Курсовая работа: Способи відтворення художнього часу у постмодерністському англомовному тексті

Для визначення поняття художнього часу необхідне чітке розрізнення таких понять як темпоральність (темпоральна структура художнього тексту), лінгвістичний час, мовний час, граматичний (морфологічний, синтаксичний) та контекстуальний час.

Ми поділяємо думку О.В. Тарасової про те, що мовний час недопустимо змішувати з часом лінгвістичним [13; c. 34]. Якщо мовний час – це система засобів різних рівнів мови, різноманітні одиниці та структури, що передають часові значення та часові відношення об’єктивної дійсності, то лінгвістичний час виражає наукове уявлення про характер мовного часу і включає систему поглядів, оцінок, припускаючи при цьому різні підходи та тлумачення. Словом, лінгвістичний час – це теоретичне обґрунтування мовного часу [10; c.25-26].

Граматичний час трактується деякими вченими як синтаксична, а не морфологічна категорія (О.О. Шахматов, В.В. Виноградов, М.Я. Блох, Е.М. Прокопович) [10; c.29]. Ми вважаємо за доцільне розглядати час дієслова як морфологічну категорію, а час речення – як категорію синтаксичну, тому граматичний час розуміється як такий, що поєднує морфологічний та синтаксичний аспекти: I did what I could, prompted by an incipient sadness about two people I didn’t really know, and yet I knew (R. Bradbury); What will I do with it? Where will I tell him to put it? (A. Tyler); They are sitting at table, drinking whiskey and talking about the world (M.Puzo).

Лексичний час – це сукупність засобів вираження часових кореляцій за допомогою спеціальної темпоральної лексики: прислівників, прикметників, іменників, сполучників, прийменників та сполучень слів – іменних і прислівникових груп, від вільних сполучень до фразеологічних одиниць з ідіоматичністю різного ступеню.

Необхідно розрізняти два типи значень лексичних часових маркерів. В одних випадках вони уточнюють часові значення, виражені присудком, тобто вказують на той самий часовий план, що і часові форми: Very well. I’m turning into the wind now (D. Reeman). В інших випадках лексичні темпоральні засоби і дієслівні часові форми суперечать один одному, тобто вказують на різні часові плани, більше того лексичні показники часу можуть виявитися навіть сильнішими, ніж часова форма, і нейтралізувати її значення, самостійно створюючи центр часового поля: The target was now reaching out on either side of him like a great, slime-colored whale. Here comes the bloody tracer (D. Reeman). У даному прикладі now у контексті минулого створює мікрополе теперішнього моменту відносно героя твору. Автор вдається до цього прийому, щоб підкреслити напруженість ситуації, доповнюючи її опис ще одним реченням з присудком comes у Present Simple, що передає внутрішню (невласне пряму) мову героя.

Сукупність способів вираження сутності мовного часу текстовими засобами та стильовими ресурсами у межах певної ситуації отримала назву контекстуальний час. Одна і та ж сама часова форма може виражати різний зміст залежно від того, у який контекст[1] вона поміщена: “Do you chaps mind if I come in for a bit?” he asked with unwanted diffidence. They rose to welcome him. “Sure you don’t mind? I won’t stay long” (E. Waugh). Дієслова mind, come, asked, rose, don’t mind (приклад 1) відносяться у наведеному контексті до одного, створеного описом даної ситуації, часового плану теперішнього з позиції персонажів. Герой заходить, питає, вони не заперечують, піднімаються привітати його – усі ці дії відбуваються у той самий період часу, створюючи площину презентності стосовно учасників комунікативної ситуації, хоч названі ці дії формами Present Simple (пряма мова) і Past Simple [10; c. 31-32].

Особливості реалізації темпоральності у художньому творі зумовлюються тим, що ця категорія, у даному випадку, пов’язана із співвідношенням двох часових осей: подій, що описуються, та тексту, що їх описує, отже, художній час відрізняється від мовного часу тим, що він обов'язково набуває концептуального змісту. Граматичний (морфологічний та синтаксичний), лексичний та контекстуальний часи – це лише окремі аспекти художнього часу. На рівні цілого твору вони підпорядковуються певній прагматиці, беруть участь у створенні художньо-естетичної образності твору. Отже, ми можемо констатувати, що темпоральна структура тексту залежить від його уявної мисленнєвої організації[10; c.33].

Під темпоральною структурою тексту розуміють сукупність відношень, що поєднують мовні елементи, які, в свою чергу, беруть участь у передачі часових відношень і об’єднані функціональною та семантичною спільністю [17; c.86].

