити загарбницькі набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XVст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди в 1482 році організували великий похід на Україну, захопили і пограбували Київ. Було взято в неволю велику масу населення України. Згодом татари витіснили з Причорномор’я Литву, почали заселяти степи. Орда перетворила торгівлю українськими бранцями на одне з головних джерел прибутку. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину, Галичину. За кілька років південь і центр України перетворилися майже на пустелю. Литовський посол у Криму 1548р. зазначав, що в Україні скоро не залишиться населення. Польсько-Литовська держава намагалася збройними силами дати відсіч ворожим наскокам. У цій боротьбі брали участь українські феодали, які виграли чимало битв проти ординців. До їх числа належать, перш за все, волинський князь Костянтин Острозький, черкаські старости Богдан Глинський, Остап Дашкович, вінницький староста Бернард Претович.