Курсовая работа: Система непрямого оподаткування в Україні

Пізніше економісти теж дотримувалися поділу податків на прямі й непрямі залежно від різних поглядів на перекладність окремих податків, але вчення фізіократів, що лише земля дає чистий дохід і тому вона повинна бути об’єктом оподаткування, викликали заперечення. Ось думка французького економіста А. Делатура з цього приводу: “Для декого з економістів прямі податки це ті, за допомогою яких законодавець прямо звертається до тих, кого він хоче обкласти податком, непрямі – ті, якими він намагається оподаткувати платників через посередників, розраховуючи на перекладність.”[6.].

Поділ податків, в основу якого покладено принцип перекладності або неперекладності, протримався упродовж ХVII-XIXстоліть.

Більшість фінансистів бачить різницю між прямими і непрямими податками у більшій або меншій їх перекладності, у способі їх справлення або з осіб, яких передбачається оподатковувати, або з таких осіб, стосовно яких передбачається, що вони перекладуть із себе тягар податків на інших.

Такого погляду свого часу дотримувався і німецький економіст А. Вагнер. Він називав “прямими податками такі, платниками яких, за наміром законодавця, повинні бути і особи, які їх остаточно сплачують; при непрямих податках, навпаки, особи, що сплачують їх безпосередньо, не повинні бути їх остаточними платниками, а повинні перекласти їх на інших”. Цю ж точку зору поділяв і англійський вчений Дж. Стюарт Мілль. Поряд із критерієм перекладності він ставив критерій наміру законодавця. Але Вагнер вважав за необхідне, відповідно до потреб практики, встановити і друге “адміністративно-технічне” поняття прямих і непрямих податків, причому в основу поділу поклав спосіб встановлення податків. З цієї точки зору прямі податки призначаються і справляються на основі постійних даних, які заздалегідь визначаються, тобто за кадастрами, хоча й не лише за ними; непрямі податки – навпаки справляються на основі окремих, радше випадкових даних, а значить заздалегідь не визначаються. Так само визначав різницю між прямими і непрямими податками дореволюційний російський учений-фінансист Д. Львов.

Варто зазначити, що, на думку А. Вагнера, податкова система лише тоді може упоратися зі своїми завданнями, коли вона відшукує і оподатковує народний дохід і народне майно – справжні податкові джерела – в окремих, одиничних доходах і майні. Для досягнення цієї мети він передбачає три шляхи оподаткування доходів і майна відповідної особи: 1) у момент їх придбання; 2) під час володіння ними; 3) під час їх споживання. Відповідно до цих трьох способів оподаткування маємо три основні види податків: податки на придбання, податки на володіння та податки на споживання. Кожна з названих груп податків, у свою чергу, об’єднується в особливу систему. Переважну частину перших двох груп становлять оцінні податки, а останньої – податки на споживання. Отож, А. Вагнер не поділяє податки на прямі й непрямі, проте неодноразово привертає увагу саме до такого поділу при обговоренні різних податків.

Дехто з економістів, наприклад К.Г. Рау, стверджував, що суть непрямих податків полягає в тому, що вони радше “падають” на яку-небудь дію, факт ніж на особу. Таке саме визначення непрямих податків було і в німецького економіста К. Гофмана у його праці “Вчення про податки”. Але І.І. Янжул вказував на штучність такого визначення, під яке не підпадають усі податки, наприклад, квартирний, “ який падає водночас і на володіння і на дію, або ж мито (володіння товаром і дія – перевезення його через кордон)”. І.І. Янжул писав, що коли звернути увагу на дії держави при оподаткуванні, які спрямовані на те, щоб привести у відповідність податковий тягар з платоспроможністю платника, то виявляється, що “існує категорія податків, до яких держава не вважає за потрібне застосовувати кадастру, бо, на її думку, самі дії платника дають можливість зробити висновки щодо його платоспроможності. Держава передбачає, що споживання платником певного предмета є ознакою існування в його доході податковоспроможних частин, і ставить податок у залежність від його споживання. Такі податки можуть бути названі податками на предмети споживання; вони відповідають податкам непрямим.

Визнаючи суть непрямих податків, варто прислухатись до думки професора В. Лебедєва: “Таким чином, різниця, яка існує між прямими і непрямими податками, полягає в ознаках податкової спроможності і податкового обов’язку” У першому випадку “особа має такий-то дохід; відповідно може заплатити стільки-то”, у другому випадку “особа має такий-то предмет, значить у неї є кошти для купівлі, і відповідно можна передбачувати деяку податкову спроможність”. Отже, при опосередкованому встановленні платоспроможності стягуються непрямі податки.

1.2 Економічна суть непрямих податків (ПДВ, акцизний збір, мито)

Відомо, що одним із найдієвіших важелів стимулювання розвитку економіки є податки й оподаткування. Податки регулюють основні макроекономічні процеси та пропорції. Завдяки податкам відбувається розподіл і перерозподіл у просторі і часі значної частини виробленої вартості. Вони також безпосередньо впливають на результати економічної діяльності платників, а відтак податкова політика може або зацікавити (стимулювати) платників працювати у певних галузях і на певних територіях, або – ні. Тому не випадково , що потенціал податкової системи як “вбудованого регулятора” активно використовують усі країни, зокрема з метою забезпечення сталого економічного розвитку. У цьому сенсі не є винятком й Україна, де пошук і застосування ефективних податкових інструментів розглядається як невід’ємна передумова і потужний засіб реформування національної економіки.

