Курсовая работа: Обмежена матеріальна відповідальність працівників

Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників. Вони не можуть нести тільки повну матеріальну відповідальність на підставі договору про індивідуальну або колективну (бригадну) матеріальну відпо­відальність. Але слід мати на увазі, що при вирішенні пов'язано­го з цим трудового спору суд буде ретельно перевіряти наявність обставин, вказаних в ст. 137 КЗпП.

Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються також на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками громадянам (суб’єктам підприємницької діяльності, і фізичним особам, які використовують найману працю у спожив­чому господарстві), з якими працівники перебувають у трудових відносинах.

Стаття 130 КЗпП характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення працівником тру­дових обов'язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний зв'язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушив свої трудові обов'язки. Трудові обов'язки працівника можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними норматив­ними та індивідуальними актами. Поширена практика визначен­ня кола трудових обов'язків працівників у посадових інструкціях, документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимо­гах до якості виготовленої продукції, виконаної роботи.

Аби запобігти непорозумінь, пов'язаних із встановленням нормативного обов'язку працівника забезпечувати цілість майна підприє­мства, законодавець у частині другій ст. 131 КЗпП сформулював обов'язок працівників бережливо ставитись до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів щодо запобігання шкоди, хоча подібний обов'язок сформульований і в ст. 139 КЗпП.

Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків не може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Протиправність поведінки працівника не може бути підста­вою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках, коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відпо­відальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необ­хідності, передбачене в ст. 16 Кримінального кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, гро­мадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю небезпе­ку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяль­ності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притяг­нення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисцип­лінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до дисцип­лінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який спричинює обов'язок працівника покрити матеріаль­ну шкоду і надає право підприємству, установі, організації (або влас­нику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

Поняття прямої дійсної шкоди у законодавстві не розкриваєть­ся. При першому наближенні пряма дійсна шкода може розумі­тися як збитки (у розумінні визначення, наданого у ст. 203 Ци­вільного кодексу за відрахунком неодержаних доходів). На неприпустимість покладення на працівника відповідальності за неодержані доходи прямо зазначається у частиш четвертій ст. 130 КЗпП. Інших обмежень на стягнення з працівника будь-яких видів матеріальної шкоди законодавство про працю не установ­лює. Звідси можна зробити висновок про те, що ст. 130 КЗпП дозволяє стягнення з працівників, у порядку притягнення їх до матеріальної відповідальності, не лише вартості втрати, пошкод­ження майна та втрат, котрі понесло підприємство, установа чи організація, а й будь-якої іншої шкоди, яка не може бути відне­сена до категорії неодержаних прибутків або яку законодавство не забороняє відшкодувати у працівника за інших підстав.

Коли приймались нині чинні Цивільний кодекс і Кодекс законів про працю, чіткої різниці між неодержаними доходами та неодержаним прибутком ще не проводили. Доходи і прибуток почали розрізняти після прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про державне підприємство (об'єднання)" (червень 1987 р.). Ця відмінність актуа­лізувалася в Україні у зв'язку з низкою переходів від оподаткування прибутку до оподаткування доходів підприємств і навпаки. Незва­жаючи на це, ще й сьогодні поняття прибутків і доходів скрізь і всюди не розрізняється. Так, у Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) приводиться таке визначення упущеної вигоди: "Упущена вигода — дохід або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у випадку здійснення зов­нішньоекономічної операції і які він не одержав через обставини, що незалежні від нього, якщо розмір його передбачуваного прибут­ку можна обгрунтувати".

Все ж уявляється, що, говорячи про нестримані доходи в ст. 130 КЗпП України, мали на увазі саме неотриманий прибуток.

Таке розуміння неодержаного прибутку має визначену нор­мативну базу. Воно викладене у Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди, заподіяної порушенням господарських договорів. Тимчасова методика була схвалена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи.

За нею було прямо визнане нормативне значення, оскільки за міністерствами та відомствами признавалося право опрацю­вання галузевих методик, котрі не суперечать названій Тимча­совій методиці. За тих часів Тимчасова методика мала всі ознаки нормативного акта, а відтак ії слід визнати такою, яка зберегла свою юридичну чинність в Україні.

Таким чином, визначаючи межі поняття прямої дійсної шко­ди неодержаним прибутком, який виходить за межі названого по­няття, необхідно вважати прибуток як його розуміють у ст. З Закону "Про оподаткування прибутку підприємств".

