Курсовая работа: Культура і релігія

Функція пізнавальна полягає в тім, що багато досягнень культури виступають як нові способи подальшого пізнання навколишнього світу і використання цього знання в людській практиці (приборкання стихійних сил природи, оптимізація соціальних відносин і т.д.). Можливості культури в цьому відношенні залежать від того, наскільки повно вона здійснює синтез усіх форм суспільної свідомості, надаючи тим самим у розпорядження суб'єкта, що пізнає, цілісну культуру пізнання й освоєння ліра. У той же час - у порядку зворотного зв'язку - сама культура, її рівень і стан служать індикатором, що дозволяє безпомилково судити про успіхи людини в "олюдненні" природи і самого себе.

Функція інформативна, зв'язана з нагромадженням і трансляцією соціального досвіду. Мова йде про трансляцію по різних адресах: від одного покоління до іншого, усередині однієї країни в межах життя одного покоління, від одного народу до іншого. Підкреслимо, що іншого, крім культури, механізму передачі "соціальної спадковості" суспільство не має. Сама ж культура для реалізації цієї функції повинна являти собою складну й усе більш ускладнюючу в міру кількісних і якісних змін соціального досвіду знакову систему. Такими знаками є слова і поняття, математичні символи, формули науки, мова музики і живопису, знаряддя виробництва і предмети споживання. У своїй інформативній функції культура виступає як "пам'ять" людства.

Функція комунікативна, що дозволяє людям вступати в спілкування один з одним. Комунікативна й інформативна функції зв'язані між собою генетично: ми можемо вступати в спілкування між собою тільки завдяки тим знаковим системам, що представляє в наше розпорядження культура, і насамперед , завдяки природним і штучним мовам. Важливе значення для налагодження і підтримки масових комунікацій має технічна культура суспільства. Навіть неозброєним оком помітно, як за допомогою технічних засобів усе більшого значення набуває непряме спілкування, причому застосування супутникового зв'язку дозволяє зробити його масштаби в істину планетарними.

Функція нормативне, регулююче поводження окремих індивідів і цілих соціальних груп. "Цензура" культури поширюється буквально на усе, що роблять люди, - на їхню працю і побут, на міжгрупові і міжособистісні відносини. При цьому виникають досить істотні протиріччя між вимогами культури й індивідуальних особливостей, похилостями, потребами людей. Про те, які колізії можуть виникати при цьому, добре сказано в З. Фрейда, що бачило в пресингу, здійснюваному "цензурою" культури, головну причину невротичних захворювань. Між іншим, про рівень культури суспільства треба, напевно, судити і по тому, наскільки воно, з одного боку, і індивід - з іншого боку - здатні гасити ці протиріччя, не доводячи їх до стадії антагонізму. У цьому відношенні першорядної є роль моралі і права - головних регуляторів у системі культури.

Функція цивілізаційна, гуманістична, виступаюча в якості головної, системообразуючої функції культури. Пристосувальна, пізнавальна, інформативна, комунікативна, нормативна функції культури підлеглі гуманістичної (цивілізаційної) і фактично виступають як її модифікації. І. Гердер писав: "Гуманність - це скарб і нагорода за всі праці людські... Виховання гуманності є справа, якою варто займатися безперестану; у противному випадку ми усі... повернемося до тваринного стану, до скотинячої брутальності".

Гуманістична спрямованість культури покликана виконувати роль специфічного селектора, що виводить за межі системи культури всі безнадійно застаріле, а тому реакційне, що повертає нас до нецивілізованого стану, так само як і спроби відродити подібні архаїзми. На жаль, як ми бачимо, ця селекторна роль не завжди реалізується [3, c. 454].

2. ВПЛИВ РЕЛІГІЇ НА ХАРАКТЕР ДУХОВОГО ТИПУ СУСПІЛЬСТВА

2.1 Релігія і культурно-історичний тип суспільства.

Як ми вже знаємо, релігія виникає у певних умовах соціального бут­тя, на певному етані розвитку матеріальної культури людини і па певному рівні розвитку її свідомості. Давні релігії санкціонували й освячували політичну владу, виступали як символ, що поєднував людей у певну спільність. Релігія завжди не тільки стояла на боці певної соціальної структури, але й впливала на неї. Цей вплив багато в чому залежав від тих організаційних форм чи догматичної структури, що вибирала та чи інша релігія в процесі свого розвитку. Виникнувши й на­бравши форми у певних умовах, релігія стає дуже автономною системою, що розвивається за властивими тільки їй законами. Звичайно, зовнішні впливи здатні стимулювати зміну чи роз­виток релігії у певному напрямку, спонукувати релігії присто­совуватися, а тим самим - сильно змінюватися. Але навіть ці зміни відбуваються за законами, що є внутрішньо детерміно­ваним розвитком релігійної свідомості.

