Курсовая работа: Судова реформа в Росії та Білорусії
Після 1917 року «громіздкий», «дорогий», «буржуазний» судовий процес був відкинутий (уже через місяць після Жовтневої революції Ленін підписав Декрет про суд № 1). На зміну йому в 1922 році ввели суд, що складався із судді й двох народних засідателів. «Для нас немає ніякої різниці між судом і розправою. Ліберальна балаканина, ліберальна дурість говорити, що розправа - це одне, а суд - інше. Суд є та ж розправа, а розправа є той же суд», - говорив Н. Криленко, що був у той час Генеральним прокурором і згодом став жертвою дивовижної машини, створеної при його участі.
Основні риси того суду: інквізиційний (тобто розслідувальний) процес, змішання функцій правосуддя й обвинувачення, маріонеткова роль народних засідателів. Суд (поряд з міліцією й прокуратурою) боровся зі злочинністю замість того, щоб об’єктивно оцінювати докази обвинувачення й захисту. Але навіть такий суд, у якому все-таки доводилося дотримуватися процесуальних форм, не влаштовував радянську владу. Щоб уникнути «непотрібних формальностей» спочатку були створені позасудові органи розправи - горезвісні «трійки», у які входили начальник місцевого органа НКВС, прокурор і перший секретар райкому партії, а пізніше – «особливі наради» НКВС-МВС. Ці квазі судові органи виносили вироки (часто заочні, у тому числі до страти ) по численних кримінальних справах [1, 98].
Таким процесуальним формам відповідало й матеріальне право. Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року, що діяв до 1960 року, дозволяв застосовувати його статті за аналогією - тобто у випадках, коли органи не могли знайти відповідному діянню статтю, вони застосовували норму, що передбачала «найбільш подібні по роду злочини». Приміром, людина упустила і розбила погруддя Сталіна. Оскільки в КК РРФСР такий злочин не згадувався, її обвинуватили в терористичному акті й засудили за замах на життя вождя.
Радянська наука виходила з генерального постулату про класову сутність кримінального права й заперечувала його «антинародний і реакційний зміст» із пріоритетом загальнолюдських цінностей у західних країнах. Звідси широко розповсюджене об’єктивне зобов’язання, тобто ігнорування основного принципу винної відповідальності. Люди засуджувались до кримінальних покарань за те, що були членами родини «ворога народу», потрапили в полон або перебували в окупації, за віднесені з колгоспного поля колоски або просто за запізнення на роботу. Це не закінчилося навіть після «подолання партією наслідків культу особистості Сталіна».
Одна із самих ганебних сторінок радянського правосуддя пов’язана зі справою Рокотова й Файбишенко, арештованих за обвинуваченням в операціях з валютою й засуджених до п’яти років позбавлення волі (максимальному покаранню, передбаченому відповідною статтею КК РРФСР). Довідавшись про настільки м’яке покарання, Н. Хрущов велів змінити закон. Президія Верховної Ради СРСР ввела страту за валютні злочини. Всупереч загальновизнаному принципу кримінального права про відсутність зворотної сили закону, що підсилює покарання, Генеральний прокурор виніс протест на «м’який» вирок, що був задоволений Верховним Судом. Рокотова й Файбишенко присудили до страти й розстріляли.
Суд був слухняним провідником чергових кампаній, що проводились партією, будь то боротьба з пияцтвом і алкоголізмом або комплектування будівництв об’єктів хімічної промисловості дешевою робочою силою. Такий суд не мав потребу в точному проходженні того, що в усьому світі називають належною правовою процедурою. Радянський народний суд цілком міг обходитися без участі прокурора (і зараз прокурори не підтримують обвинувачення більш ніж по 40 % кримінальних справ, розглянутих судами) і захисника (близько 20 % кримінальних справ) [2, 124].
Дотепер у суддів існує вираження «витягати справу за прокурора». Судді зараховують обвинувальний висновок, проводять допити, мають право за власною ініціативою зажадати додаткові докази, тобто беруть активну участь у встановленні істини в справі. Але суддя психологічно не в змозі, виконуючи за прокурора або разом з ним функцію обвинувачення, залишатися об’єктивним, прислухатися до доводів захисту й незалежно оцінювати докази. Примітно, що багато суддів пишуть вироки до завершення процесу.
Тому винесення виправдувальних вироків у практиці радянських, а нині російських судів - рідкісний виняток (менш 1 %, хоча в царській Росії суди виносили приблизно 40 % виправдувальних вироків). Судді як і раніше виходять із виразу, що «органи» не помиляються. І це при тому, що навіть керівники правоохоронних органів не заперечують про погану якість попереднього слідства (позначається низький професійний рівень слідчих: вищу юридичну освіту мають менш 40 % слідчих МВС). Важко визначити число безневинних людей, засуджених радянськими суддями, у тому числі до страти. Ці факти замовчувалися. Надбанням громадськості вони ставали тільки тоді, коли сховати їх було неможливо.
