Курсовая работа: Проблема надання допомоги дітям із порушенням писемного мовлення
1. Аналіз звукового складу слова, яке необхідно записати. Перша умова письма – визначення послідовності звуків в слові. Друга – уточнення звуків, тобто перетворення почутих в даний момент звукових варіантів в чіткі узагальнені мовленнєві звуки – фонеми. Спочатку обидва цих процеси протікають повністю усвідомлено, в подальшому вони автоматизуються. Акустичний аналіз і синтез протікають при найближчій участі артикуляції.
2. Перехід фонем у графеми, тобто в зорові схеми графічних знаків із врахуванням просторового розташування їх елементів.
3. “Перекодування” зорових схем букв в кінетичну систему послідовних рухів, необхідних для запису. Перекодування здійснюється в третинних зонах кори головного мозку (тім’яно-скронево-потилична область). Морфологічно третинні зони остаточно формуються на 10-му – 11-му році життя. Мотиваційний рівень письма забезпечується лобними долями кори головного мозку. Включення їх в функціональну систему письма забезпечує створення задуму, який утримується за допомогою внутрішнього мовлення.
У клінічних дослідженнях (Л.О.Бадалян, А.Р.Лурія, Р.Є.Левіна, Є.Ф.Соботович, Є.М.Гопіченко та ін.) зазначається, що утримування в пам’яті інформації забезпечується цілісною діяльністю мозку. З цього приводу А.Р.Лурія відмічає, що “питома вага кожної з операцій письма не залишається постійною на різних стадіях розвитку рухової навички. На перших етапах основна увага того, хто пише, спрямовується на звуковий аналіз слова, а іноді і на пошуки потрібної графеми. В сформованій навичці письма ці моменти відступають на задній план. При записі добре автоматизованих слів письмо перетворюється на плавні кінетичні стереотипи”.
Дослідники (Б.Г.Ананьєв, Н.С.Винокур, М.Зеєман, А.Н.Корнєв, Є.Р.Левіна, А.Р.Лурія та ін.) засвідчують, що зразком вимови для дитини є мовлення оточуючих. Але на певному етапі мовленнєвого розвитку дитині недоступна артикуляція якогось звука. Дитина вимушена тимчасово замінити його одним з артикуляційно близьких і доступних звуків. Такий замінник нерідко буває акустично далеким від образу. Ця акустична невідповідність стає стимулом до пошуку більш досконалого артикуляційного укладу, який відповідав би звуку, що чуємо. У цьому процесі виявляється провідна роль слухового сприйняття, але при цьому хід наближення до шуканого звуку підпорядкований можливостям розвитку мовно-рухового аналізатора. До моменту, коли фонетична сторона мовлення сформована, слуховий аналізатор отримує функціональну самостійність. Звуки мовлення ніби зрівнюються по ступені складності їх розрізнення і відтворення.
Аналіз літератури дає нам змогу стверджувати, що звуки мовлення не існують самостійно, а лише в складі слів, слова ж – в словосполученнях, фразах, в потоці мовлення. Взаємодія фонетичної та лексико-граматичної сторін мовлення розкривається в теорії механізмів мовлення М.І.Жинкіна, у відповідності до якої механізм мовлення включає дві основних ланки: утворення слів зі звуків і створення повідомлень зі слів. Слово є місце зв’язку двох ланок механізму мовлення. На кірковому рівні довільного керування мовленням утворюється фонд тих елементів, з яких формуються слова (“решітка фонем”). На другій стадії відбору елементів утворюється так звана “решітка морфем”. За теорією М.І.Жинкіна, слова стають повними тільки під час операції створення повідомлень. Весь сенс роботи мовно-рухового аналізатора полягає у тому, що він може кожен раз продукувати нові комбінації повних слів, а не зберігати їх у пам’яті в такій комбінації. Як тільки визначена тема повідомлення, зменшується коло лексики. Правила відбору конкретних слів визначаються ціллю даного конкретного повідомлення. Всі мовленнєві позначення та їх перебудови можуть здійснюватись тільки матеріальними складовими засобами, так як склад – основна вимовна одиниця мови. Саме тому те головне, з чого починається мовленнєвий процес і чим він закінчується, тобто мовно-руховий код (відбір потрібних мовленнєвих рухів), і в цьому його велика роль на шляху від звука до думки.
Для оволодіння писемним мовленням, як зазначають А.Н.Корнєв, С.М.Ніколаєва, І.Н.Садовникова, Є.Ф.Соботович, має суттєве значення ступінь сформованості всіх сторін мовлення. Порушення звуковимови, фонематичного та лексико-граматичного розвитку знаходять відображення на письмі та читанні.
