Повний обсяг роботи складає 30 сторінок. Бібліографія нараховує 38 позицій.

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН СЛЕНГУ ЯК ЛІНГВІСТИЧНОГО ЯВИЩА

1.1 Сленг як об’єкт лінгвістичних досліджень

Початок нового тисячоліття для України ознаменувався декількома факторами, що визначили шляхи розвитку держави. Ці фактори можна виокремити таким чином: в першу чергу, це здобуття незалежності країни, по-друге, це стрімкий науково-технічний розвиток та активна інтеграція у світовий процес технічного розвитку, і, по-третє, це масова культура.

Уперше сам термін «slang» був зафіксований у 1750 році зі значенням «мова вулиці» [28:7]. І дійсно, жива мова залишається динамічною системою, яка постійно живе і розвивається. Сленг є активним постачальником слів розмовного використання і носить, в першу чергу, урбаністичне забарвлення. Мова сучасного міста — це складна лінгвістична система, яка розподіляється за ознаками віку, території та соціально-груповій. Поділяючи лексичний шар сленгу на дві групи – сленг загальний і сленг спеціальний, можемо визначити, що сленг загальний є загальновживаним і зрозумілим для носіїв мови. Спеціальний сленг використовується у вузькій сфері та пов’язаній із різними професійними і соціальними групами. Але слід зазначити, що обидві групи є потужним джерелом активного збагачення лексичного складу розмовної мови.

Саме за мовним простором міста закріплений в якості розмовного компонента сленг, який здійснює певні функції мовлення: оцінну, пейоративну, експресивну, евфемістичну тощо. Особливо цікавою для дослідження є молодіжна лексика, яка в мовознавстві існує під англомовною категорією сленг (slang).

Щодо визначення безпосередньо поняття «сленг» існує багато досить суперечливих підходів та дефініцій. Єдиного визначення поданого поняття не існує і досить, оскільки спроби розмежувати сленг і загальновживану лексику або сленг і нецензурну мову не дали точних результатів. Мовознавці, які студіювали питання вивчення сленгу, так і не дійшли єдиного висновку щодо визначення терміну. Так, Т.Нікітіна ототожнює поняття «сленг» та «жаргон» [18:3], так само дефініціює це поняття новітній словник іншомовних слів та виразів:

1. «Те ж, що й жаргон»;

2. «Сукупність жаргонізмів, які утворюють прошарок розмовної лексики, що відображає фамільярне, іноді гумористичне ставлення до предмета мовлення» [19:747]. До жаргонної лексики відносить сленг також і Л. Ставицька [27:11].

На нашу думку, найбільш точним є визначення, що дав поняттю «сленг» російський мовознавець В. Хомяков, який у праці «О специальном сленге» визначив сленг як «відносно стабільний для певного періоду, широко розповсюджений та загальнозрозумілий шар нелітературної лексики і фразеології у середовищі живої розмовної мови, вельми неоднорідний за своїм генетичним складом та ступенем наближення до літературної мови; носить яскраво виражений емоційно-експресивний оціночний характер, що часто є протестом-насмішкою над соціальними, етичними, естетичними, мовними та іншомовними умовностями та авторитетами» [34:8].

Сленг не є новою ознакою сучасного розмовного мовлення. У літературі сленґізми використовували як засіб стилізації І. Франко, В. Винниченко, О. Корнійчук, Л. Первомайський, І. Микитенко, О. Бердник та багато інших письменників та поетів. Історичні витоки українського жаргону припадають ще на період ХІХ століття у вигляді арготичних систем, коли були розпочаті спеціальні системні дослідження, присвячені збиранню та студіям діалектів української мови. Увагу дослідників привертали мовні особливості таких соціальних груп, як жебраки, правопорушники, військові, ремісники і робітники, в'язні, бурсаки-учні, реміснича та шкільна молодь. Проте такі дослідження були скоріш історичними розвідками, носили розрізнений та несистемний характер. Окремо в історії дослідження мовного аналізу лексики діалектів соціальних груп слід виокремити період початку 60-х років ХІХ століття, коли починають виходити друком студії, що вивчали мовлення соціальної групи правопорушників та злодіїв (К. Естрейхер, П. Петров), жебраків (В. Боржковський, К. Студинський, Ф. Николайчик, В. Гнатюк) та молоді (К. Широцький, В. Щепотьєв) [20:4-5]. Монографія О. Горбача «Арго на Україні» аналізує арго українських музик (зокрема лірників та кобзарів), жебраків, ремісників, бурсацьке арго тощо. Мовознавець пов’язує формування українських арготичних систем із історичними факторами, зокрема, обстоює думку про те, що через входження у минулому частин території України до різних держав на південні та східні субсистеми мовлення значним чином вплинула мова російська [6].

Ю. Шевельов, аналізуючи стан розвитку української мови в період першої половини ХХ століття, приділяє велику увагу ролі сленгу у розвитку мови та зазначає, що недостатня розвиненість міського сленгу свідчить про можливий занепад сучасної української мови: «...міський сленг належить до найактивніших прошарків сучасних мов і має найвищі шанси вижити ...брак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієї мови. ...міський сленг націлений у майбуття мови…» [32:18-19]. За думкою Шевельова, нормалізацію, якої зазнала українська мова у ХХ столітті, опосередковано можна спроєктувати на орієнтацію в мовному просторі саме в аспекті соціокультурного статусу мовної норми. Мовна орієнтація на звичне стала способом соціальної орієнтації особистості, що породило, в свою чергу, певну примітивізацію поведінки.

Активне вивчення особливостей соціально-вікового та професійного мовлення відбувається у другій половині ХХ ст. і пов’язане, в першу чергу, з факторами історичними. 60-80-ті роки ХХ століття є найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими протиріччями. Це – період хрущовської «відлиги» та період формування покоління «шістдесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. Розвиток мови власного народу не міг залишитися повз їх уваги. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських діячів мови та літератури займають активну громадсько-політичну позицію. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України [27:7]. У цей період (60–80-х рр.) тему субстандартних мов розробляють О. Горбач (в німецькій еміграції) та Й. Дзендзелівський. На цей же час припадають і перші теоретичні роботи, присвячені проблемі тлумачення термінів «арго», «жаргон» і «сленг». Значний внесок у вирішення проблеми зробили В. Балабін, В. Винник, Д. Ганич, С. Єрмоленко, Т. Ілик, С. Пиркало, Л. Ставицька [7:130].

Період 90-х років ХХ століття можна схарактеризувати як період бурхливого розвитку жаргонного субстандарту, що, в свою чергу, визначило здобуття мовної та державної свободи. Виокремлюється як клас наука жаргонологія, зникає цензурованість вжитку сленгової лексики в художній літературі та засобах масової інформації. Терміни «арго», «сленг», «жаргон» втрачають пейоративні конотації та стають окремим самостійним об’єктом системного вивчення.

Початок ХХІ століття характеризується стрімким розвитком інформаційних технологій, що спричинило стрімку появу величезної кількості сленгових виразів з обігу комп’ютерників, музикантів, спортсменів, системних адміністраторів, управлінців тощо. В першу чергу, розподіл лексики відбувається переважно за соціальним принципом.

За В. Бондалєтовим, до сучасних соціальних діалектів відносять:

1. Суто професійні діалекти (підмови, лексичні системи).

2. Групові (корпоративні) жаргони (особливості мови молодіжних колективів та угруповань – учнів, студентів, спортсменів, військових).

3. Умовні (так звані «таємні») мови («арго») ремісників і торгівців.

4. Злодійський жаргон (так званий «блатний») – мова декласованих елементів [7:130-132].

Мовознавець І.Ющук серед соціальних діалектів виокремлює професіоналізми, жаргонізми та арготизми [9:4], вчений І. Білодід – жаргонізми, професійні жаргонізми та арго [9:4]. М. Кочерган ототожнює сленг, називаючи його «сленгові слова», із жаргонізмами [14:215]. Характерними особливостями сленгу є наявність емоційно-експресивного забарвлення (зазвичай негативного), оцінність, швидкоплинність (зміна мовного шару разом із зміною поколінь) та мовна гра.

