Курсовая работа: Принцип диспозитивності в кримінальному процесі
У кримінальному судочинстві диспозитивність - це право сторін розпоряджатися своїми правами на кримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами, включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальна диспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можуть бути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають як сторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктами диспозитивності. Тому на стадії попереднього розслідування сучасного кримінального процесу учасники, що мають у справі визнаний законом інтерес, не можуть вважатися суб'єктами диспозитивності в повному змісті. У той же час при наявності змагальної форми суб'єктом диспозитивності може і повинен бути прокурор, а не тільки приватні особи. У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб’єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом». У кримінальному судочинстві діє лише останній принцип, хоча є й окремі особливості. У класичному і ранньому обвинувальному процесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, який сам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшому приватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава. Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави. Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству і демократичній державі.
У сфері кримінального процесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справи приватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду до нарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадках приватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочину і покарання винуватого. Диспозитивність - це загальна правова категорія, що характеризує взаємовідносини сторін і суду у процесі. Вона передбачає юридичну рівність суб'єктів права, прояв їх ініціативи у формуванні та реалізації цивільних процесуальних правовідносин, надання процесуальних засобів захисту особам, які беруть участь у справі. Таким чином, диспозитивність у найбільш загальному вигляді можна визначити як вимоги, що адресуються законодавцю і містять вказівки про те, як він повинен раціонально нормувати перебіг процесу. Вони також стосуються суб'єктів, які беруть участь у процесі, і вказують, як останні мають інтерпретувати приписи цивільного процесуального права, щоб їх діяльність щодо здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки, заснована на цих приписах, успішно вела до виконання по конкретній справі загальних завдань цивільного судочинства.
Водночас визначення диспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявлення про масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивність необхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститути і всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільш оптимальну форму захисту права.
Таким чином, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.
2. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
У кримінальному процесі, поряд з принципом диспозитивності, що діє протягом усього процесу, але переважно в досудових стадіях, реалізується і принцип змагальності сторін. Сторонами в кримінально-процесуальних правовідносинах виступають сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник). Обидві сторони користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Існують дві системи принципів, що входять у протилежні гомологічні ряди. Принципи слідчої форми: публічність, об'єктивна істина, законність, презумпція винності. Принципи змагальної форми: диспозитивність, судова (формальна) істина, презумпція невинності. Зміст будь-якого принципу варто шукати в його положенні як одиниці структури й одночасно самостійної підструктури. Кожний з парних принципів знаходиться у відношенні опозиції до іншого (наприклад, публічність - диспозитивність). Будучи протипоставлені, вони взаємо-обумовлюють один одного і забезпечують синхронний стан даної структури, тобто даної форми кримінального судочинства. Зміст їх агресивний і спрямован на підпорядкування одного іншому. Так, публічність придушує диспозитивність. Слід зазначити інтегративну властивість процесуальних принципів, що виявляється в числі іншого й у тому, що змісти принципів у визначеній мері можуть варіювати під впливом у цілому структури права. Зміст принципів до відомого ступеня мінливі, співвідношення елементарних (приватного і публічного) початків можуть бути у них різними.[3] Питання про механізм та межі дії принципу диспозитивності кримінального процесуального права не може бути висвітлене у повній мірі без аналізу характеру його співвідношення та взаємозв'язку з принципом змагальності. Важливість цієї проблеми для розуміння суті кожного із досліджуваних принципів є очевидною, оскільки беззаперечним є те, що найбільш тісні та безпосередні зв'язки у принципі диспозитивності існують з принципом змагальності і навпаки. Дійсно, названі принципи, як складові елементи системи принципів кримінального процесуального права, знаходяться у тісному взаємозв'язку з іншими принципами, насамперед з принципами процесуальної рівності сторін, законності, об'єктивної істини.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує досудове розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку. У судовому засіданні при розгляді кримінальної справи також наявні три суб'єкти змагання, зокрема: сторона обвинувачення і сторона захисту, які змагаються між собою у встановленні істини, і суд, який стежить, щоб змагання відбувалось у відповідності з вимогами Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), забезпечуючи рівність сторін та їх можливість використати всі передбачені законом права, і приймає рішення по суті змагання.