З урахуванням викладеного, до категорії прямої дійсної шкоди належать:

недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв'язку з виконанням нею трудових обов'язків. Часто пишуть і говорять про те, що матеріальна відповідальність за не­достачу матеріальних цінностей можлива лише у випадку недо­стачі понад норми природних втрат. Це неправильно. Вся справа у тому, що це за втрати. Якщо вони дійсно природні, то притяг­нення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрати хоч і не перевищують межі природних не є природними, а спричинені діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе (звичай­но за умов, що власник доведе наявність відповідних юридичних фактів). Про недостачу йдеться в усіх випадках, коли працівник зобов'язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьо­му термін "недостача" не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

втрата матеріальних цінностей. Про втрату говорять тоді, коли працівник супроводжував матеріальні цінності у дорозі;

знищення матеріальних цінностей. Трапляються випадки прямого знищення працівниками матеріальних цінностей. Час­тіше знищення, як підстава матеріальної відповідальності, пов'я­зане з дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил обумовлена виною працівника. Вогонь — це стихія. Та він може бути спричинений порушенням працівником правил пожежної безпеки. Коли зіштовхуються джерела підвищеної небезпеки, що рухаються, матеріальні цінності нерідко знищуються через дію природних сил. Але зіткнення, як правило, є результатом винних дій (бездіяльності) людей, котрі керували транспортними засо­бами чи іншими матеріальними цінностями;

пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість мате­ріальних цінностей, або сумі витрат на поновлення відповідних об'єктів);

зіпсуття матеріальних цінностей. Це — втрата матеріаль­ними цінностями їх споживчих якостей. Зіпсуття, зазвичай, ви­являється в очевидній втраті споживчих властивостей. Однак закінчення терміну реалізації медикаментних засобів, продуктів харчування, а також деяких видів промислових товарів теж по­винно розглядатися як зіпсуття;

неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не виста­чає, з постачальника, який передав матеріальні цінності з недоста­чею. Таке на практиці зустрічається часто, коли під час приймання продукції чи товарів від постачальника, приймання вантажів від органів транспорту викривається недостача. У подібних випадках одержувач, зазвичай, сплачує за матеріальні цінності постачальни­ку повністю. Недостача ж підлягає оформленню відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічно­го призначення та товарів народного споживання за кількістю, або відповідно до транспортного законодавства. Потім вартість матері­альних цінностей, яких не вистачає, стягується з постачальника (перевізника). Проте, при неналежному оформленні акта про прий­мання (недостачу) чи при порушенні порядку приймання мож­ливість стягнення з постачальника (транспортної організації) вар­тості матеріальних цінностей, яких не вистачає, втрачається. Ця вартість відноситься до категорії прямої дійсної шкоди і може бути стягнена з винних працівників у порядку притягнення до матері­альної відповідальності;

шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може статися через помилку у застосуванні прейскурантів, не­правильно складену калькуляцію ціни тощо;

витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за господарськими договорами, на ко­ристь державного або місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

витрати, що сталися через надмірні виплати на користь пра­цівників (основної заробітної плати, премій, сум компенсацій, допомоги з державного соціального страхування, виплат у порядку по­криття шкоди, заподіяної працівникам під час виконання трудових обов'язків, тощо), за відсутності можливості стягнення цих сум з працівників, котрі безпідставно одержали відповідні суми. До кате­горії прямої дійсної шкоди відносяться і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

сплачені на користь контрагентів за господарськими догово­рами, державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Пленум Верховного Суду Ук­раїни у постанові "Про судову практику в справах про відшкоду­вання шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" (п.4) звернув увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств в доход держави одержаного ними прибутку. На думку Пленуму, у даному випадку шкода належить до категорії неодержаного прибут­ку. Слід, проте, звернути увагу на ту обставину, що на користь дер­жавного бюджету може відшкодовуватись як такий, що підлягає одержанню (не одержаний підприємством прибуток), так і одержаний прибуток (неодержаний підлягає стягненню в доход бюджету у відповідних випадках з того суб'єкта, від якого його належало б одер­жати). Стягнення з працівника прибутку, вже отриманого підприє­мством, а потім через вину працівника стягненого з підприємства на користь бюджету, на наш погляд, не суперечить ст. 130 КЗпП;

виплати на користь інших суб'єктів у порядку покриття шко­ди, оскільки організація відповідає за шкоду, спричинену діями її працівників[5] . Притягнення до мате­ріальної відповідальності при цьому можливе, коли дії працівни­ка кваліфіковані як невиконання або неналежне виконання тру­дових обов'язків;

нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість Її стягнення втрачена у зв'язку з закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв'язку з ліквідацією юридичної особи — боржника);

нестягнена з боржника шкода (за винятком тієї частки шко­ди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.