Курсовая работа: Своєрідність роботи шкільного соціального педагога з гіперактивними дітьми
Останнім часом дослідники, що затверджували головною характеристикою гіперактивності підвищену активність поведінки, підкреслюють важливість такого симптому як ускладнення внаслідок порушення уваги, тим самим переносимо акцент на особливості уваги й настрою дитину. Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних рисах рухового розвитку й тісно пов'язана з порушенням уваги й емоційної сфери. В узагальненому виді ці провідні симптоми виглядають у такий спосіб.
Особливості моторно-рухового розвитку: незручність руху; порушення координації й гармонійності рухових комплексів: дитина здатна робити певні рухи, але не може скласти з них гармонічного цілого; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; синкінези – зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мови і т.д.; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус.
Особливості уваги й контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погана переключаємість); персеверації (не може відірватися від певного предмета або способу розв'язку)
Особливості емоційної сфери: збудливість, апатія, невпевненість, внутрішнє напруження, емоційна лабільність, зміна настрою, негативізм, почуття страху, агресивність.
Одне з недавніх досліджень, виконаних у руслі клінічного підходу й присвячених даній проблемі, так і називаються «Гіпердинамічний синдром у дітей молодшого шкільного віку» (В.А. Красов 1989) У цій роботі картина гіперактивної поведінки в дітей молодшого шкільного віку представлене комбінацією рухового розгальмування, підвищеного відволікання, тобто порушень уваги й емоційно-вольових розладів. Ці порушення, за даними автора, перебувають у різних співвідношеннях, проявляються не постійно й мають не виразний ситуаційний характер. Особливо складної для лікувально-корекційної роботи є випадки гіперактивної поведінки з яскраво вираженим порушенням емоційно-вольової сфери.
У роботі Д. Добсона гіперактивна поведінка й прояв підвищеної активності розглядається як хвороба або недуга. [8]
Підвищена рухова активність не контрольована, включає схильність дитини швидко відволікатися, перебувати в постійно неспокійному стані й нездатність до рухової концентрації уваги. У таких дітей також можуть бути проблеми візуального сприйняття, що полягають у нездатності правильно сприймати зміст символу й друкованого матеріалу, а також проблеми емоційного характеру; при наявності останніх, хвороба важко піддається лікуванню. Згідно з точкою зору автора, можна зробити висновок: порушення візуального сприйняття й емоційного порушення не є специфічними для гіперактивної поведінки.
Аналіз робіт клінічного напрямку дозволяє зробити наступні висновки:
1. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в дитини може бути незрілість, недосконалість, порушення або розлади роботи мозку (по типу малих мозкових дизфункцій);
2. Прояв гіперактивної поведінки дитини, захоплює кілька сфер, серед яких найчастіше зустрічаються різні варіанти комбінації трьох симптом: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки, дефіцит уваги.
Перейдемо до розгляду проблеми гіперактивності в психолого-педагогічних дослідженнях. Потрібно відзначити, що у вітчизняній психології майже немає робіт, спеціально присвячених вивченню гіперактивних дітей. Деякі дослідження стосуються лише окремих характеристик дітей з таким типом поведінки.
У дослідженнях В. Петрунек, В.П. Таран, спрямованих на вивчення темпераменту, дається характеристика холеричного темпераменту, близького до характеристики досліджуваного нами гіперактивного типу поведінки: дитина активна, непосидюча, легко вступає в контакт із незнайомими людьми, але якщо спілкування не цікаве, відразу байдужіє увага, відволікається. Вона непосидюча і неспокійна, хапається за багато справ, але при зниженні до них інтересу швидко відволікається, міняє гру. Легко збудима, часто вступає в конфлікт, але не злопам'ятна.
У публікаціях Є. Госпарової дана аналогічна характеристика дітей названа автором «шустриками». Яскраво виражений «шустрик» – це непосидюча, невгамовна, рухлива гіперактивна дитина, її важко привчити до порядку, їй із труднощами вдається будь-яка діяльність, що сковує її активність. Ця дитина не здатна виконати завдання, результат якого невидний відразу. Таким дітям важко утримати образ мети. Ціль міняється кілька раз під час діяльності. Діти не можуть утримати в пам'яті певну послідовність діяльності, тому що вона для них внутрішньо неструктурована, а звідси – безладні випадкові відволікання.
Як один з варіантів категорії важких дітей галаслива, рухлива дитина представлена в дослідженні Є.Є. Сапогової. У її роботах діти розділені на дві категорії. До однієї з них відносяться дуже гучні, зухвалі, рухливі, агресивні, некеровані, неслухняні діти; іншу ж утворюють діти мляві, повільні, тихі, плаксиві, примхливі, уперті, не контактні, «неслухняні».
Залишається неясним підстава поділу дітей на такі дві категорії. В обох випадках мова йде про психічно нормальних, здорових дітей. Ближче до 6-ти років, доповнює автор, перший тип обновлюється новими якісними характеристиками: підвищеною збудливістю й розгальмуванням.
На думку інших дослідників, гіперактивність проявляється в надлишку рухової активності, не залежить від віку й статі. У роботах Є.М. Мостюкової, Г.В. Грибонової, А.Г. Московкіної указують, що в дітей при сімейному алкоголізмі синдром підвищеної збудливості й руховому розгальмуванні вже проявляється при народженні і є навіть одним із симптомів алкогольного синдрому плода. У дошкільних установах труднощі в поведінці поступово наростають і здобувають для дитини характер звичного поведінкового стереотипу. Ближче до підліткового віку емоційна збудливість, коливання настрою й труднощі поведінки підсилюються. У роботі М.Е. Полякової гіперактивність зустрічається у дітей від 2 до 4 років.
При визначенні гіперактивності частково підійшли до питання про причини поведінки даного типу дітей, оскільки розуміння причин дає можливість намітити систему психолого-педагогічної корекції гіперактивності як особливого варіанту розвитку й сформулювати окремі принципи реалізації індивідуального підходу до цих дітей.
У дослідженні В.Д. Єремеєвої (1989) вивчається залежність модальності емоційних проявів від роботи лівої й правої півкулі головного мозку. У дослідженнях виявлено, що в групі дітей з явною перевагою правої руки в 1,5–2 рази частіше зустрічається пасивні види емоцій; в іншій групі – з низьким ступенем підпорядкування правої руки в 2–3 рази частіше спостерігається активні види емоцій. У той же час виявилося, що в першій групі переважають повільні діти, а в другий – швидкі, активні. У тому ж руслі в роботах С.Е. Казакової підкреслюється, що розгальмування, непосидючість, моторні занепокоєння більш виражені у хлопчиків, ніж у дівчаток, і що це все пояснюється своєрідною мозковою (міжпівкульні та внутрипівкульні) організацією нейропсихологічних процесів і підвищеною уразливістю шульгів стосовно психотравмуючих факторів. [10]
У дослідженнях В. Красова гіпердинамічний синдром розглядається як комбінація власне рухового розгальмування, підвищеній абстрагованості різних емоційно-вольових розладів, а причини утвору гіпердинамічного синдрому диференціюються відповідно співвідношень, у яких перебувають ці три компоненти порушення. Так у групі дітей з вираженим руховим розгальмуванням нестійкими, у більшості випадків, короткочасними емоційними порушеннями, які проявляються у вигляді афективної збудливості, нестійкості настрою, підвищеної дратівливості в анамнезі в більшості дітей відзначена патологія пренатального періоду (токсикоз другої половини вагітності, родова травма, асфіксія в родах, недоношеність, перенесення нейроінфекції в ранньому віці, черепно-мозкова травма). [17]
На підставі зроблених аналізів літератури можна зробити наступні висновки:
1. Найбільше число опублікованих робіт з вивчення гіперактивності є дослідженнями клінічного напрямку. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в цих роботах виступає незрілість, недосконалість, порушення й розлади роботи мозку (по типу малих мозкових дизфункцій). Однак залишається неясним, яким чином гіперактивність співвідноситися з мінімальними мозковими дизфункціями: в одних дослідженнях вони виступають по відношенню один до одного як наслідок і причина, в інших вивчаються паралельно й незалежно один від одного.
2. Наявність мінімальних мозкових дизфункцій різних ступенів складності не може вважатися універсальним пояснювальним фактором, відповідальним за зміст гіперактивності і її причини; необхідна розробка психолого-педагогічного підходу до вивчення даного феномена поведінки, його структури й динаміки в конкретних умовах виховання й навчання дитини.
3. У більшості досліджень гіперактивність розглядається як ряд симптомів, серед яких найчастіше зустрічається різні варіанти сумісництва трьох з них: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки й дефіцит уваги. Різне співвідношення цих (основних) симптомів і ряду додаткових проявів дозволяють припустити різні варіанти гіперактивності, відповідно до яких і повинна будуватися диференційована робота.
4. Вивчення гіперактивності в психологічній літературі йде в напрямок уточнення поняття «гіперактивність» її основних складових. Однак і сьогодні актуальними завданнями залишаються: виявлення динаміки різних форм гіперактивної поведінки, з'ясування причин, що лежать в основі гіперактивної поведінки; пошук психологічних шляхів корекції знижених регулятивних можливостей психіки у гіперактивних дітей. [9]
Отже, проаналізувавши літературу, ми визначили що таке гіперактивна поведінка, характеристика гіперактивної поведінки. В цьому питанні ми проаналізували досвід різних науковців, дослідили історію виникнення проблеми гіперактивності.
1.2 Узагальнена характеристика гіперактивної поведінки сучасних дітей: основні прояви, причини
Фактори ризику для формування гіперактивної поведінки
Причини й механізми розвитку синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю складні й залишаються недостатньо виявленими, незважаючи на велику кількість досліджень. Для пояснення можливих механізмів його розвитку запропоновані нейроморфологічні, генетичні, біохімічні, нейрофізіологічні, соціально-психологічні й інші концепції. У зв'язку з можливою участю в генезис різних факторів у цей час цей синдром нерідко розглядає з позицій розгорнутої біопсихосоціальної патологічної моделі.
Пренатальні й принатальні патологічні фактори.