В процес письма активно включаються ще око і рука, і тоді питання про взаємодію слухового, зорового, мовно-рухового і рухового компонентів письма набуває особливої ваги. Деякі дослідники схилялися до припущення про необов’язковість зорової участі в письмі, вважаючи, що письмо грамотної людини опирається на здатність слухового та мовно-рухового уявлень безпосередньо включати рухові уявлення, обходячи зорову ланку. Але тим більшу роль повинен відігравати зір в самому акті формуючогося письма, коли ще не сформовані самі рухові уявлення, а не тільки їх зв’язки зі слуховими та мовно-руховими уявленнями.
Початковий період навчання грамоті повинен мати на меті формування складної єдності, що включає у себе уявлення про акустичний, артикуляторний, оптичний і кінетичний образ слова.
Як зазначав П.Ф.Лесгафт, кожна свідома робота потребує серйозного розуміння значення простору і часу і вміння керувати цим співвідношенням не по книжці, а на справі. Для проблеми порушення писемного мовлення це питання має суттєве значення, тому що в актах читання і письма проходить взаємна трансформація просторової послідовності графічних знаків і часової послідовності звукових комплексів. Часовий та просторовий аспекти сприйняття і відтворення мовлення не можуть бути розрізненими. Загальна значимість як часових, так і просторових відношень предметів та явищ обумовлена самим фактом існування всього живого в межах певного відрізку часу і певного простору.
Вже на перших етапах розвитку тваринного світу з’явились спеціальні органи – аналізатори, що відображують певні відношення в часі і просторі. На думку науковців (Б.Г.Ананьєв, Н.А.Бернштейн, А.Р.Лурія та ін.) основні форми рухомої матерії за конкретним способом відображення мозку людини виділяють різні рівні розрізнення, а саме: зорово-просторове, слухове просторове, тактильне просторове та кінетичне просторове розрізнення.
Слуховий, зоровий і руховий аналізатори мають парну будову. Б.Г.Ананьєв вказував, що існує відома біологічна залежність парності рецепторів, аферентних шляхів та мозкових кінців цих аналізаторів від просторових умов існування організму в навколишньому середовищі. Симетрія в будові та розташуванні аналізаторних систем має суттєве біологічне значення в даних умовах. Як відомо, ліва півкуля головного мозку має в своєму підпорядкуванні праву половину тіла, а права гемісфера – ліву половину тіла.
Теоретичне вивчення праць (Б.Г.Ананьєв, Н.А.Бернштейн, А.Р.Лурія та ін.) дає змогу побачити, що розрізнення людиною простору формується на основі сприйняття власного тіла. Таке сприйняття складається з поєднання просторово-тактильної чутливості, м’язево-суглобових та органічних відчуттів. Це комплексне сприйняття людиною власного тіла називається “схемою тіла”. Процес формування схеми тіла у дитини пов’язаний з розвитком диференціюючої роботи кори головного мозку. Сенсо-мотрона діяльність спрямована на встановлення відношень між рухом та відповідними змінами в різних сенсорних полях. В перші місяці життя дитина грає зі своїми ручками і ніжками, як з будь-яким стороннім предметом.
“Власний простір тіла” дитина відчуває, напевне, тільки біля порожнини рота. Цей “простір власного тіла” поступово розширюється по мірі формування довільних рухів дитини – спочатку рук, потім ніг. Цілісна схема тіла складається не одразу. Встановлено, що перші рухи дитини двосторонні (білатеральні). Односторонні (несиметричні) рухи спостерігаються лише через кілька тижнів після народження. Турней показав, що поки не почне функціонувати пірамідний шлях, дитина, рухаючи рукою в межах свого зорового поля, не звертає на неї уваги. Але як тільки відбувається об’єднання поля зору і поля дії, погляд слідує за рукою, а потім її направляє. Діяльність пірамідної зв’язки може виявитись тільки після завершення мієлінізації, що проходить швидше в коротких шляхах (до рук) і пізніше – в довгих (до ніг). Дослідження Турнея показали, що мієлінізація проходить у правшів в правій стороні на декілька тижнів раніше, ніж в лівій.
Дослідження багатьох науковців (Б.Г.Ананьєв, Н.А.Бернштейн, А.Р.Лурія, Н.А.Тих М.Є.Хватцев та ін.) встановили явище функціональної асиметрії в зорово-просторовому та слуховому просторовому розрізненні, тобто явище провідного ока, визначального вуха. Виникаюча в ході онтогенетичного розвитку функціональна асиметрія в роботі аналізаторних систем, або процес латералізації, є показником нормальної діяльності обох півкуль головного мозку, признаком того, що встановилась домінантна роль однієї з півкуль. При чіткій латералізації виявляється перевага в використанні однієї сторони в роботі парних сенсомоторних органів – одноманітно: тільки правих або тільки лівих рецепторів. Перехресна латералізація виявляє себе в випадках, коли в дитини, наприклад, при провідній діяльності правої руки провідним є ліве око і т.п. Якщо обстеження не виявляє переваги в роботі парних сенсомоторних органів, то можна говорити про затримку в формуванні процесу латералізації, що в свою чергу вказує на те, що не встановилась домінантна роль однієї з великих півкуль головного мозку. Термін “домінантна півкуля” справедливий, головним чином, у відношенні мовленнєвої функції, так як в більшості людей, які є правшами, мовленнєві зони кори головного мозку розташовані в лівій півкулі (а в лівшів – в правій). В відношенні інших психічних функцій краще говорити про спеціалізацію в узгодженій діяльності обох півкуль головного мозку.
