Курсовая работа: Образ Г.С. Сковороди в українській літературі

Своєрідною є композиція роману. Він складається з трьох частин. У першій та другій послідовно розповідається про життя Сковороди – від прощання із батьківською домівкою до зрілого віку. Третя ж частина значно відрізняється своєю структурою, способом викладу матеріалу, а тому дещо випадає із загального плану оповіді. Так, якщо перші дві частини мають чітку сюжетну лінію, події описуються в хронологічному порядку, то третя, яка є своєрідним поєднанням народних легенд і переказів про Г.Сковороду із критичним аналізом літературної і філософської спадщини мислителя, порушує стрункість композиції, виглядає штучно створеним додатком до художньої біографії. Це зумовлено тим, що зображення літературної діяльності поета в основній частині твору мало другорядний характер, а оскільки філософські вчення, світогляд Сковороди не можна збагнути, не приймаючи до уваги його художні твори, автор був змушений приділити їх розгляду окремий розділ роману. Крім того є й інша, цілком зрозуміла й благородна патріотична мета, заради якої І.Пільгук вводить цю третю частину, - “підкреслення всенародної поваги до пам’яті філософа, возвеличення його імені”[21,26]. Адже автор поставив перед собою таке завдання: “Повідати нащадкам, як наша правда засівалася у рідному ґрунті з давніх-давен і наливалася жадобою волелюбства та нев’янучою силою народної мудрості”[20,135]. Щоправда він не зумів уникнути впливу свого часу, а тому Григорій Сковорода виступає у творі “предтечею народовладдя в комуністичному його варіанті”[21,26]. Попри всі намагання І.Пільгука пов’язати гуманістичні погляди філософа з радянською дійсністю початку 70-х років, тези про любов до народу, душевне благородство та працелюбність, допомогу скривдженим і приниженим не могли не залишитися на рівні моральних абстракцій, адже їм повністю суперечили реалії тоталітарно-шовіністичного радянського суспільства. За відсутністю можливості філософсько-психологічного вглиблення в образ Сковороди автор зосередив свою увагу на окремих яскравих деталях та епізодах життя героя (так, відмова поета від шлюбу з дочкою майора виступає прикладом благородних поривань Сковороди, його прагнень зробити світ кращим).Але іноді надмірна деталізація ускладнює сприйняття твору, уводить читача від центрального образу життєпису. Зокрема опис подорожі цариці Єлизавети до Москви і Києва, підготовки до неї насичений занадто великою кількістю подробиць. Завантаження тканини роману безліччю деталей певною мірою спричинило значну редукцію, штучне спрощення образу мандрівного філософа. Тут складні, багатошарові ідеї та погляди Сковороди “втискуються в рамки просвітительства”, їх розвиток змальовується як рух “від ідеалізму до матеріалізму, дедалі гострішої постановки соціальних проблем”, в якій більшовики бачили навіть елементи “класової ненависті”[21,26]. Тому , оцінюючи цей твір варто зважити на традицію формування радянського літературного процесу.

Однак не слід вбачати у романі Пільгука лише прояв ідеології. Дійсно, багато в чому автор наслідував традиційне трактування канонічного образу, він не зміг уникнути лубковості у змалюванні Сковороди (ідеалізація у нарисах про останні роки життя поета).

Натомість інтерес становить докладні розповіді про вихованців видатного педагога, зокрема В.Томару та М.Ковалинського, їх життя і громадську діяльність. Деякі факти біографії отримали оригінальне тлумачення, так, за Пільгуком, діда Сковороди на Запорожжі за неспокійну вдачу прозвали Скорою водою, а пізніше це прізвисько в устах народу зазнало змін.

Крізь увесь твір виразно проходить мотив утечи Сковороди від “сітей”, в які прагнув спіймати його світ. Усе відкинув мандрівний філософ: і звабливість тихого родинного життя (“Бо чорні дівочі очі плетуть сіті, в яких може запутатися людина. Ні, хай плетуться вони для інших...Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...”) [20,80], і підступні й улесливі запрошення єзуїтів (“Не залишали єзуїти переслідувати Григорія Савича, коли помандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургів були розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті.”) [20,69], і численні запрошення православного духівництва (“Годі блукати по світу... Час причалити до пристані!..ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі”) [20,120]. Крізь випробування проніс Сковорода свою духовну свободу, оберігаючи її від будь-яких зазіхань: “Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими, покровительством, вигодами, утіхами й святинею”[20,121]. Автор розповідає про життя мандрівного філософа просто й переконливо, хоча й не уникає певної ідеалізації. Твір завершується “Післясловом”, де І.Пільгук дає перелік тих, хто звертався до образу Сковороди протягом двох з половиною століть, використовує при цьому ряд історичних документів ( переважно, листів), авторські відступи, роздуми про шлях митця набувають публіцистичної експресії.

Значна кількість творів 70-х років має явно “ювілейний” характер , тобто у контексті уславлення та вшанування пам’яті митця відбувалася поступова канонізація цього образу, перетворення його на побронзовілий меморіал. Так, надрукована у цей час повість В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди” виразно свідчить про “регресивну тенденцію до поверхово-ілюстративного висвітлення історичного матеріалу та його регламентованого ідеологічного потрактування”[21,28]. Цей “фрагмент з незакінченого роману” за життя письменниці так і не перетворився на повноцінний твір через його схематичність і трафаретність. Невдалою виявилася спроба автора розкрити традиційні для образу Сковороди морально-філософські питання свободи митця, його духовної самореалізації. У повісті описано подорож юного Григорія до Петербурга та його участь у придворній капелі. Романтичними рисами позначено змалювання незвичайної вроди й таланту хлопця, почуття власної гідності: “У малиновому кунтуші, підперезаний синім турецьким поясом, з прадідівською шаблюкою на боці, з мережаним коміром тонкої лляної сорочки, з чорним хвилястим волоссям, старанно підголеним у кружок, високий і стрункий дев’ятнадцятирічний студент Сковорода був красенем...”[29,66] Він постає освіченою, чулою людиною, гарним музикою, який сповнений живого інтересу до життя. Але змалювання образу мислителя характеризується типовими для радянської біографічної прози рисами. Так, увага насамперед зосереджується на яскравих епізодах його життя (похід Академії до Лаври, розмова юнака з Олексою Розумовським), які не завжди сприяють повноцінному розкриттю образа. Крім того, у досить невеликий за обсягом твір вміщено таку кількість побутових подробиць, другорядних персонажів, які лише побічно пов’язані з життям Сковороди, а іноді взагалі не мають значення для розкриття центрального образу (Тодося, Андріян, Пріся та ін.), що є суттєвим недоліком біографічного твору. Певна ідеалізація наявна в образі Розумовського, якого автор показує як красеня, “велетня”, що піклується про “нашу рідну країну Малоросію”[29,75]. Слабкість композиції, хронологічні зсуви деякою мірою виправдовує тільки те, що “Молодість Григорія Сковороди” – не закінчений твір, а лише ескіз, схема, якій не судився подальший розвиток у площині роману. Поява цього та подібних творів була зумовлена тим, що соцреалістична естетика була зорієнтована передусім на канон (ідеологічний, світоглядний), на адаптацію історичних образів, очевидна штучність чого значно зменшувала художню вартість творів.

Подібним за ідейно-філософським рівнем, “меморіальністю” образу Сковороди є “Основ’янська повість” І.Ільєнка. У творі подано охудожнений переказ біографії Григорія Квітки-Основ’яненка. Автор намагався використати вчення Сковороди як певний стрижень повісті, але не спромігся піти далі прямого цитування літературно-філософської спадщини мислителя. Ми стикаємося з уже звичною трактовкою постаті “незвичайного любомудра”[9,91], у якій переважає моралізаторство, повчальність. Головний персонаж повісті – Григорій Квітка – не вдається до творчого осмислення вчення Сковороди, сприймаючи його твори як сукупність готових рецептів: “Знову і знову перечитував він рукописні трактати Сковороди, шукаючи виходу з тісного лабіринту”[9, 100]. У потрібний момент Григорій згадує той чи інший вислів, але це цитування не виглядає чимось природним, а здається більш схожим на стислий виклад етичних, світоглядних принципів українського філософа з метою їх популяризації. Тут відсутня хоча б мінімальна цілісність у створенні образу Сковороди, очевидним є однобічний характер використаних засобів творення. Наведення розрізнених цитат або пропонує читачеві традиційне меморіальне утілення постаті мислителя, або взагалі призводить до розмитості, невизначеності образу. Автор зупиняється на побіжних згадках про філософа: “Суєтне людське щастя ,- думав Григорій ,згадуючи вірш Сковороди “Всякому городу нрав і права”[ 9,102] , або “Звірившись на море, перестаєш належати собі”. Я добре пам’ятаю ці слова Сковороди”[9,101], і як підсумок – “Григорій любив згадувати юність, коли Сковорода гостював у них”[9,89]. Отже, самі лише спомини – без будь-яких спроб осмислення, інтерпретації. Тому можна говорити про повість І.Ільєнка як про свідчення “гальмівних тенденцій в українській прозі початку 70-х років ХХ ст.”[21,28]. Ми бачимо відсутність авторського особистісного освоєння образу, нових світоглядних ракурсів. Використання окремих відбитків філософського вчення Сковороди І.Ільєнком позбавлено цілісності, не відповідає авторській меті. Посередній художній рівень повісті підтверджується й тим, що твір залишився в журнальному варіанті й не був перевиданий книгою.

У сімдесяті-вісімдесяті роки до образу українського мислителя вже вкотре у своїй творчості звернувся В.Шевчук. Після виходу у кінці шістдесятих роману “Григорій Сковорода” , який став значною подією в українській літературі завдяки якісно новому освоєнню образу, “глибинному алегоричному сенсу” твору[21,25], автор здійснив ще кілька спроб використання освоєного ним історичного матеріалу. Так, у книзі “Під вічним небом” у межах висвітлення життєдіяльності та духовного внеску у скарбницю людської мудрості таких персоналій, як Сократ ( розділ “На вчитель істини”), Григорій Сковорода (“Осяяння”) та Махатма Ганді (“Велика душа”), автор намагався підкреслити загальнолюдську гуманістичну спрямованість ідей українського філософа, їх місце в розвиткові світової філософської думки. Здобутком твору є трактовка духовної спадщини Сковороди як закономірного вияву національного культурного прогресу нашого народу. Також В.Шевчук наголошує на тому, що як творчість, так і життя митця пройшли під знаком гуманізму, народолюбства. У порівнянні з романом ця повість становить менший інтерес з позицій новизни у трактовці постаті мислителя, оскільки має швидше “культурологічний, параметрований потребою введення духовно-філософського надбання України в загальносвітовий контекст” сенс [21,25].

Подальшим кроком в освоєнні цього матеріалу В.Шевчуком стала стаття “Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець”. Цей популяризаторський твір мав публіцистичний характер і не претендував на всебічне висвітлення життєвого й творчого шляху філософа, глибоку трактовку його спадщини. Загальними штрихами автор окреслив місце й значення Сковороди для української культури, пояснив причини його популярності серед сучасників – письменників, дослідників, читачів, актуальність його вчення: “він зумів сказати щось вічно цікаве, сокровенне, те що залишається в міжчассі, не старіючи й не бліднучи”[31,209]. Об’єктом уваги В.Шевчука стали також культурний розвиток України ( творчість мандрованих дяків, просвітницькі віяння у колі тогочасної інтелігенції), суспільні умови: “над селянами зависла, а тоді й затяглася петля кріпаччини”, “зникає, власне знищується, постійний і надійний притулок вільнолюбства – Запорозька Січ”, “йде масове зубожіння народу”[31,215]. Заслуговує на увагу цікава гіпотеза автора про створений Григорієм Сковородою курс вивчення поезії, що, як відомо, став причиною суперечок між ним і переяславським єпископом Никодимом Сребницьким. Оскільки текст поетики до нас не дійшов, В.Шевчук висловлює думку, що причиною конфлікту був не стільки зміст, скільки новаторська її форма. Автор вважає, що нею була збірка “Сад божественних пісень”, яка є ніби своєрідним “зведенням всіх основних поетичних розмірів українського бароко”[31, 212]. Тому обурення єпископа було зумовлено тим, що Сковорода відмовився від написання традиційного курсу поетики, подавши замість нього систему практичних вправ. Автор аналізує мотиви декількох пісень збірки, виділяючи в них відбиття філософських концепцій мислителя, наводить стислий виклад життєвих і творчих принципів Григорія Сковороди. В цілому твір має характер популяризаторського викладу вже освоєного історичного матеріалу і становить інтерес саме з цих позицій, адже чогось суттєво нового у сковородинознавство внесено не було.

У 1984 році з’явилася найвагоміша за змістом книга про Григорія Сковороду – колективне художньо-філософське та історично-публіцистичне дослідження, що було здійснено І.Драчем, С.Кримським та М.Поповичем. Це найзначніша спроба осягнути феномен українського мислителя у широкому соціально-історичному контексті, з’ясувати глибинну суть цього культурного явища. У дослідженні на багатому фактичному матеріалі простежується життєвий і творчий шлях Сковороди, розкривається процес формування його світогляду. Автори використали архівні джерела, документи, численні історичні матеріали, мемуари, твори художньої літератури, що сприяло створенню цілісного, повнокровного образу, об’єктивності та неупередженості його трактування. Твір цілеспрямовано протиставляється тим інтерпретаціям образу Сковороди, в яких творчість митця зумисне відривається від історичних умов, національного ґрунту, тенденцій розвитку світового гуманізму. У дослідженні поєднано художній виклад та літературознавчий аналіз. Автори намагаються вмотивувати процес формування світогляду мислителя, його філософські принципи тогочасною соціальною дійсністю, культурно-історичним контекстом доби, прагнуть знайти джерела його життєвих і творчих настанов. Широке й повноцінне тлумачення спадщини Сковороди сприяє створенню цілісного образу філософа, музиканта, поета, педагога – надзвичайної людини у всій її багатогранності. У дослідженні значну увагу приділено проясненню термінологічної, етично-естетичної системи понять, на основі якої побудовані літературно-філософські твори Сковороди, зокрема “Сад божественних пісень”. Автори вважають це необхідним, адже “на думку Сковороди, картини і поетичні фігури, стаючи емблемами і символами, розкривають нам дійсність у нових, власне людських аспектах буття. Саме тому їм і належить велика роль у пізнанні таємниці життя і смерті”[8,30]. Ґрунтовний аналіз поезії, байок, епістолярної спадщини митця розкриває цікаві й своєрідні риси його характеру .

Дослідження “Григорій Сковорода” стоїть на межі науки й художньої літератури, що спричинило його специфічні “композиційно-стильові особливості”[21,29]. Книга складається з тринадцяти розділів, котрі в хронологічному порядку “відбивають життя і творчу діяльність українського мислителя на загальному тлі соціального розвитку тодішнього суспільства[13,53]. Так, у першому розділі – “Зерно” – розповідається про дитячі роки Григорія Сковороди, у наступних розділах - “Палаюче серце” ,”Театр життя” – мова йдеться про його навчання у Києво-Могилянській академії, спів у придворній капелі в Петербурзі .

Серед трьох авторів дослідження заслуга у розробці художнього його елементу належить, насамперед, І.Драчу. Він поставив собі за мету побачити й зрозуміти цей феномен української культури, яким є Григорій Сковорода, не в якості самодостатнього, вирваного з історичних реалій явища, а в усій багатогранності його зв’язків з тогочасною дійсністю, розвитком історико-філософської науки, етичними й естетичними настановами, що панували в суспільстві. У той самий час відтворення історичного фону не набуває ознак белетризації, а виступає передумовою появи Сковороди, як “зумовленого часом та культурним розвитком нації конкретного прояву національного духу”[21,30].

Значну частину дослідження І.Драч приділив питанню патріотизму Сковороди, в якому духовне здоров’я народу та його вільний культурний самовияв збігається із загальногуманістичними потребами світу. “Декому Сковорода здавався людиною, байдужою до національного життя і національних прагнень. Посилались на його книжну мову, на індиферентність до української старовини. Та патріотизм Сковороди – це передусім не вірність звичаям і навіть не потяг до землі, на якій він виріс, хоча останнє почуття і змусило його назвати Гетьманщину – “Малоросію” своєю матір’ю. Сковорода любить рідний край по-своєму. В його патріотизмі безмежна синівська відданість невіддільна від гостро критичного ставлення до минувшини і сучасності. Йому чужа національна пиха, але він не може жити довго поза межами батьківщини, а на рідній землі йому достатньо свитини під голову – його домівкою стала вся Україна”[8,110]. Як бачимо, автор намагається спростувати офіційну фальш, заідеологізоване тлумачення постаті мислителя в радянському літературознавстві. Дослідження пройняте шанобливим, відповідальним ставленням до української історії та культури. Це було повноцінне “особистісне сприймання історії” , що стало основою створення цілісного літературного портрета Григорія Сковороди [21,31].

Аналіз художніх творів 70-80-х років дає змогу говорити про актуалізацію образу Сковороди в літературі досліджуваного періоду, що було проявом активного розвитку історико-біографічної прози. У цей час з’явилися нові наукові розвідки й дослідження, були створені повісті й романи, у центрі яких – постать українського мислителя. На фоні значної кількості популяризаторських творів ювілейного характеру яскраво виділяються насамперед художній життєпис “Григорій Сковорода” І.Пільгука та колективне дослідження І.Драча, С.Кримського і М.Поповича . Ці твори були кроком уперед в освоєнні образу мислителя, відзначалися новизною авторської інтерпретації,що свідчило про поступове подолання в літературі тенденцій до меморіалізації образу Сковороди.

Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.

Увага до постаті Григорія Савича Сковороди в українській літературі ХХст. зумовлена усвідомленою потребою культурного самопізнання й національно-духовної самоідентифікації. Письменники прагнули по-новому поглянути на життя й творчість видатного просвітителя. У сімдесятих роках – періоді духовної-інтелектуаль