Податкова система – це сукупність установлених у країні податків і обов’язкових платежів податкового характеру та механізму їх справляння.[17]. Паралельно з поняттям “податкова система” досить часто використовується термін “система оподаткування”. Іноді ці поняття вживаються як синоніми, що не правильно, оскільки податкова система – це сукупність податків, а оподаткування – це процес установлення і справляння податків. Тобто система оподаткування характеризується її елементами – платник, об’єкт оподаткування, ставка тощо – та механізмом обчислення і сплати податків.

Становлення системи оподаткування в Україні почалося з ухваленням 25 червня 1991 року Закону України “Про систему оподаткування” У ньому було визначено принципи побудови і призначення системи оподаткування , дано перелік податків, зборів, названо платників та об’єкти оподаткування. Таким чином було закладено основи системи оподаткування, створено передумови для її наступного розвитку.

Враховуючи зміни в податковій політиці держави, необхідність подальшого удосконалення оподаткування, 2 лютого 1994року було ухвалено другий варіант Закону України “Про систему оподаткування”. Третій варіант цього закону Верховна Рада України ухвалила 18 лютого 1997 року.

Система оподаткування – це сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів, що стягуються в порядку, встановленими відповідними законами держави. [18]

Система оподаткування – це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов’язки, об’єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків[20].

Відмінності в загальному рівні оподаткування різних країн показують існування зв’язку між часткою податкових надходжень у ВВП і моделлю ринкової економіки з властивими їй масштабами та формами державного регулювання.

Загальноприйнятий розподіл податків на прямі і непрямі має на увазі, з одного боку, обкладання доходів, а з іншого – видатків. На практиці вичленовування прямого і непрямого обкладання не є можливим, тому для їхньої характеристики доводиться використовувати умовний розподіл податків на прямі і непрямі (див. табл. 1)

Податок на додану вартість (ПДВ) охоплює практично усі сторони життєдіяльності не лише суб’єктів підприємницької діяльності, а й інших юридичних та фізичних осіб, що здійснюють операції з поставки товарів (робіт, послуг), які підлягають оподаткуванню цим податком. Він є одним із основних джерел доходної частини бюджету.

При поставці товарів підприємство закладає в його ціну суму податку на додану вартість. Після того, як покупець придбає товар, а кошти від поставки надійдуть на підприємство, одержаний дохід зменшується на суму податку, а податок сплачується до бюджету.

Податок на додану вартість є видом універсального акцизу, який установлюється за єдиною ставкою до всього обороту. Це основний вид непрямого оподаткування. Така його роль визначається тим, що ПДВ властива висока еластичність: зміна кон’юктури ринку і рівня цін мало відбивається на податковій базі, оскільки ПДВ установлюється у вигляді процентної надбавки до цін.

Акцизний збір – це непрямий податок на високорентабельні і монопольні товари (продукцію), що включається в ціну цих товарів (послуг). [20].

Акцизний збір – це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції). [олійник]. За допомогою акцизного збору суттєво підвищується дохід бюджету при слабкому ефекті падіння попиту на ринку підакцизних товарів, не створюючи при цьому надмірного податкового тягаря на суб’єктів підприємницької діяльності. Акцизний збір встановлюється на монопольні товари і включається до ціни цих товарів.

Акциз (від франц. Accise – відрізаю) – один з видів непрямих податків, переважно на предмет масового споживання (сіль, цукор, сірники та ін., а також комунальні, транспортні та ін. розповсюджені послуги).

У дореволюційній Росії акцизний збір разом з винною монополією давали у 1904 році – 47,5% загальної суми бюджетних надходжень. У СРСР система акцизного збору існувала до 1930 р. і була відмінена податковою реформою цього року.

У європейських країнах до складу підакцизних товарів належать алкогольні напої, тютюнові вироби, паливо, автомобілі та ін. У США, наприклад, акциз у загальному обсязі податкових надходжень до федерального бюджету складає 6,3%, в Іспанії – 13,2%.

Акцизний збір в Україні було введено одночасно з податком на додану вартість у 1992 році на підставі Закону України від 18 грудня 1991 р. “Про акцизний збір”, Декрету кабінету Міністрів України № 18-92 від 26. 12. 1992 р. “Про акцизний збір”.

Мито є непрямим податком, що стягується з товарів, які переміщуються через митний кордон.[20]. Запровадження мита може переслідувати декілька цілей: фіскальні, економічні (захист вітчизняних товарів від конкуренції з імпортними), політичні. На відміну від інших податків політика в сфері митного обкладання спрямована здебільшого на формування раціональної структури імпорту та експорту в умовах відсутності прямого втручання держави в регулювання цих процесів. Запровадження мита може мати на меті здійснення економічного тиску на відповідні держави або надання їм режиму найбільшого сприяння з політичних мотивів. Фіскальне значення мита має другорядне значення.

Порядок стягування митних доходів урегульований Митним кодексом України, Законом України “Про єдиний митний тариф”, Декретами Кабінету Міністрів України, Постановами Кабінету Міністрів.

Отже, слід розібратись з поняттями “митний тариф” і “єдиний митний тариф”. Митний тариф України – це систематизований згідно з українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок увізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. В основу товарної класифікаційної схеми Митного тарифу України (товарна номенклатура) покладено українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності, яка базується на гармонізованій системі опису та кодування товарів. Складається митний тариф з 21 розділу, кожен з яких включає певну кількість груп. Митний тариф України затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів.

Єдиний митний тариф – це систематизований звіт ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Отже єдиний митний тариф України встановлює на єдиній митній території України порядок обкладання митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться із цієї території. Він базується на міжнародно визнаних нормах і розвивається у напрямі максимальної відповідності загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи. Його ставки є єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законодавством України та її міжнародними договорами.