Більше 10 чоловік засуджені за злочини, які скоїв Чикатило. Декількох невинних розстріляли за аналогічні злочини, скоєні сексуальними маніяками в Іркутській області й Білорусії. Один з безвинно страчених по «вітебській справі» спочатку заперечував свою провину, а «щиросерде» визнання дав після того, як оперативний співробітник міліції при обшуку підкинув йому в сарай фотографію вбитої дівчини. Той, видимо, керувався міркуванням «злодій повинен сидіти у в’язниці», бажав допомогти правосуддю, а заодно й відсоток розкривання злочинів підвищити. Тут уже не до дотримання процесуальних формальностей.
Парадокс у тому, що правоохоронні органи, незважаючи на свої практично необмежені повноваження, діють неефективно. Вони не справляються із завданням кримінальної юстиції - захистом суспільства від злочинних зазіхань. І справа не тільки в зростанні кількості зареєстрованих злочинів і зниженні відсотка їхнього розкривання (співробітники міліції досконало володіють мистецтвом знижувати перше й підвищувати друге), а в низькому рівні довіри населення до тих, хто покликаний його захищати. До 40 % потерпілих не звертаються із заявами в міліцію або прокуратуру, не бачачи в цьому смислу [3, 115].
2. Сучасна судова реформа в Росії:
а) початок реформування;
Перші боязкі спроби реформувати радянську судову систему були початі в часи перебудови. Верховна Рада СРСР прийняла виправлення до Конституції, що підвищили незалежність судів. Строк обрання суддів збільшився з 5 до 10 років. Їх стали обирати Ради народних депутатів більш високого рівня (наприклад, районні судді - обласними Радами).
Закон «Про статус суддів у Російській Федерації» від 26 червня 1992 року забороняв карати суддів за рішення (якщо вони не були протизаконними або упередженими), скасовані згодом судом більш високої інстанції. Верховна Рада ухвалила рішення щодо створення суду присяжних, що, однак, залишилося на папері, положення не змінилося.
Прихильники судової реформи розуміли безперспективність окремих, не зв’язаних між собою спроб корегування законодавства, що діяло, і те, що вкорінені відомчі інтереси будуть гальмувати реформування судової системи й правоохоронних органів. Потрібна була концепція судової реформи. Восени 1991 року її представив у Верховну Раду РРФСР Президент.
Концепція запропонувала план реформування прокуратури, слідчого апарата, адвокатури, Міністерства юстиції, корінні зміни в кримінально-процесуальному законодавстві (організація змагального процесу, встановлення паритету між обвинуваченням і захистом, введення більш високих стандартів для встановлення допустимості доказів і судового контролю за попереднім слідством, включаючи судове санкціонування затримання, взяття під варту й вторгнення в приватне життя) [4, 126].
Для реалізації основного завдання - зробити судову владу впливовою силою, незалежною від виконавчої й законодавчої влади - було реанімовано суд присяжних, що складається з головуючого судді й 12 присяжних засідателів. Будь-якому обвинувачуваному в здійсненні злочину, покарання за яке перевищує рік позбавлення волі, надавалося право бути судженим судом присяжних. Аналогічно сторонам по цивільній справі давалося право направити на розгляд суду присяжних позов на суму, що перевищувала встановлену законом межу. Коротше кажучи, пропонувалося створити більш складну судову систему в порівнянні із тією, що діяла.
Перші практичні кроки реформи були зроблені вже в липні 1991 року із прийняттям Законів «Про Конституційний Суд РРФСР» і «Про арбітражний суд». Ті, які діяли до того часу, державні арбітражі були по суті адміністративними органами, які не стільки вирішували економічні суперечки, а скільки «зміцнювали» планову державну дисципліну. Їх замінили арбітражні суди, у сферу дії яких потрапили майже всі господарські справи, причому підприємства одержали право заперечувати рішення державних органів у сфері економіки.
Створення Конституційного Суду (КС) стало безпрецедентним явищем для Росії. Радянські суди ніколи не мали повноважень по перевірці законів або підзаконних актів на відповідність їх Конституції, через що конституційні права громадян залишалися порожньою декларацією. Розроблений по європейських зразках Закон передбачив незмінюваність суддів КС, їхню не підзвітність нікому, заборону займатися політичною діяльністю й працювати за сумісництвом. Їхнє головне завдання - визначати конституційність міжнародних договорів Росії, федерального законодавства, законодавства суб’єктів Федерації й правозастосовної практики. Судді повинні керуватися винятково Конституцією, а не рішеннями законодавчої й виконавчої влади [5, 200].
Конституція РРФСР 1978 року із численними виправленнями виявилася суперечливим документом. Наприклад, стаття 1 проголошувала принцип поділу влади як непохитну основу конституційного ладу, а стаття 104 наділяла з’їзд народних депутатів правом вирішувати будь-які питання, віднесені до ведення Федерації. Абсурдність цього положення видна хоча б з того, що з’їзд не міг ухвалити рішення щодо кримінальної або цивільної справи, хоча це віднесено до ведення Федерації. КС так і не зумів вибратися із цього протиріччя й стати незалежним арбітром у цьому конфлікті між законодавчою й виконавчою галузями влади. Він втратив залишки об’єктивності й неупередженості, коли в березні 1993 року після заклику Президента РФ до загальнонаціонального референдуму голова КС ще до початку слухань привселюдно оголосив про свою позицію в справі, що категорично заборонялося законом, а засідання суду проводилося без розгляду документів, по яких треба було прийняти рішення.
Діяльність Конституційного Суду важко було визнати успішною й із професійної точки зору. Постійне залучення експертів у ті галузі права, де експертами повинні виступати самі судді, малозрозуміле й суперечливе рішення по «справі КПРС» (воно й не могло бути іншим, оскільки суд із самого початку не визначив предмет доведення) і їм подібні справи свідчили про те, що КС увімкнувся в політичну боротьбу, про деградацію конституційного судочинства. Указом Президента РФ від 7 жовтня 1993 року діяльність Конституційного Суду була припинена. У новому складі КС зібрався тільки після прийняття нової Конституції РФ [6, 310].
б) зміна статусу суддів;
У розвиток «Концепції судової реформи» 5 грудня 1991 року були внесені виправлення в Кримінальний кодекс РРФСР, прийняті Закони «Про введення судового контролю за законністю й обґрунтованістю взяття осіб під варту й продовження строків утримання під вартою» від 23 травня 1992 року і «Про статус суддів у Російській Федерації».
Закон «Про статус суддів у РФ» проголосив самостійність судової влади, її незалежність від законодавчої й виконавчої влади. Наділення суддів довічними повноваженнями, їхня незмінюваність (зміна суду або посади можлива тільки за згодою самого судді), особиста незалежність (допитати, заарештувати, обшукати суддю стало можливим тільки за згодою відповідного органа суддівського самоврядування – з’їзду й ради суддів, вищої кваліфікаційної колегії суддів), не підзвітність суддів нікому й підпорядкування їх тільки закону, обмежений перелік підстав і складний порядок позбавлення суддів повноважень, заборона суддям займатися політикою, високе грошове утримання і матеріально-побутові гарантії - все це дозволяло сподіватися на вихід судової системи із глибокої кризи, у якій вона виявилася до 1992 року.
Створені відповідно до закону органи суддівського самоврядування дозволяли давати відсіч не тільки поборникам «телефонного права», але й будь-якому тиску на суддів, брати участь у законотворчому процесі, підвищити соціальний престиж професії. Здавалося, що досягнутий певний перелом, що дозволяв реалізувати ідеї Концепції. Однак багато суддів сприйняли незалежність суду, як повну безвідповідальність і безкарність особисто для себе [7, 98].
Наслідки не стали на себе чекати. Залицяння при розгляді справ у судах стало традиційним. Цивільні справи порошаться в судах роками, обвинувачувані по кримінальних справах перебувають під вартою поза розумними строками. Якщо строк тримання під вартою на час попереднього слідства надмірно тривалий, але все-таки обмежений, то після закінчення попереднього слідства арештований може чекати суду як завгодно довго. Цим пояснюється, що лише третина арештованих значиться за слідчими, а інші - за судами.
У Москві міжмуніципальні суди не розглядають у встановлений термін майже 50 % кримінальних справ, а окремі суди – 80 %. В Астрахані, у Ленінському районному суді, одна кримінальна справа розглядалася 2,5 роки. Були задіяні четверо суддів, але жоден не вирішив справу в строк. Через неявку свідків і потерпілих вона відкладалася 15 разів. Весь цей час обвинувачуваний перебував у в’язниці. Нарешті був винесений обвинувальний вирок, хоча ніхто з осіб, викликаних у суд, так і не з’явився.
Будь-яку реформу можна задушити нестачею грошей. Виділюваних судам з федерального бюджету засобів не вистачає на освітлення й опалення приміщень, розсилання повісток з повідомленням про вручення, а часом - і на зарплату службовцям. Суди виживають, одержуючи подачки з місцевих бюджетів, що суперечить Конституції й впливає на позицію судів при розгляді позовів до місцевих органів влади. Закон «Про судову систему в Російській Федерації» оголосив про перехід від залишкового принципу фінансування до нормативного: суди повинні одержувати стільки грошей, скільки необхідно для роботи, виходячи з кількості розглянутих ними справ. Однак ця вимога в бюджеті на певні роки так і не була не реалізована.
Серйозну заклопотаність викликають матеріально-технічне забезпечення судів і їхня неукомплектованість кадрами. При цьому кількість справ, що вирішуються, і потік виконавчих документів продовжують збільшуватися. На одного суддю районного (міського) суду в 1994 році доводилося на місяць у середньому понад 7 кримінальні справи, більше 15 цивільних справ і 17 адміністративних. Сюди варто додати рутинну роботу, що звичайно віднімає масу часу, - підготовка справи до слухання, контроль за виконанням. Багато суддів через перевантаження йдуть із посади. З тих пір ситуація тільки погіршилася [8, 73].