Передбачена ст. 129 Конституції України змагальність сторін як одна з основних засад судочинства в кримінальному судочинстві необхідна тому, що діяльність з порушення і розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому ж органові держави, наділеному владними повноваженнями щодо всіх інших суб'єктів правовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі.[4]
Необхідно погодитися з визначенням змагальності та диспозитивності, яке наводиться у Науково-практичному коментарі до Кримінально-процесуального кодексу України.[5]
Змагальність - така побудова процесу, за якої зацікавлені сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання істини і відстоювання своїх доводів або оспорювання доводів іншої сторони. Функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування. Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення та захисту від суду, незалежність суддів, незацікавленість суду в результатах розгляду справи.
Принцип диспозитивності передбачає розподіл функцій при розгляді справи в суді та заборону поєднання кількох функцій однією особою. Функція обвинувачення покладається на прокурора, потерпілого та його представника. Функція захисту покладається на підсудного, його захисника чи законного представника.
Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони - обвинувачення та захист, а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому рішенні. Але це стандартне явище не охоплює всієї повноти галузевих проявів даного принципу, особливо в сучасних умовах розвитку правової науки і практики.
В українському судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду полягає у остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та у їх дослідженні.[6]
Закон встановлює, а суд зобов'язаний забезпечити можливість реального використання сторонами процесуальних засобів захисту інтересів в умовах змагального порядку судового розгляду. Якщо сторони не будуть мати рівних прав і можливостей змагальності, то ні про яку змагальність не може бути й мови. Розглянувши змагальність судового розгляду, Т.Добровольська слушно пише: діяльність з розгляду кримінальних справ не може бути успішною, якщо різнородні функції, об'єктивно необхідні для її здійснення, міститимуться в одному органі держави. Судовий розгляд будується як змагальний процес. Його суть полягає у рівності сторін при розподілі функцій обвинувачення, захисту та правосуддя. Остання знаходиться тільки у компетенції одного органу держави - суду. Виконання функції обвинувачення закон покладає на прокурора, який підтримує державне обвинувачення, а у деяких випадках - на потерпілого. Функцію захисту виконує підсудний, захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники та близькі родичі підсудного, а також представники громадських організацій, допущені до справи як захисники.[7]
Процесуальна рівність прав обвинувача, підсудного, потерпілого, захисника, цивільного позивача і цивільного відповідача на надання доказів, участь у їх дослідженні та на заявлення клопотань є суттєвою гарантією запобігання однобічності й суб'єктивізму в розгляді та вирішенні справ, створює необхідні умови для встановлення істини у кожній справі. Саме змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. До цього і зводиться сутність практичної значимості змагальності як основної засади судочинства. Підкреслюючи важливість цієї засади, П. Кудрявцев[8] зазначав, що як би не хотілося деяким авторам обійтись у суді "без сторони обвинувачення" і "без сторони захисту", без змагальності, без суперечок і запеклої боротьби (саме боротьби) думок, в інтересах правосуддя, справедливості і встановлення істини обвинувач має залишитися у суді обвинувачем, а захисник - захисником.
Викладене повністю відповідає думці М.Строговича, згідно якої - змагальність полягає в розподілі кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. Вчений розцінював змагальність процесу як гарантію виявлення матеріальної істини.
Г. Побєгайло[9] характеризує змагальність у сфері кримінального процесу як метод пізнання, оскільки полеміка, спір, зіткнення протилежних думок характерні для будь-якої сфери людської діяльності. В суді стикаються дві протилежні функції: обвинувачення і захист. Це співвідносні функції, органічно пов'язані, але протилежні. Суд самостійний у виборі процесуальних засобів з'ясування обставин справи і активно досліджує всі її матеріали. Він не може підміняти, брати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а повинен діяти в таких процесуальних формах, які б свідчили про об'єктивність та неупередженість.