Релігія тісно пов'язана з етнокультурною традицією, вона спирається на досвід сотень поколінь людей, що надає її нормам сакрального характеру, тим самим перетворюючи їх у культурний стандарт і еталон. Таким чином релігії охороняють певну культуру від її руйнування під впливом ззовні. Тоб­то якщо релігія є породженням культури, то вона, у свою чергу, сприяє збереженню, відтворенню визначеного типу культу­ри, тобто лежить у його основі [1, c.25].

2.2 Роль релігії у визначності ціннісної спрямованості цивілізації

Саме зворотний вплив релігії на культурний тип суспільства у свій час відзначали німецький соціолог М. Вебер і англійський історик А. Тойнбi. M. Вебер відзначав, що релігійні уявлення певним чином орієнтують діяльність людини, визначають спрямованість соціальної активності й оцінку людиною результатів своєї діяльності. Тому в основі тієї чи іншої цивілізації лежить не стільки спосіб взаємодії людини з зовнішнім середовищем, скільки тип релігії та характер обумовлених нею цінностей. Наприклад, Вебер довів, що саме реформація християнської церкви у дусі протестантизму створила належні умови для перемоги капіталістичних відносин, замінивши у свідомості людини ціннісні установки, що диктувалися католицькою церквою і спиралися на притаманний середньовічній людині стереотип світосприйняття, на установки і моральні вимоги, що відповідали потребам суспільства періоду первинного капіталістичного накопичення.

А. Тойнбі вважав релігію системою, що визначає основні принципи тієї чи іншої цивілізації. Тому в основі певної цивілізації лежить певна релігія.

Хоча багато релігієзнавців вважають, що позиція Вебера і Тойнбі є перебільшенням впливу релігії на суспільство, що сама релігія є породженням соціальної історії тому не може вважатися першоосновою культури, слід визнати, що й справді всі відомі нам цивілізації, як західні, так і східні, багато що запозичили зі своїх релігій (принципи організації сімейних, побутових, соціальних інститутів). Отже, не можна заперечувати переважаючого впливу релігії на тип культурної традиції, але навряд чи треба вважати первинною відносно явищ соціально-економічного характеру. Але релігійно-культурна традиція та її інститути дійсно визначають особливості тієї чи іншої цивілізації, тому західна цивілізація (особливо середньовічна) може називати­ся християнською, так само, як близькосхідна арабо-тюрко­-іранська цивілізація може називатися мусульманською, цивілізація народів Індії - індуїстською, далекосхідна - буддійською.

Це тим більше правильно, що не тільки в минулому на­родів, а й зараз релігії відіграють не просто помітну, а всезрос­таючу роль, особливо на Сході: тут єдиною можливістю проти­стояти нівелювальному процесу вестернізації, що викликаний індустріальним розвитком, вбачається збереження релігійної традиції та національно-релігійної форми життя.

Саме релігія і та традиція, що нею санкціонується, багато в чому визначають не тільки зовнішні риси тієї чи іншої цивілізації, але й тип світосприйняття і світорозуміння, прита­манний тому чи іншому суспільству. В сучасному світі гостро відчувається намагання країн, що розвиваються, зрівнятися з розвинутими країнами, і це зрозуміло, тому що саме західні країни визначають спрямованість науково-технічного прогре­су. Отже продукт технічної культури, навіть вироблений на Сході, є продуктом західної культури (так, знаменита японсь­ка техніка - це продукт західного капіталізму, а не тра­диційної японської культури). Перед лицем техніко-культур­ного впливу Заходу перед іншими народами постає проблема: як краще запозичити чужі досягнення, але не втратити національної самобутності. Не дивно, що вирішення проблеми збереження національної традиції багато сучасних народів ба­чить у збереженні релігії, небезпідставно вважаючи, що ця тра­диція спирається на релігію.

Для східних народів їхня релігія виступає як сила, що мо­же зберегти етнічну самобутність перед загрозою вестерні­зації, яка знеособлює будь-яку культуру.

Слід вказати ще на одну особливість, притаманну сучасній культурі, яку традиційно ми поділяємо на західну і східну. Але це не стільки географічний поділ, скільки історичний, політичний, соціальний, а перш за все - релігійний. Тому що, ведучи розмову про цивілізації Сходу, ми відрізняємо мусульманську цивілізацію від буддійської чи індуїстської, в той же час и Європі, тобто географічному Заході, живуть європейці, що сповідують іслам.