Процес “диференціації власного тіла” закінчується, в основному, до шести років.
Аналіз проблеми розвитку і формування писемного мовлення у клінічній та психолого-педагогічній літературі дає змогу сформулювати наступні висновки.
Писемне мовлення – одна із форм існування мови, яка більш пізня і вторинна за часом виникнення, після усного мовлення, яка змінила здатність людини до нагромадження, передачі і обробки інформації, до абстрактного мислення. У поняття писемного мовлення в якості рівноправних складових входять читання і письмо.
Усне і писемне мовлення відносяться до тимчасових зв’язків другої сигнальної системи, але лише писемне мовлення формується в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу (навчальна діяльність), а відповідно і механізми закладаються в період навчання грамоті, вдосконалюються у процесі не лише подальшої навчальної діяльності, але й під час логопедичної роботи.
Письмо включає в себе такі операції: аналіз звукового складу слова, перехід у графеми, “перекодування” зорових схем букв в кінетичну систему послідовних рухів, необхідних для запису. Якщо ці операції порушені у дитини, то необхідна організація цілеспрямованої логопедичної роботи.
Зазначимо, що початковий період навчання грамоти має на меті формування складної єдності, що включає в себе уявлення про акустичний, артикляторний, оптичний і кінетичний образ слова, тому труднощі при оволодіння письмом можуть бути попереджені за допомогою логопедичного втручання.
У процесі логопедичного впливу слід враховувати і те, що головним засобом пізнання просторових ознак між об’єктами довкілля є активне відчуття на дотик і зорове сприймання, які необхідно розвивати паралельно з розвитком мовлення.
Головним засобом пізнання просторових ознак та відношень між предметами навколишнього світу стає активне чуття руками разом із зором. З виділенням провідної руки відчуття руками здійснюється в умовах їх функціональної нерівності.
1.2 Характеристика порушень писемного мовлення у молодших школярів
Порушення мовлення у дітей різноманітні за своїми проявами. Одні недоліки торкаються лише вимови, інші стосуються процесу утворення фонем і виявляються не тільки в дефектах вимови, але й в складностях звукового аналізу.
Вивчення ряду праць (Б.Г.Ананьєв, К.П.Беккер, М.Зеєман, А.Н.Корнєв, А.Р.Лурія, Є.Ф.Соботович та ін.) дало нам змогу зрозуміти, що існують порушення, які охоплюють як фонетико-фонематичну, так і лексико-граматичну системи, що виражається в загальному недорозвитку мовлення. Як показує дослідження мовленнєвий недорозвиток має різні прояви. В одних дітей мовлення в його загальноприйнятих формах взагалі відсутнє, в інших воно знаходиться на зародковому етапі. В деяких мовлення виявляється більш сформованим при наявності в ньому ознак значного відставання від норми.
У відповідності з цим дослідники (Б.Г.Ананьєв, М.Зеєман, А.Н.Корнєв, Є.Ф.Соботович, Р.Є.Левіна, В.І.Селіверстов та ін.) аналізують і різні ступені порушень письма: від цілковитої нездатності засвоєння грамоти до відносно сформованого писемного мовлення, яке відрізняється лише частковою недостатністю.
Всю різноманітність ступенів мовленнєвого недорозвитку науковці (Б.Г.Ананьєв, Г.А.Каше, А.Р.Лурія, Р.Є.Левіна та ін.) умовно поділили на три рівні: відсутність загальновживаного мовлення, зачатки загальновживаного мовлення, розгорнуте мовлення з елементами фонетичного та лексико-граматичного недорозвитку. На їх думку стан відносно більш сформованого лексико-граматичного і фонетичного розвитку є можливим виділити в якості третього рівня. У дітей, що досягли цього рівня, виявляються в значній мірі зменшеними прояви, властиві важким ступіням несформованості мовлення.
Вельми широкий словниковий запас, наявність правильно побудованих речень, менша різноманітність фонетичних дефектів роблять усне мовлення цих дітей більш повноцінним, ніж на попередніх рівнях, що дає можливість значно ширше здійснювати спілкування з оточуючими. У таких дітей вже немає помітних, грубо виражених лексико-граматичних та фонетичних труднощів. В них виявляються лише більш тонкі признаки ще несформованого мовлення.