З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалися ретроспективний, формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, чотири розділів, висновки та список використаних джерел.

1. З історії спортивної боротьби

Спортивна боротьба як комплекс осмислених технічних і тактичних дій зародилася ще в прадавні часи й великого поширення набула вже в період рабовласницького ладу. Про це свідчать, зокрема, численні зображення сцен боротьбі на стінах єгипетської гробниці в селищі Бені - Гассан (2600 р. до н. е.), уважне вивчення яких дає змогу зробити висновок, що староєгипетська боротьба відігравала важливу прикладну роль у військовій справі й мала на озброєнні цілу систему прийомів, кінцева мета яких полягала у виконанні кидка й притискуванні суперника спиною до землі. Структура більшості прийомів, які застосовували єгиптяни, близька до складних дій сучасної спортивної боротьби.

Та все ж як засіб фізичного виховання і вид спорту боротьба особливого розвитку досягла в Стародавній Греції. Тут у палестрах - спеціальних школах фізичного виховання — підлітків і юнаків навчали боротьби досвідчені фахівці.

Надаючи великого значення боротьбі як виду спорту, її включали до системи фізичного виховання не тільки молодих, а й зрілих чоловіків, навіть досить похилого віку [4, 5].

Здобуваючи популярність, боротьба приваблювала все ширші верстви населення: від невідомих юнаків до найвидатніших філософів, поетів і державних діячів країни. Історичні джерела свідчать, наприклад, що Піфагор і Платон свого часу були відомі насамперед як прекрасні борці, переможці Олімпійських ігор. До речі, й сам той факт, що боротьба входила до програм Олімпійських ігор, свідчить про її значущість у системі фізичного виховання юнацтва в Греції.

У 648 р. до н. е. боротьба нарівні з бігом входила до програми Олімпійських ігор у вигляді панкратіона (поєднання елементів боротьби з кулачним боєм).

За тривалий період своєї еволюції грецька боротьба зазнала значних змін: від переважно силової (борці мали володіти неабиякою витривалістю, адже поєдинки булидовгочасними й дозволялося діяти руками й ногами) вона прогресувала до більш технічної. Правила проведення двобою ставали конкретнішими й точнішими. Переможцем у грецькій боротьбі оголошувався той, хто більше разів кинув на землю суперника з трьох можливих спроб.

Підкреслимо ще одну особливість грецької боротьби: перед початком двобою борці змащувати тіло оливковим маслом і посипали його дрібним чистим піском. Є припущення, що тіло розтирали маслом для поліпшення еластичності й підвищення працездатності м'язів і зв'язок, а пісок застосовували для надання можливості захопити і втримати суперника.

У римлян боротьба стала одним з найбільш популярних циркових видовищ. Професіонали демонстрували її, так би мовити, в чистому вигляді, а також у поєднанні з кулачним і збройним боєм (у боях гладіаторів).

За феодального ладу в Європі, коли панівний клас германців віддавав перевагу формуванню у рицарів суто військових навичок і здібностей (уміння плавати, їздити верхи, стріляти, фехтувати), боротьба у багатьох народів стала не тільки улюбленою розвагою, а й оглядом сили та спритності. Так, жителі середньовічних міст, готуючись до вирішального двобою з рицарством, що їх постійно грабувало, включали боротьбу до програм міських турнірів, які відбувалися на площах при великій кількості глядачів. Учасників борцівських турнірів було дуже багато, і часом у колі одночасно боролися до десяти пар, які застосовували захвати руками, кидки, дії ногами — підніжки і підбивання.

У другій половині XVIIIст. в багатьох країнах Європи з метою поліпшення боєздатності армій розробляються і впроваджуються національні гімнастичні системи, до яких поряд з іншими видами фізичних вправ включається й боротьба, їй надається першорядного значення як засобу розвитку вольових і фізичних якостей.

Сучасна боротьба як вид спорту сформувалася в Європі наприкінці XVIII— на початку XIXст. Законодавицею її основних положень стала Франція. Спочатку борці виступали поодинці, викликаючи помірятися силами бажаючих із загалу глядачів. Потім вони стали поєднуватися в пари — професіонал з професіоналом — і демонструвати свою майстерність і силу, роз'їжджаючи по провінціях. А згодом такі виступи зумовили й виникнення борцівських груп та проведення чемпіонатів міст Франції з професійної боротьби.

Ця обставина в свою чергу зумовила бурхливий розвиток у Франції любительської, суто спортивної боротьби. Збагачується її техніка, вдосконалюються правила змагань.

Чемпіонати Франції приваблюють борців з різних країн — Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та інших — для ознайомлення з так званою французькою боротьбою А згодом іноземні борці стали проводити подібні турніри в своїх країнах, запрошуючи на них французьких колег. Таким чином, французька боротьба набула міжнародного визнання і стала поширюватися в багатьох країнах.

На Русі спортивна боротьба започаткована на основі самобутньої національної. Ще з сивої давнини вона була улюбленим і справді народним видом фізичних вправ. Про це свідчать, зокрема, історичні літописи X ст. її виникненню і розвитку сприяла життєва необхідність наших предків захищатися від набігів загарбників, відстоювати незалежність і цілісність своєї держави.

У ті часи борців вважали найкращими воїнами. Вони були основою війська. А іноді в безпосередньому поєдинку двох воїнів вирішувалася доля всієї війни. Згадаймо хоч би подію 933 p., коли печенізький князь запропонував князю Володимиру герць між двома воїнами, і перемогу своєму війську здобув молодий слов'янський селянин [4, 6].

Російській народній боротьбі були властиві способи поєдинків як "без захвату", так і "з захватом".

Борючись у перший спосіб, суперники захоплювали один одного рукою за комір і з цього положення кожен намагався здійснити кидок на землю, підбиваючи ногою ногу супротивника. При цьому способі боротьби застосовувалися й такі прийоми, як кидок через себе, через стегно, підсікання носком.

Боротьба "із захватом" велася при взаємному захоплюванні тулуба руками навхрест.

Існував на Русі і так званий московський спосіб боротьбі, при якому один суперник намагався нахилити іншого в правий бік і, підбивши носком правої його ліву ногу, звалити на землю.

Боротьбу із захватом навхрест можна вважати прообразом сучасної класичної боротьби, а без захвату — сучасної вільної.У процесі свого розвитку давньоруська народна боротьба збагачувалася такими прийомами, як: "забрати впоперек живота", "кинути з носка", "поставити на голівку", "зігнути кочергою", почати герць "колесом" тощо. Ці та інші самобутні прийоми багато в чому нагадували технічні засоби французької боротьби і тому сприяли її швидкому поширенню в Росії.

1895 р. став офіційною датою виникнення любительської спортивної боротьби в Росії. Першими нею захопилися спортсмени з петербурзького гуртка любителів важкоатлетичного спорту, організованого лікарем В. Ф. Краєвським.

Через рік борець-професіонал В. Питлясинський видав перший посібник з французької боротьби російською мовою.

Невдовзі гуртки любителів французької боротьби виникли і в Москві, Києві, Ризі та інших містах.

Подальшій популяризації французької боротьби значною мірою сприяв перший всеросійський любительський чемпіонат борців, що відбувся 1897 р. З того часу такі чемпіонати стали традиційними. Й нерідко до їхніх програм включали також зустрічі російських борців з іноземними.

У дореволюційній Росії боротьба була поширена більше, ніж інші види спорту. Значну роль у цьому відіграли виступи професіоналів.

Перший чемпіонат професіональних борців Росії відбувся в Петербурзі 1904 р. Найбільш відомими борцями-професіоналами стали три Івани: Піддубний, Заїкін, Шем'якін.