Ще Гегель звернув увагу на відсутність всередині структу­ри східного соціуму ознак, що були притаманні античній цивілізації Греції та Риму, а потім – середньовічній Європі. Він вказав, що динамічність європейської культури протилежна статичності й консервативній стабільності, що є характерною ознакою Сходу. Тому замість динамічного розвитку й оновлення цивілізації Сходу рухаються циклічно, по замкнутому колу. Звідси на Сході складаються зовсім інші, ніж на Заході, соціальна структура, політичні й інші організації.

По відношенню до держави і суспільства релігія завжди була цементуючою основою, та її можливості у цьому плані завжди залежали від самої релігії. Відомо, що різні релігійні системи далеко не однаково закріплювали традиційну соціальну структуру чи існуючу політичну владу. Там, де релігійна система слабо підтримувала державу, владу, ця влада, а разом з нею і певне суспільство, гинули швидше й легше. Це можна побачити на прикладі давніх близькосхідних імперій - перської, ассирійської, індійської, які були досить індиферентними щодо держави, тому індійські державні утво­ренні легко виникали й гинули, але по відношенню до соціальної структури індійського суспільства релігія діяла досить ак­тивно (освячувала кастовий устрій суспільства і його незмінність), тому, незважаючи на легку зміну політичної вла­ди, структура суспільства зберігала кастовий устрій як його провідну соціальну ланку, він навіть зберігся у майже незайманому вигляді до нашого часу. Там, де релігія енергійно освя­чувала державну систему, це сприяло її збереженню на протязі тисячоліть, як, наприклад, у Китаї.

Якщо на Сході релігія завжди робила ставку на стабільність, консервацію існуючих норм і традицій, збере­ження соціально-політичного статусу суспільства у незмінно­му вигляді, то на Заході християнство надає цивілізації зовсім інших рис [1,c.26]

2.3 Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій

Своїм корінням наша епоха у християнстві, всі ціннісні смисли нашого буття вкорінені в християнській свідомості. Саме розкол у християнстві призвів до розколу всередині європейської цивілізації, визначив її культурні ти­пи. Таким чином склалися основні зони європейського універсаму: південно-католицька, північно-протестантська та східно-православна (візантійська).

Такі риси сучасного світу, як інформаційна та комунікаційна транспарентність, насиченість життя і наси­ченість часу, біг історії, який здатний обійняти видиме людсь­ке життя - це наслідки нового сприйняття земного часу, що принесло людству християнство. Завдяки християнству з'яви­лося нове уявлення про мету життя людини, що диктувало підвищені вимоги до способу буття людини - їй треба встиг­нути, досягти, виконати своє призначення, залишити по собі більше, ніж вона отримала при народженні. Світ став орієнтуватися на людину, на вияв меж її можливостей. Християнство принесло з собою дух земної перебудови буття. Поставивши за мету побудувати церкву, "град Божий" на землі, воно диктува­ло необхідність перетворення земного світу. В межах христи­янства для людської цивілізації стали суттєво важливими не тільки божественні, а й людські орієнтири історії. Тому хрис­тиянській цивілізації притаманні прозелітичні риси, вона прагне до універсалізму. Християнин, що вважає себе палом­ником на вічні небеса, який повинен постійно відчувати себе у порозі, все більше й більше починає цікавитися саме цією до­рогою і тими центрами земного життя, що зустрічалися на його шляху.­ Результатом цього і став сучасний геополітичний універсум, який визначається параметрами, вихованими релігійною історією людства. Саме ці цінності, виховані у західної цивілізації християнського світоглядною революцією, підкорили світову економіку, породнивши глобальну цивілізацію. Ринкова економіка не є винаходом виключно Заходу, але саме він винаходить капіталізм – нову форму ефективної господарської діяльності, з іншим масштабом і цілями при тому ж самому предметі діяльності. Ідея економічного розвитку стає символічною парадигмою сучасного мислення, зазначив французький соціолог Р. Нісбет, з усіх концепцій, з усіх ідей, що були первинними й визначальними для західного мислення, жодна не мала такого впливу, як ідея розвитку чи ідея еволюції. Християнський універсам перероджується в універсум економічний.

Внутрішня стабільність сходу виявилась багато в чому визначеною східною релігією, що протидіяла структурному оновленню й активізації приватновласницького начала, заважала економічному розвитку Сходу, примушуючи його століттями топтатися на місці. Вторгнення європейського капіталу й колоніальні захоплення дали поштовх для розпаду старої структури й повільного становлення нової, елементи якої, до речі, завжди сприймалися дуже болісно, адже східним суспільствам були внутрішньо чужі ідеї розвитку, спрямованого на майбутнє й на заміну існуючого стану речей.

