В Радянському Союзі інтерес до неомарксизму вперше виник в 1980-х рр. у рамках розробки концепцій багатоукладності економіки (А.І. Левковський) [33, 156], залежного розвитку (В.В. Крилов, В.А. Яшкин) [33, 153] синтезу традиційного й сучасного (Н.А.Симонія) [33, 154], макроформаційної концепції (Чешков М.А.) [39]. Дані концепції опиралися в основному на дослідження представників теорій нерозвиненості й залежності, і в меншому ступнені - представників світ-системного аналізу. У зазначений період були переведені окремі роботи деяких авторів неомарксизма, наприклад: С. Аміна і Ф.Броделя.

Перші систематизовані огляди праць представників неомарксизма та свті-системного аналізу з'явилися в 1980-початку 1990-х рр. Невелика група вчених на чолі з М.А.Чешковим випустила ряд збірників, присвячених роботам неомарксистів [39]. У даних роботах акценти робляться тільки на деякі аспекти світ-системного аналізу й не проводиться систематизація теорії як такової. Тільки М.А.Чешков [39] публікує огляди робіт неомарксистів, які вийшли в 1980-х рр. і відслідковує критику висунутих І.Валлерстайном положень із боку інших представників світ-системного аналізу.

У середині 1990-х рр. виходять реферативні й оглядові збірники, підготовлені російським вченим А.І. Фурсовим, присвячені теорії, яку розробив І.Валлерстайн і його послідовниками. Але не відслідковуються інші напрямки неомарксизму та світ-системного аналізу.

Зосередженість винятково на роботах І.Валлерстайна спостерігається й по сьогоднішній день. З кінця 1990-х був переведений ряд робіт І.Валлерстайна, які містили окремі статті, а також і фундаментальні роботи, присвячені сучасним політичним реаліям [9], [10], [11], [12], [13], [14].

Деякі дослідники теорії, які були розроблені у рамках неомарксизма, розділяють на п'ять напрямків. Даний поділ враховує наведену В.Р.Томпсоном типологію.

Класичний напрямок представлений такими авторами, як І. Валлерстайн, Самін, Дж. Аррігі, Дж. Дрангель, Т.К. Хопкінс, Дж. Голдстейн, В.В. Вагар і ін. Вони активно розробляють теорію довгих циклів і циклів гегемонії, розглядають основні характеристики капіталістичної світ-системи в процесі її розвитку в сучасному світі.

У порівняльному напрямку у визначенні світ-системи дотримуються концептів, схожих з уживаними в класичному напрямку. Однак основна увага приділяється порівняльному аналізу історичних систем, що існували із прадавніх часів. Щодо політичного розвитку світ-систем представники даного напрямку дотримуються якісних, а не кількісних показників. Порівняльний напрямок розробляють такі автори, як К. Чейз-Данн, Т.Д. Хол, Б. Подобник.

У школі «постійного розвитку» прийнята теорія про існування однієї світ-системи протягом усієї історії людського суспільства. Відносно теорії гегемонистських циклів представники даного напрямку дотримуються більш гнучких, у порівнянні із класичним напрямком, поглядів, затверджуючи можливість існування не тільки одного супергегемона, але й одночасно декількох гегемонів. До школи «постійного розвитку» віднесені А.Г. Франк, Б.К. Гіллс і Дж. Фридман [26, 160].

Дослідження представників наведених трьох напрямків неомарксизма, в основному, зосереджені на політичних факторах розвитку світ-системи. Наступні еволюційний напрямок і школа «поглинання» являють собою соціокультурні теорії: представники даних напрямків займаються переважно дослідженнями соціальних і культурних аспектів розвитку світ-систем.

Засновником еволюційного напрямку є Г. Модельскі [26, 171]. Він розробляє теорію взаємозалежних культурних, соціальних, економічних і політичних циклів. Побудована на підставі цього модель являє собою жорстко детерміновану систему. У дослідженнях політичних процесів представники еволюційного напрямку розглядають глобальні тенденції. Тому в рамках даного напрямку неможливий аналіз періоду менш двох сторіч.

Засновник школи «поглинання» Д. Вілкинсон [26, 171] зосередився на культурно-соціальних, а точніше цивілізаційних, показниках розвитку світ-системи. У даному напрямку розділяється точка зору представників школи «постійного розвитку» про час виникнення сучасної світ-системи. Але при цьому не заперечується можливість як послідовного, так і паралельного існування інших світ-систем.

Центрами розробок перерахованих напрямків неомарксизму є університети у Бімхемтоні й Колорадо (класичний і порівняльний напрямки й школа «постійного розвитку»), у Вашингтоні (еволюційний напрямок) і в Каліфорнії (школа «поглинання»). Постійні публікації неомарксистів здійснюються в журналі «Journal of World System Research». Окремі роботи можна зустріти в різних тематичних збірниках.

1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму

У розвитку сучасного неомарксизма можна виділити три стадії. Свій початок він бере в роботах марксистів і марксистів-ленінців XIX - початку XX ст. У період між двома світовими війнами центром розробки основних постулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. Після Другої світової війни ідеї Франкфуртської школи були використані «новими лівими» в 1960- початку 1970-х рр. Наступним етапом у становленні сучасного неомарксизму є розвиток теорії нерозвиненості й залежності. Саме в її рамках і виник сучасний неомарксизм, або світ-системний аналіз.

У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головним чином розвивалися два напрямки [29, 183]:

1. Економічний аналіз і пояснення змін капіталістичного способу виробництва, які породжують монополізацію й імперіалізм;

2. Розвиток теорії «Капіталу».

Приймаючи до уваги той факт, що у рамках даної роботи неможливо розглянути всю теоретичну спадщину класиків марксизму, основна увага буде приділена темам, які надалі лягли в основу сучасного неомарксизму.

Першою можна виділити тему взаємодії людину й природи. З одного боку, вона стосувалася проблеми свободи й природньої необхідності. Як стверджували марксисти, розвиток людства веде до прогресивного звільнення людського суспільства від тиранії природньої необхідності. В сучасному світі плоди цього звільнення привласнюються панівними експлуататорськими класами, що обмежує свободу в людському суспільстві. Із приходом же комунізму ці плоди будуть привласнюватися самими виробниками, що приведе до суспільства загального достатку, повного панування над природою, тобто до царства свободи. У сучасному же капіталістичному суспільстві людство вже подолало особисту залежність, характерну для античного й феодального суспільств, однак ще збереглася речова залежність.

З іншого боку, тема взаємодії людину й природи містить у собі матеріалістичну ідею практики. Згідно К.Марксу, людина не просто існує, підкоряючись природним умовам, але практично перетворює оточуючий її світ. Зміна природи, і, у тому числі, перетворення суспільних відносин, здійснюється через працю. Таким чином, практика є основною рисою людського світу.

Практика первинна стосовно духовного світу. Вона носить суспільний характер, тобто її немає поза людським спілкуванням. Практика історична в тому розумінні, що полягає в безперервному перетворенні людьми умов свого існування й самих себе. Також практика є предметною діяльністю, оскільки людям доводиться перетворювати те, що створила природа або суспільство, тобто предмети. Оскільки людина може мислити тільки про те, що вже ввійшло в коло практичних проблем, тільки історична практика може служити обґрунтуванням або спростуванням теоретичних викладень.

Немаловажне місце в теорії марксизму займає поняття «відчуження». У марксизмі виділяється п'ять видів відчуження [32, 94-97]:

1. Відчуження діяльності - діяльність людини стає далекою їй: не приносить радості, задоволення;

2. Відчуження умов праці від самої праці - робітнику у формі капіталу протистоять умови його праці, від нього відчужене управління виробництвом, науковий розвиток, знаряддя праці;

3. Відчуження результатів праці - вони переходять у чужу власність;

4. Відчуження соціальних інститутів і норм - норми соціального життя приписуються трудящим ззовні;

5. Відчуження духовного життя - духовна діяльність відособлена від людини у вигляді релігії, абстрактної моралі, професійного мистецтва, ідеології, і не є вільним, «живим» результатом її діяльності.

Марксисти приділяли велику увагу проблемі розвитку людського суспільства. У рамках досліджень по даній темі було розроблене поняття суспільно-економічної формації. К.Маркс виділяв три великі суспільні формації [32, 99]:

1. Первинну - загальна власність. Ця суспільна формація характеризується тим, що відносини загальної власності й виробничі відносини не мають окремих форм і проявляються через родові зв'язки.

2. Вторинну — приватна власність. Ця формація позначається як «економічна суспільна формація». У якості «прогресивних епох» даної формації представлені азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.