Змагальність судового розгляду, за загальним визначенням М. Михеєнка, В. Молдована і В. Шибіка, полягає в тому, що в судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спір сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює засобами КПК свою правову позицію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, щоб з'ясувати істину і прийняти правильне рішення. При цьому суд з допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази, бо завдання суду - не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину, правильно і справедливо вирішити справу.[10]
Отже, всі автори, визначаючи змагальність судового розгляду, виділяють такі елементи: розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи судом, рівноправність сторін; активне становище суду.
Змагальна побудова судового процесу є специфічним, продиктованим своєрідною умовою цієї форми державної діяльності, вираженням найбільш загального методу людського пізнання, сенс якого полягає у тому, що істина встановлюється завдяки полеміці і що історичні факти випливають з протилежних суджень. Обвинувачення та захист - поняття корелятивні. Тільки динамічна взаємодія вказаних двох протилежних за своїми напрямами функцій може забезпечити умови для правильного вирішення кримінальної справи у суді.
Суд самостійний щодо протидіючих позицій, що полягає у його активній ролі у судовому розгляді. Активність суду у встановленні обставин, які підлягають доказуванню, пояснюється тим, що на ньому лежить обов'язок правильного та належного вирішення всіх поставлених перед стадією судового розгляду завдань. Тільки стосовно цього суд не є німим споглядачем перипетій протидіючих позицій, а сам, за власним розсудом, досліджує всі обставини справи, створюючи необхідні умови як для підтримання обвинувачення, так і для його повного або часткового спростування.
У науці процесуального права загальновизнано, що зібрання доказів є одним з елементів процесу доказування. Він полягає в отриманні доказів у порядку, передбаченому законом. Деякі криміналісти не включають у процес зібрання доказів їх фіксацію та збереження, зводячи його тільки до виявлення доказів. Погоджуюся з позицією Р.Бєлкіна, котрий зміст зібрання доказів розглядає як дії з їх виявлення, фіксації, вилучення та зберігання. Важливе значення має і процесуальний порядок зібрання доказів. П.Лупинська пише: посадові особи та відповідні органи з метою отримання доказів мають право: 1) провадити слідчі та судові дії, перелік та порядок проведення яких визначений у законі; 2) вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян подання предметів та документів, проведення ревізій; 3) приймати докази від учасників процесу, а також інших громадян, установ, підприємств та організацій. Стаття 66 КПК відносить збирання доказів до виключної прерогативи органів дізнання, слідчого, прокурора та суду. Інші учасники процесу можуть тільки їх подавати. Це означає, що учасники процесу можуть: а) заявляти клопотання про проведення слідчих та судових дій; б) подавати предмети і документи, що є у їх розпорядженні та які можливо мають значення у справі; в) давати пояснення та брати участь відповідно до закону в проведенні слідчих та судових дій.
З наведеного вбачається, що у ході доказування іншим учасникам процесу відведена пасивна роль. Вважаю, внесення відповідних змін до ст. 66 КПК та дозвіл іншим учасникам процесу, а, у першу чергу - захисту, самостійно збирати докази, призвело б до більшої ефективності процесу доказування. Проведення захистом самостійного розслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило б змагальність у суді та наповнило б цю умову новим якісним змістом. У цьому позиція автора даної публікації збігається з підходом до названого питання В.Побережного.[11]
Отже, диспозитивність - характерна особливість кримінального процесу, яка полягає у тому, що судовому розгляду, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове слідство. При цьому на слідчого, а потім, у судовому процесі, і на суд покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування в цілому. Але при цьому слідчі та судді мають бути процесуально самостійними і незалежними та забезпечувати умови для реалізації іншими учасниками процесу своїх прав і свобод, здійснення правосуддя.
Суть змагальності у відповідності з КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор, а у визначених у КПК випадках - потерпілий або його представник. Захист здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник. Функція розгляду справи покладається лише на суд. Він же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити всі необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
Таким чином, можна підвести, що існує закономірна тенденція щодо посилення змагальності і диспозитивності у кримінальному процесі.
3. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
диспозитивність кримінальний процес
Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, з неминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунок засади публічності (офіційності або державності) – рушійної сили кримінального процесу.
Суть засади диспозитивності, з вищенаведеного полягає у тому, що сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації, визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині.