Курсовая работа: Мохоподібні України
В роботі вперше в бріології виражено географічне направлення і закладені основи наукової бріогеографії.
Бріологічні дослідження в Карпатах були початі також з середини XIXст. і проводились в основному польськими ботаніками, а також угорськими і чехословацькими вченими. Перші відомості про мох регіону зустрічаються у роботах професора Львівського університету Я. Лабажевського. По його матеріалах опубліковано ряд робіт. Значно поповнюються відомості з другої половини 19 ст. В 1860 р. з'являється повідомлення угорського ботаніка Ф. Гашлинського про два види печіночників: Ricciafluitansі Ricciocarpusnatarsіз околиць Ужгорода.Е. Гюккель в роботі 1868 р. приводить список видів мохоподібних в основному для Цівнічно-Західного Прикарпаття.
В роботі Е.Волощака, присвяченій флорі Покутських Карпат (1888), є і список мохоподібних А.Гееба вказує декілька видів для східних Карпат, два із них вперше для регіону. Ф.Ліліенфельдівна в 1911р. приводить повідомлення про 25 видів печіночників із району Косова і 20 видів в основному з хр. Черногора [3].
Бріологічні дослідження на території України в XXст. продовжились в таких напрямках:
1) інвентаризація гербарних фондів;
2) опис рідкісних і зникаючих видів та їх охорона;
3) дослідження екологічних особливостей мохоподібних: ролі абіотичних факторів у житті мохів; адаптації до них; антропогенного впливу на мохоподібні;
4) дослідження мохоподібних заповідних об'єктів України;
5) мохоподібні як індикатори та монітори забруднення середовища. [12]
1.2 Умови зростання та географічне походження мохоподібних
Представники мохоподібних були знайдені на всіх континентах і зростають вони майже всюди, хоча в різних географічних областях різняться систематичним складом та кількістю [1].
Кріофіти, які живуть у водоймі, поділяються на дві великі групи: вільно плаваючі на поверхні та повністю занурені. Перших порівняно небагато. Це головним чином не чіпкові. Других набагато більш - десятки видів.
Говорячи про водні мохоподібні, необхідно зазначити, що всі вони зростають лише у прісних водоймах. В морській воді вони майже відсутні [11].
Крім водних є ще такі мохоподібні, які ведуть напівводяний спосіб життя. До них належать багато болотних видів, які зростають на берегах річок, на камінні в їх руслах. Коливання рівня води призводять до того, що такі види то занурюються у воду, то повністю на камінні.
Мохоподібні, які зростають на камінні мають дві форми росту - маленькі кустики з прямих пагін та гілок і пагінів з перпендикулярними гілками.
Це не паразит, він використовує гумус, який накопичується в тріщинах кори дерев, вологу, яка збігає по стовбуру під час дощу.
Два фактори обмежують розповсюдження епіфітів - температура і вологість. Епіфіт, який знаходиться на стовбурі дерева в декількох метрів від землі, як правило, не може бути схований на зиму шаром снігу, який захищає рослини від холоду. Це різко зменшує можливість зростання епіфітів в холодних областях. Епіфіти майже всю необхідну їм вологу отримують із атмосфери, а не з субстрату, який майже не містить вологи. Тому водозабезпечення для них по ступеню вологості стоїть на першому місці. Ще один субстрат, на якому знаходяться мохоподібні - листки. Звичайно, листки завжди зелених рослин. Більшість зростаючих на листях мохоподібних - печіночні мхи, їх називають епіфіпами [3,11]
Але найбільш цікавим субстратом із всіх, що використовують кріофіти, є раковини молюсків, цей вид - фісіденса, зростає ще на іншому субстраті, нерухомому - прісноводні губки.
Ще один приклад субстрату, на якому зростають представники родини Splachnaceae. Представники його ростуть на субстратах тваринного походження. Це експерименти самих різних тварин, як диких, так і домашніх. Всі ці субстрати в умовах теплого або жаркого клімату дуже швидко розкладаються.
Крім того, кріофіти можуть жити ще в дуплах дерев та кустарників, на дерев'яних дахах домів та інше.
Але одна група мхів (їх близько 20 видів) може бути названа безсубстратною. Це ті виді, які можуть відриватися від субстрату і вільно переміщуватись вітром. Ці види подушкоподібні формою. Вони головним чином зустрічаються на відкритих місцях. Відірвавшись від субстрату, ця подушка, яка здатна міняти орієнтацію в просторі, отримує можливість рости во всі боки і з часом стає кулястою. Тому безсубстратні мохи частіше називають мохоподібні кульки. Але ці мохоподібні кульки живі. Всередині нього є невеликий камінець, разом з яким він колись відірвався від субстрату. Звичайно розміри мохоподібних кульок 6-9 см в діаметрі. Максимальний розмір 15 см.
Географічне розповсюдження мохоподібних має ті ж самі закономірності, що і у інших вищих рослин. Для них характерні великі ареали. В теоретичному плані можна запропонувати 3 шляхи створення диз'юнкцій:
1. Види в кожному ізольованому районі виникають знову, незалежно один від одного.
2. Ізольованість створюється розповсюдженням зародків мохоподібних (головним чином спор) за допомогою повітряних течій.
3. Розділений на серію ізольованих частин ареалу, представляє собою залишок колись єдиного, цілісного ареалу.
Перший шлях: багаторазові виникнення виду.
Виходячи з того, що на сьогоднішній день людство знає об еволюції та механізмах видоутворення, цей шлях можна відразу відкинути.
Другий шлях: розповсюдження зародків мохоподібних. Необхідно розглянути два варіанти, коли вид зростає на суходолі і вид зростає у водоймі. В обох випадках розповсюдження буде відбуватись в напрямку діючих вітрів. Зародки можуть бути підняти на велику висоту віднесені далеко на ділянку, яка не контактує з цим ареалом. Але якщо розглянути розповсюдження зародків не як одноразовий акт, а як процес, який відбувається постійно впродовж усього життя виду, то зрозуміло, що таке розповсюдження не може привести до формування ізольованих районів ареалів.
Третій шлях, який розглядає розірвані ареали як залишки колись єдиного ареалу. Вид колись займав велику площину, але згодом під впливом несприятливих умов на великій частині її - вимер, залишившись на двох або декількох ділянках, де умови змінились найменше. Якщо ці ділянки далеко одна від одної, то виникає розірваний, диз’юнктивний ареал [5].
Таким чином, можна зробити висновок, що головний шлях утворення розірваних ареалів - це подрібнення колись єдиного ареалу, інші шляхи формування таких ареалів мають лише другорядне значення.