Курсовая работа: Сутність поняття галузі права у контексті загальної системи права та законодавства

1.1 Загальне поняття про систему права

Будь-яка система – це упорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньої цілісністю і автономністю функціонування. Будь-яка система передбачає два основних компоненти: по-перше, структуру, тобто певний "набір" стосовно самостійних елементів у рамках єдиного процесу або явища, а, по-друге, взаємодію елементів структури. За іншим визначенням структура – це єдність елементів, закон зв’язку яких виражає впорядкованість, стійкість відносин, вона забезпечує зберігання цілісності, єдності явища як системи, утворює її каркас. При цьому єдність елементів передбачає їх взаємодію між собою, що є способом існування системи. Завдяки взаємодії кожний елемент набуває своєрідних властивостей, притаманних системі у цілому.

Поняття системи безпосередньо стосується правознавства. У юридичній літературі утвердилася думка, що система права – це обумовлена економічним і соціальним устроєм структура права, що виражає внутрішню узгодженість і єдність юридичних норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі, підгалузі та інститути права. Ще одне визначення системи права – об’єктивно зумовлена і узгоджена в її складових частинах внутрішня організація права тієї чи іншої держави [23, С. 386]. Єдність правових норм, що об’єднуються у складну конструкцію, поділену за принципом ієрархії на певні правові утворення, пояснюється єдністю державної волі; правової системи; механізму правового регулювання та принципів права; єдністю кінцевих цілей та завдань, які стоять перед суспільством. Система права має такі характерні риси:

· розкриває внутрішню побудову, організацію права, співвідношення його структурних елементів;

· має об’єктивний характер, відображає реальний стан суспільних відносин;

· складові елементи системи права відповідають усім вимогам системності, а також підлягають процесам інтеграції та диференціації;

· як цілісне структурне утворення, система права має риси єдності, відмінності, взаємодії та узгодженості складових елементів, здатності їх до поділу; обумовленості матеріальними умовами життя суспільства, об’єктивними потребами та інтересами соціального прогресу [23, С. 389].

Існує кілька класифікацій системи права. Так, за призначенням виділяють матеріальне і процесуальне право, за характером урегульованих відносин – приватне і публічне право, а за формою права – звичаєве, прецедентне, договірне і статутне право (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Класифікація системи права

Ознака	Вид права
За призначенням	Матеріальне Процесуальне
За характером врегульованих відносин	Приватне Публічне
За формою права	Звичаєве Прецедентне Договірне

Якщо матеріальне право – це нормативна основа регулювання суспільних відносин у всьому їх комплексі та за галузями права, то процесуальне право – сукупність правових норм, якими регулюється процедура реалізації матеріальних норм права. Норми матеріального права безпосередньо регулюють суспільні відносини, тоді як норми процесуального права встановлюють порядок застосування норм матеріального права. Якщо до матеріального права належать норми кримінального чи цивільного права, то до процесуального – норми кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права.

Розподіл права на приватне та публічне також має глибокий теоретичний зміст. Під приватним правом розуміють систему норм, які регулюють відносини, засновані на приватних інтересах, незалежності та ініціативі індивідуальних власників і об’єднань (корпорацій) під час їх діяльності та в особистих стосунках, у той час як публічне право є системою правових норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади. На відміну від публічного права, яке регулює і захищає загальні (публічні) інтереси держави, приватне право спрямоване на захист приватних інтересів відповідно до принципів свободи та рівності всіх суб’єктів. До приватного права належать цивільне, сімейне, банківське і трудове право тощо. До публічного права – конституційне, муніципальне, адміністративне, кримінальне, кримінальне-процесуальне, цивільно-процесуальне і фінансове право.

Нарешті, за формою права прийнято розрізняти звичаєве право (сукупність звичаїв, що регулюють певну сферу суспільних відносин); прецедентне право (сукупність юридичних прецедентів, що регулюють ту чи іншу галузь або підгалузь права) та договірне право (сукупність нормативних договорів, які регулюють певну сферу суспільних відносин). У юридичній літературі також є поняття "статутне право" (інші назви – право законів, кодифіковане, декретне право), що визначає сукупність норм права, що закріплені в нормативно-правових актах, які регулюють певну галузь права [15, С. 76].

1.2 Структура системи права за предметом і методом

Структура системи права формується згідно з предметом і методом правового регулювання. Предметом правового регулювання є сукупність соціальних відносин певного виду, що підлягають правовому регулюванню. Метод правового регулювання – це набір юридичного інструментарію (прийомів та засобів), за допомогою яких держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин [Федоренко, С. 175]. У структуру предмета входять: суб’єкти та їх поведінка, явища навколишнього світу та соціальні цінності, з приводу яких люди вступають у правові відносини. Іншими словами, це сфера, на яку право поширює свою дію [24, С. 89].

Метод правового регулювання має такі структурні компоненти:

· встановлення меж регулювання відносин;

· видання нормативних актів, що передбачають права і обов’язки суб’єктів;

· наділення учасників суспільних відносин правоздатністю і дієздатністю, що дозволяють їм вступати в різноманітні правові відносини;

· визначення мір відповідальності на випадок порушення цих настанов.

Отже, метод правового регулювання – це набір юридичного інструментарію (прийоми та засоби), за допомогою якого держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин. Поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, характерні для тих чи інших галузей права. До них належать: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, рекомендаційний, метод автономії і рівності сторін, переконання і примусу.

Імперативний метод – це метод владних приписів, що містять у собі, як правило, норми-заборони. Він використовується, головним чином, у кримінальному, адміністративному і деяких інших галузях права.

Диспозитивний метод дає суб’єктам відому альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону. Цей метод більш притаманний цивільному, комерційному праву та ін.