У царині української жаргонології сьогодні працюють Л.Бакуменко, В. Балабін, А. Березовенко, Н. Дзюбишина-Мельник, Т. Ілик, Ю. Мосенкіс, С. Пиркало, Л. Ставицька, Н. Шовгун та інші. Однак, попри всі сучасні наукові розвідки, слід зауважити, що існує певний брак теоретичного та лексикографічного опрацювання лексичного шару жаргонної лексики, що, в свою чергу, зумовлює актуальність подальших досліджень в цій галузі. Цей брак має негативний вплив не тільки на духовну, а й на філологічну культуру сучасного соціуму. Мовна свідомість сучасного українця переважно не розрізняє специфіки жарґонної лексики серед інших лексичних шарів; не має чіткого уявлення про соціальну диференціацію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жарґон із його різновидами). І на сьогодні українські мовознавці не дійшли згоди у визначенні таких понять як «сленг», «арго» та «жаргон». Звідси слід відокремити ці поняття для більш чіткого розрізнення об’єкта дослідження.

Арго – слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп, переважно з метою таємного спілкування. Для забезпечення безпечності такого спілкування характерними засобами були штучність, умовність та побудова на принципом антимови (незрозумілість для необізнаних категорій) [28:7]. Так, Й. Дзендзелівський як приклад лірницького арго наводить таку фразу: «В битебе клева буштирака, скелиха не вкушморить» («В тебе добра палиця, собака не вкусить»). [8:245]

Жаргон є синонімом терміна «сленг», але без негативної емоційної забарвленності. Жаргон – це соціальний діалект, він розвивається в середовищі відносно замкнутих колективів: школярів, студентів, воєнних, різноманітних професійних груп, себто колективів, поєднаних професійно або соціально [28:8].

Зазвичай сленг, жаргон та арго вживаються із використанням національної мови, свідчачи про постійну динаміку розвитку мовлення та прагнення задоволення різноманітних потреб суспільства в усіх сферах життя. Сленгові одиниці висловлюють протиставлення лексиці літературної мови: така опозиція є головною ознакою сленгу. Друга ознака – це групове маркування слів: сленгова одиниця у свідомості носія мови несе на собі відбиток певної субкультури та зазвичай співвідноситься з певною соціальною групою.

Останнім часом поширеним є залучення сленгових одиниць до вживання у засобах масової інформації, мовлення теле- та радіопередач тощо. Це пояснюється тим, що автори намагаються наблизити їх до кола слухачів (читачів), надати відтінку молодіжної розкутости. Це підтверджує наявність величезного впливу сленгу як вияву молодіжної культури на людей різного віку. Звідси слід виокремити поняття молодіжного сленгу [7:131].

Оскільки сленг в більшості своїй утворюється та вживається в місті, носіями його можна вважати міських жителів віку від 14 до 28 років. Саме молодіжний сленг відбиває ті реалії та особливості світобачення молоді, які відрізняються від інших носіїв національної мови. Факторами, що впливають на виокремлення молодіжного сленгу серед підсистем, є: соціальне оточення і коло спілкування молоді, відмінність поля інтересів молоді від старшого покоління, відмінність в поглядах на життя тощо, соціальне коло діяльності (навчання, спільні інтереси). Таким чином, утворюється певна мовно-культурна спільнота, яка характеризується своїми особливостями. Оскільки молодіжний сленг є атрибутом молодіжної культури, то він разом з реаліями цієї культури засвоюється у процесі соціалізації.

Звідси, молодіжний сленг – це сукупність постійно трансформованих мовних засобів високої експресивної сили, що використовуються в спілкуванні молодими людьми, які перебувають між собою у фамільярних, дружніх відносинах, і є засобом внутрішньогрупового спілкування молоді.

Погляди лінгвістів на питання “сленгу” можна узагальнити так:

1) це нелітературна (інтердіалектна, напівдіалектна, неформальна, субстандартна, професійна) лексика, тобто та, яка є за межами літературної мови;