Не існує однозначної відповідності між художнім часом та граматичними засобами його вираження. Набір засобів, що беруть участь у моделюванні часових відношень в художньому творі дуже великий. Між художнім та граматичним часом існує певна ієрархія. Художній час є категорією вищого рангу, він підпорядковує собі граматичний час як один із засобів його вираження [16; c.210].

Художній час розглядається як:

· форма буття ідеального світу естетичної дійсності;

· особлива форма пізнання світу, яка поєднує особливості реального, перцептуального та індивідуального часу;

· форма часу, яка актуалізується в перцептуальному часі, що сприймається суб’єктом;

Граматичний час розглядається як:

· форма вираження часу в мові;

· особлива форма пізнання світу, що поєднує особливості реального, перцептуального та індивідуального часу;

· один із засобів вираження художнього часу [16; c.212];

Отже, художній час у нашому розумінні – це категорія художнього тексту, що виражається часовою перспективою цілого твору, підпорядковується змісту, поєднуючи і підкоряючи собі усі текстові категорії, створені комплексом мовних структур, здатних реалізувати семантику темпоральності відповідно до конкретної авторської прагматики [10; c.34].

Художній час – це час тих подій, із яких складається сюжет, тобто сюжетний час [16; c.15].

Художній твір існує у певному соціальному та духовному часі й позначений ними, він створює свою реальність. Художній час є засобом структурування цієї реальності і оформлення подій (сюжетних фактів) в ній. Художній час позбувається матеріальності природного і соціального світів, стає багатовимірним і полілінійним, симетричним, зворотнім, суб’єктивним, ідеальним [6; c.146]. Він, як і будь-який час має тривалість, під якою розуміють часову протяжність подій що охоплює фабула твору. Ця часова протяжність може бути різною, її діапазон дуже великий (наприклад роман Е. Тайлер The Clock Winder складається з 13 розділів, в яких описується життя Елізабет та сім’ї Емерсон протягом десяти років (з 1960 по 1970рр.), часові межі оповідання Р. Бредбері That Woman on the Lawn охоплюють лише декілька днів з життя головного героя і т. д.).

Художній час включає також суб’єктивне сприйняття часу героєм твору, реконструкцію його часового досвіду. Нарешті, художній час – це складне поєднання трьох рівнів сприйняття – автора, читача і персонажів [16; c.15].

1.2 Реальний час vs художній час: інваріантні властивості художнього часу

Для розуміння інваріантних властивостей художнього часу слід звернутися до властивостей реального (об’єктивного) часу.

Однією з найбільш очевидних властивостей реального часу вважається одномірність. Це означає, що для визначення місцезнаходження події на часовій осі (в часовому континуумі) достатньо однієї координати: показник на відстань (тривалість) від заданої точки відліку. Іншими словами, реальний час набуває властивостей одномірного континууму і може бути зображений у вигляді геометричної лінії.

Художній час допускає різні варіанти. Він може бути як одномірним (реалізується в творах, де розвивається одна лінія оповіді і для впорядкування всіх подій використовують лише одну точку відліку, напр. Р. Кувер The Babysitter), так і багатомірним. Багатомірність художнього часу найкраще, на наш погляд, демонструється творами, в яких дія розвивається паралельно в декількох місцях в різний час (Д. Браун The Da Vinci Code).

Доказом багатомірності художнього часу є те, що події, описані у творі, неможливо пронумерувати так, щоб вони утворювали єдину послідовність. Іншими словами, час багатомірний, якщо немає універсального часового порядку „раніше ніж” та „пізніше ніж”. Для цього повинна бути єдина система відліку, тоді послідовність подій простягатиметься в одновимірному континуумі [16; c.18-19].

Другою основною властивістю реального часу є безперервність. Як форма існування матерії об’єктивний час не переривається, так як матерія вічна і безкінечна. Він не зникає і не з’являється знову. Як форма буття безкінечної множинності об’єктів, кожен з яких має свій індивідуальний час, реальний час перервний, так як він сам виступає як безкінечна множинність індивідуальних часів.

Подібно до цього і час художній є поєднанням безперервності та перервності. Художній час безперервний, коли він виступає єдиним потоком подій, як єдність окремих етапів, подій та відрізків у оповіді. Він перервний, так як є можливим розчленування часового потоку на окремі фази, епізоди, події.

Наступною властивістю реального часу є рух. Час не статичний, він завжди рухається.