Отже, релігія визначала певний тип світобачення, певне розуміння життєвих цінностей, зливалася з безпосереднім щоденним буттям людини. Саме релігійне усвідомлення певних цінностей є невід'ємною частиною національної самосвідомості народу. Свого часу, зазнавши польсько-литовського поневолення, наш народ перш за все збереження своїх національних ознак бачив у збереженні православ'я, право­славна церква почала розумітися як національна українська церква, на відміну від католицької, яка сприймалася як си­нонім всього польського, панського. Тому козачий національно-визвольний рух, заворушення селянства народ сприймав як оборону православ'я, як збереження непорушності віри і церкви, яка є запорукою непорушності нації і синонімом всього українського.

Звичайно, сучасна культура, що у своїй основі була закла­дена Християнськими ціннісними установками, набула секу­ляризованого, світського характеру, національна культура вже не визначається прямо її релігійними рисами, більше важить її тяжіння до певних політичних, державних структур, в ній визнається, поряд із загальним, національним, автономність і цінність окремої особистості, національне і релігійне не співпадають, люди можуть належати до однієї культури, але сповідувати різні релігії чи взагалі не сповідувати жодної. Та для багатьох сучасних культур Сходу національне й досі сприймається як синонім релігійного, політичні події релігійно переживаються і релігійно тлумачаться, соціальна структура освячується релігією. І вже безумовним у східних суспільствах є визнання релігійних авторитетів у питаннях сімейних відносин. Тож більшістю сучасного людства релігійні орієнтири визнаються як не просто важливі, а як панівні й визначальні [1,c.29].

РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ

3.1 Значення і сенс релігії в культурі

Релігія являє собою одну з областей духовної культури (лат. culturе - оброблення, виховання, утворення, шанування).

У якості плідно "працюючого" у релігієзнавстві приймемо наступне визначення культури: це сукупність прийомів здійснення різнопланового буття людини, що реалізуються в ході матеріальної і духовної діяльності і представлені в її продуктах, переданих і освоюваних новими поколіннями. Культура характеризує як процес діяльності людей (під кутом зору володіння відповідними способами, прийомами і постійним їхнім утіленням), так у її результати. Вона має на увазі відповідні властивості свідомості і поводження в різних областях життя - в економіці, політику, моралі і т.д., має на увазі визначені сторони життєдіяльності й індивіда, і групи, і суспільства.

Культуротворення відбувається в області як матеріального, так і духовного виробництва. І в тієї й в іншій є свої предметні носії. Предметами-носіями культури в сфері матеріальної діяльності є знаряддя і засоби праці, штучно створені продукти харчування, одяг, житла, приналежності побуту, засобу зв'язку і транспорту, а втіленнями духовного виробництва виступають мова в звуковій і письмовій формах, різні штучні знакові системи (наприклад, схеми, карти, "мова" математики), книги, газети, твору мистецтва.

У культурі, у якій би області вона ні створювалася, матеріальне й ідеальне проникають друг у друга: у матеріальній діяльності реалізуються знання, мети, ідеї, плани людей, а ідеальні продукти запам'ятовують властивості відносини матеріальних об'єктів.

Важливий аспект культури складають механізми регулювання людської активності, що включають норми, правила, вимоги, еталони, зразки, інваріанти дії і спілкування. Якістю культури наділені установи й інститути - утворення, виховання, керування, влади.

Розвиток і функціонування культури можливо лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною й індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда і групи забезпечуються "світіння" і рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміннями, навичками, що відбиті в матеріальних предметах-носіях. У праці поколінь що переміняють друг друга здійснюється взаємодія процесів опредмечення і разпредмечення. Опредмечення являє собою втілення в об'єктивних предметах людських здібностей, знань, навичок, а распредмечення - це освоєння людьми способів і прийомів діяльності, за допомогою яких зроблені ті чи інші предмети - носії культури. Ці предмети здобувають подвійне буття: з одного боку, вони залишаються незалежної від людини реальністю, безпосередньо-почуттєвою річчю, з іншого боку - заміщають, виражають якусь іншу реальність, мають значення, стають чуттєво-надчуттєвими. Значення являє собою ідеальне утворення, у якому окристалізований досвід людства, виражаються об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитим у матеріальних носіях, значення набуває стійкість, інваріантість і в цій своїй якості входить у зміст духовної сфери чи суспільства групи. Незважаючи на те, що значення фіксоване в конкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності.