Курсовая работа: Погляд Аристотеля на державу
До повернення Платона Аристотель вже був добре ознайомлений з основними положеннями його філософії.
Можливо, цим саме і пояснюється те, що Аристотель не надто підпав під вплив вчення Платона, а зміг віднестися до нього критично. Можливо, результати виявилися б інші, аби він вперше познайомився з вченням Платона від нього самого та підкорився величності його постаті.
Аристотель провів разом із Платоном сімнадцять років.
Після смерті свого вчителя, Аристотель відкрив в Афінах свою школу. На протязі багатьох років він знаходився в Македонії та був вихователем спадкоємця македонського престолу Олександра. Повернувшись до Афін, він знову започаткував школу-Ліцей, в якій викладав на протязі дванадцяти років- до кінця свого життя.
Аристотель написав багато творів найрізноманітнішого змісту, що відносилися до зовсім різних гілок знань, але, нажаль, більшість з них було втрачено.[7]
РОЗДІЛ 2 ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ.
2.1 ВЧЕННЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ
Держава створюється не тільки заради того, щоб жити, казав Аристотель, але задля того, щоб жити добре.[8] Вона створюється заради загального блага. Найвищий сенс людського буття – блаженство; воно є недосяжним без держави. Держава повинна забезпечити найвище благо, точніше блаженне самодостатнє життя, „евдемонію” та „автаркію”.[9]
Державоюне є звичайний союз людей, що проживають на одній території. Її завдання не вичерпується охороною особистості або наданням громадянам усіх зручностей взаємного обміну. Завдання держави значно ширше. Державою є союз сімей, їх родів та поселень заради досягнення досконалого існування, що полягає у щасливому та прекрасному житті.
Державою є спілкування подібних один одному людей, заради цілі вірогідно кращого життя.[10]
Що ховається за цією формулою щасливого та прекрасного життя? З чого складається концепція Аристотеля про державу? Ця концепція є перш за все концепцією рабовласницької держави.
Блаженне життя , перш за все, передбачає дозвілля. Після того, блаженному життю необхідні зовнішні блага, а також деякі фізичні та духовні властивості людини. Зовнішні блага слугують необхідними засобами для блаженного життя; неможливо чи важко незаможному робити чудові справи , так як більшість із них можуть бути здійснені лише за допомогою друзів, багатства та політичного впливу. Таким чином, блаженне, засноване на дозвіллі життя надається в державі лише рабовласникам. Праця рабів – необхідна умова чи засіб для досягнення благого життя в державі. Самі раби, та й вільні ремісники- ні в якому разі не можуть бути учасниками того блаженства, яке забезпечується державою.
Раби „не мають спілкування в блаженстві та в житті, побудованому за власним визначенням”.[11] З одних рабів не може складатися держава. Держава складається, безумовно, з нерівних один одному. Раби, будучи необхідними для держави, стоять ніби зовні державного спілкування. Вони не є громадянами держави. Держава – це союз одних лише вільних. Втім, ремісники також виключені з числа громадян в тій ідеальній державі, нарис якої дає нам Аристотель, на тій підставі, що вони не самодостатні.[12] Дозвілля та блаженство забезпечується державою лише для меншості людей, що входять до її складу.
Проте, вірний своєму ідеалу „середини” та „середнього” класу, Аристотель заявляє, що автаркія не потребує надлишку: навіть з помірними засобами, з середнім статком, можна чинити згідно доброчесності. Однак автаркія, в будь-якому разі, потребує достатніх коштів, вона не можлива для незаможних.
В державі повинні бути, за Аристотелем, харчування, ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відображення посягань зовні, але й для підтримки авторитету влади проти непокірних всередині держави, необхідні грошові кошти, потрібний релігійний культ, необхідне визначення того, що корисно та що справедливо в взаєминах громадян між собою.[13]
Звідси Аристотель робить висновок про суспільні групи, які повинні бути в державі. Держава може існувати тільки в тому випадку, коли наявні всі перелічені умови.
Отже, в „державі має бути відома кількість землеробів, які б доставляли йому прожиток, потрібні також для нього й ремісники, збройні сили, заможні люди, жреці та судді, охороняючи право та користь громадян”[14] .
Отже, в державі повинні бути армія, релігія та суд. Тут повинні розмежовуватися заможні від незаможних.
Таким є вчення Аристотеля про сутність держави.
В концепції Аристотеля про державу необхідно зауважити й іншу сторону. Вказуючи на насильство та залякування як на одну зі сторін діяльності держави, Аристотель разом з тим підкреслює значення виховної функції серед інших завдань та цілей держави.
Для держави над величезною масою рабів було необхідне виховати в солідарному русі всю спільноту вільних. В силу цього на державу покладаються широкі завдання. Якщо держава має забезпечити щастя громадян, якщо вона повинна виховати в них доброчесність та блаженне життя, то звісно, що держава повинна охоплювати багатостороннє життя індивіда, регулюючи як засіб його участі в політичному житті, так і його родинне та взагалі приватне життя, його виховання, всю його діяльність, переконання та віросповідання. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою держави, невідокремленою від діяльності органів держави.
Жити так як кому заманеться ,- таке розуміння свободи Аристотель вважав притаманним варварам; він засуджує демократію за те, що в ній, на його думку, переважає подібне розуміння свободи.[15]
В дусі античного світогляду на державу Аристотель визнає за державою право керувати індивідами. Держава, яка бажає бути справжньою державою, а не тільки так називатися, повинна піклуватися про доброчесність громадян[16] . Мабуть, правильно буде сказати разом з англійським коментатором Аристотеля Bradley[17] , що сама держава у греків, в тому числі у Аристотеля, являється як би моральна норма.
Без доброчесності неможливе блаженне життя.[18] Саме тому керівникидержави, якіпрагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні поставити перед собою найширші виховні цілі. Мета політики – надати громадянам добрі якості та зробити їх людьми, що роблять прекрасні речі.[19] «Справжнядержавналюдина, більш за все піклується про доброчесність, тому що вонабажає зробити громадян хорошими людьми, які підкорюються закону.”[20] Доброчесна держава – це така держава, громадяни якої є доброчесними.[21] Звідси величезне значення, яке Аристотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою та архітектонічною наукою.[22]
При цьому громадяни, що ведуть блаженне та самодостатнє життя не повинні ставити метою свого життя одні лише розваги. Аристотель засуджував людей, які вважали найвищим благом відпочинок та насолоду.[23] Необхідною умовою бездоганного життя є дії, діяльність. Це повинна бути діяльність душі, але така, що не заперечує доброчесність, в першу чергу, діяльність розуму – розумна душевна енергія.[24]
Якщо блаженне життя неможливе без доброчесності, а держава повинна забезпечити блаженне життя, то на державу неминуче покладається виховне завдання.
Грецький поліс повинен був виховати в дусі солідарності та відданості державі усіх своїх громадян. Тому грецьке визначення свободи ніколи не було і не могло бути тим формальним та заперечуючим визначенням, яким стало визначення свободи в буржуазному суспільстві. Грецьке визначення свободи передбачує позитивну співпрацю повноправним громадянам з боку колектива вільних – поліса.[25]
Залишаючись на рівні античного, грецькогорозуміннязавданьдержави, Аристотель надає зовсім нове його тлумачення. Заперечуючи традиційним релігіозним уявленням про сутність держави, він заперечує також уявлення про державу як про продукт творчості людей. Він шукає природний фундамент, природні фактори, що обумовлюють появу держави.
Аристотель одним з перших починає, кажучи словами Маркса, що правда які він казав по відношенню до інших мислителів, «...рассматривать государство человеческими глазами»[26] .