Курсовая работа: Право націй на самовизначення та створення власних держав

Отже, протягом цілого середньовіччя держави існували все ж здебільшого як держави національні, хоча офіційно вони такими не були; і незважаючи на те, що назвати націями відповідні “державні народності” повною мірою ще не можна було, всередині кожної з держав загалом тривало становлення принаймні основної нації, яка в процесі свого націогенезу деколи інкорпорувала до свого складу інші, як у Франції північно-французька народність поступово поглинула південно-французьку (провансальську, окситанську), а “на Піренейському півострові два тамтешніх народи, які належать до романської мовної групи, об'єднались в королівство Іспанське, і Арагон, що говорив провансальською мовою, підкорився кастільській літературній мові”. “Правда, — продовжуємо ми словами Енгельса, — протягом цілого середньовіччя межі поширення мови далеко не збігалися з межами держав, але все ж кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу у середні віки”.

Ця тенденція, мабуть, справді була виразною, свідомою і прогресивною, якщо навіть теоретик такого антинаціонального вчення, як марксизм, її не лише зауважив, а й так виразно і акцентовано, мало не любовно, вималював.

Отже, тенденція до утворення національних держав розвивалася протягом усього середньовіччя і поступово долала станово-династичний принцип державотворення. На початку XX ст. цей процес дуже образно змалював такий собі М. Ратнер: “Суперечка між державою і нацією — стара одвічна суперечка. Держава просвіченого абсолютизму казала народам: “Я — держава і повинна лишатися єдиною. Тому станьте ви всі однією нацією. Це буде вигідно як мені, так і всім!”. Але зараз же виступили нації й оголосили: “Ми існували ще до утворення держави, ми родоначальники, ми — природа. Ми хочемо і повинні стати державами!”. Весь цей час у кожній європейській країні відбувалася поступова мовно-культурна консолідація, що ішла пліч-о-пліч з консолідацією економічною і політичною. “Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі ХVШ і XIX ст.ст. З іншого боку, нема сумніву, що щойно Французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу роль, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації” (І. Лисяк-Рудницький, ЗО.— С. 16.). Процеси націогенезу і становлення громадянського суспільства, отже, були не лише взаємопов'язаними, а й, так би мовити, взаємопідштовхуючими один відносно одного.

Подібно до того, як французький раціоналізм і Жан-Жак Руссо дав концентровану концепцію народного суверенітету, так німецький романтизм в особі Йогана-Готфріда Гердера дав сконцентровану концепцію етноплюрального світогляду.

Романтизм виходив із наскрізь антираціональних засад. Він виступав проти одноманітності і нівеляції життя, він закликав до бунту проти утилітаризму, до безмежної свободи, до нескінченного творчого оновлення і вдосконалення. Він був залюблений у минувшину і шукав своїх ідеалів саме там. Через усе це романтики були просто-таки закохані у ті людські об'єднання і спільності, які базувалися не на спільному інтересі й вигоді, а на духовній і кровній спорідненості. Такими колективами були (і є), звичайно, сім'я і народ як етнос.

Гердер дотримувався саме таких поглядів. Його “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1791) — і до сьогодні найкраще, що було створене в Європі на етнофілософську тематику.

Насамперед Гердер постулював, що найоптимальнішою з груп, що до них належить кожна людина — це група етнічна або народна, оскільки народна (етнічна) приналежність є найбільш міцно вкоріненою в людському єстві. Кожен народ має свій власний дух, який озивається щохвилини в душах людей, що до нього (народу) належать. Гердер так і назвав його: народний дух — Volkgeist. Далі Гердер робить надзвичайно важливий крок — він заперечує поділ народів та культур на вищі і нижчі і стверджує онтологічну рівність всіх народів, що існують на землі (див.: І. Берлін, 2.— С. 714.). Він обстоює розмаїття культур як найкоштовніший скарб людства, і виступає за необхідність взаємозбагачуючих контактів між ними. Гердер твердив, що в унікальності кожної з культур і полягає її цінність, і казав, що лише унікальне має справжню історичну вартість. Одним з перших у Європі Гердер побачив негативні наслідки нівелювання культурних особливостей. Гердер заперечував імперську форму державного устрою, яку він цілком слушно вважав перешкодою розвиткові народних культур і просто-таки ненавидів завойовників-імперіалістів Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Карла Великого та Наполеона Бонапарта за те, що вони “нищили культури поневолених народів”. Він недолюблював Австрію за її національну строкатість і пригнобленість та культурну приниженість народів, що перебували під владою Габсбургів — адже він вважав (як незадовго до нього Монтеск'є), що не імперська зажерливість, а “моря, гірські пасма, річки — природні межі країв, межі народів, способу життя, мови, держави... гори, моря, річки правили за межі, лінії, що визначали плин всесвітньої історії”.

Нарешті, найголовніше, що з необхідністю випливає з вищесказаного: Гердер чітко визначив первинність і пріоритетність нації перед державою, сказавши, що “нація є природним органом людства, держава — штучним витвором” і проголосив, що ідеалом всесвітньої єдності, яка найкраще забезпечить свобідний поступ людства, є існування останнього у формі конгломерату національних держав і що взагалі найбільш природною є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером.

Якого ж ще кращого, ще хвалебнішого виправдання своєму існуванню і своїм претензіям на остаточне опанування держави могли собі бажати молоді європейські нації?

Філософ Г.Федотов колись написав, що “сучасна нація — держава є продуктом двох спершу ворогуючих сил: романтизму і Французької революції. Романтизм, з його переоцінкою всього ірраціонального в людині та культурі, вибудував ідею народу на підсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі, язичницькій релігії природи. Народ романтиків збігався з мовною спільністю. Французька революція зробила його (звичайно, інший, наскрізь розумовий народ) сувереном, єдиним носієм державної влади. Народи Європи, поневолені революційною Францією, в боротьбі з нею пройшли через її школу, їхній культурний, побутовий, релігійний націоналізм перетворився на політичний».

Завершення феодальної доби, ентропія аграрно-патріархального укладу та абсолютних монархій, становлення громадянського суспільства і пов'язаного з ним принципу народного суверенітету цілком закономірно збіглося в одному історичному відтинку з довершенням (в головних рисах) становлення основних європейських націй та виникненням відповідних цьому становленню ідей, за якими ці нації (а не просто “народ”) є справжніми творцями і власниками держав.

Наслідком такого збігу могло бути лише те, що ним і стало: поява принципу національної держави і національного самовизначення як способу утворення такої держави.

На завершення слід особливо наголосити на одному принциповому моменті. Незважаючи на те, що весь вищевикладений філософський та історичний матеріал стосується лише одного з історичних регіонів світу, а саме — Європи, його загальносвітова значущість від цього не зменшується. Зумовлено це тим, що протягом ХІХ-ХХ ст. ст. ідеї європейської соціальної філософії та деякі шаблони суспільно-політичного устрою в той чи інший спосіб поширилися або просто стали відомі в цілому світі. Це означає не те, що інші історичні регіони (культурно-цивілізаційні комплекси) таким чином розмиваються, а те, що, зокрема, принципи національного самовизначення і національної державності використовуються для обґрунтування політичного усамостійнення тих етносоціальних спільностей, які не могли пройти етапу громадянського самостановлення не лише внаслідок несприятливих історичних обставин та умов, а і внаслідок своєї неєвропейської культурно-цивілізаційної приналежності. Наприклад, курди, борючись за національну державність, зовсім не мають на увазі побудову Курдистану як ліберальної держави західного типу, їхня боротьба за свободу, як і боротьба десятків інших народів Азії та Африки, є зовсім не свідченням цілковитого засвоєння ними західної політичної філософії, як це здається декому, а проявом зовсім іншого історичного процесу — реструктуризації кожного культурно-цивілізаційного комплексу на плюралістичних засадах. Західні ж ідеї національного самовизначення і національної державності виявляються в цьому контексті не більш ніж вдалим способом формального обґрунтування.

4. Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення

Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до “т.зв. колективних прав, цебто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення ... стоїть на основі індивідуальних прав, цебто прав, що надаються індивідові як такому”.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Логіка такого виведення є елементарною і незаперечною: підневільний стан спільності (у даному разі — спільності етносоціальної) автоматично тягне за собою підневільний стан усіх, хто до неї належить. Тому безглуздими є переконування членів цієї спільності у їхній свободі, якщо вони мають змогу користуватися певними правами лише як поодинокі фізичні особи і не мають такої змоги як загал, “демос-етнос”: “...надання і користування індивідуальними правами лише тоді матиме сенс, коли народ в цілому є вільним і матиме право розпоряджатися власною волею на власний розсуд. Якщо ж народові відмовлено у цьому праві, то всі індивідуальні права будуть примарними” (41. — С.9.).

Саме тому принцип самовизначення торкається не лише права народів, а і відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод всіх її членів у масовому порядку, або “масовим порушенням прав людини”.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід'ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов'язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов'язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід'ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов'язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави — члени міжнародного співтовариства зобов'язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. “Це випливає з імперативного характеру erga omnems принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують всім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації”. На “важливість універсальної реалізації права народів на самовизначення” вказують такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, як 2649 (XXV), 2787 (XXVI), 2955 (XXVII), 3070 (XXVIII), 3246 (ХХІХ) та ін. У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, зазначається, що “кожна держава зобов'язана сприяти за допомогою спільних і самостійних дій здійсненню принципу рівноправності і самовизначення народів”.

У п. З ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права та п. З ст. 1 Пакту про економічні, соціальні і культурні права відзначається, що держави, які беруть у них участь, “повинні, у відповідності із положеннями Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право”. Всі ці документи заперечують кваліфікацію дій держави по заохоченню здійснення національного самовизначення на території іншої держави як втручання у внутрішні справи держави; навпаки, такі дії визначаються як “приведення фактично існуючого стану у відповідність з вимогами права”. Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати “здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки “народ згоджується з існуючим територіальним статусом”. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли “приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинно вважатися протиправним від самого початку”. Відповідно, і територіальна цілісність держави, якщо вона не основується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення “ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів”. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній “має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства”.

В юриспруденції право національного самовизначення закріплено багатьма міжнародними правовими документами.

Цими документами є декларації та резолюції ООН, які покликані стимулювати розвиток процесів національного самовизначення у світі і сприяти побудові гармонійного всесвітнього політичного ладу на засадах національної рівноправності. Серед них можна виділити (крім вищеперелічених) такі:

— Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.ХП.1960, де колоніалізм та всі інші форми іноземного панування та експлуатації кваліфіковано “як порушення права народів на самовизначення і основних громадянських прав”;

— Декларація про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24.Х.1970, де зазначено, що “... в силу принципу самовизначення, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають невід'ємне і непогашуване право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус”;

— Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2627 (XXV) від 24.ХІ.1970, що визнає законною боротьбу народів за свободу будь-якими засобами, наявними в їхньому розпорядженні, і засуджує всі дії, що позбавляють той чи інший народ можливості користуватися своїм невід'ємним правом на самовизначення;

— Декларація про внутрішні справи держави, захист її незалежності і суверенітету, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 21.ХП.1965, де пишеться, що “всі держави повинні поважати право народів і націй на самовизначення і незалежність; це право повинне здійснюватися вільно, без будь-якого зовнішнього тиску і за повного дотримання прав людини”;

— Декларація про неприпущенність інтервенції і втручання у внутрішні справи держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9.ХП.1981, яка фіксує, що принцип невтручання у внутрішні справи держави не може бути протиставлений праву народів на самовизначення;

— Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН, за якою “всі народи мають право на самовизначення; завдяки цьому праву вони вільно визначають свій політичний статус і вільно реал