Курсовая работа: Ткачество Японії

Поряд з тканими кольоровими зррами велике розповсюдження в Японії мають різні методи фарбування. В одних випадках або малюнок, або фон закривають, накладаючи рисовий клей або м'який віск та фарбуючи поверхню, яка залишилася вільною. В інших випадках фарбування відбувається за допомогою паперового трафарету. Ці методи відомі з 8 ст. Придворні майстри фарбували такими способами узорчатий шовк. Фарбування по трафарету розповсюджується і на вироби, які зроблені з паперу (ліхтарі, віяла-опахала).

Серед текстильних витворів народних майстрів Японії особливо о славетні вироби з острову Окінава. Тут" до середини 19 ст. була розповсюджена система взимання податків виключно тканинами, зробленими вручну, що немало допомагало досягненню високого рівня майстерності в народному ткацтві.

Особливо полюбляється в цих тканинах те, щовідвлечений узор касурі, який веде свій початок з Індії та представляє собою композиції із плям та ліній, які гармонічно поєднуються за кольором та ритмом, а також смуги та клітини охристих, зелених, чорних або блакитних тонів.

Древні традиції продовжують ткачі північного району Тохоку. Вони створюють одяг з грубого синього полотна, який вишитий на грудях і на спині білими бавовняними нитками у вигляді складних узорів частіше всього геометричного характеру. Крупні узори вишиваються на жіночих сукнях, дрібні - на чоловічих., Тканини красиві яскравістю орнаменту та ефектним сопоставлінням білого кольору та темно-синього фону. Ці два кольори найбільш розповсюджені в народному одягу та часто зустрічаються на тканинах із зображенням традиційних мотивів: журавля, черепахи, сосни - символів довголіття, карпа -символу мужності, птахів та квітів, які зроблені по трафарету.

Майстри - професіонали продовжують традиції придворних ткачів, створюючи дорогі тканини - шовк та парчу. Майстри ручної парчі користуються як золотими і срібними нитями, так і характерною для японської парчі вишивко^ золотавими або сріблястими смужками паперу шириною в 1 мм. Так, майстер Хейдзо Тацумура (м. Такарадзука) створив шовковий пояс за темою "Шість відомих поетів", які були сла&етнгсвоїми віршами в 9-12 ст. при імператорському дворі в Кіото. Художник показав їх в умовній, стилізованій манері, яка характерна для живопису ямато-е. Декількома прямими та вигнутими креслюнками ізін обмалював голови та обличчя, не бажаючи передати їх індивідуальні риси. Головна його ціль - скомпонувати усі фігури, обличчя, головні убори та важкі сукні, які підіймаються пишними складками, в об'єднаний загальним ритмом ліній та кольорових плям узор, який безперервно повторюється на тканині. Червона сукня'/ відомої поетеси та придворної красуні Ононо Коматі, опущену голову якої з розпущеним за модою того часу довгим волоссям можна побачити на фрагменті пояса зверху зліва, прикрашена ліловим, синім, білим узорами. Вони контрастують з чорною хвилею її волосся, яке, в свою чергу, красиво підкреслює ніжні відтінки її одягу. В одязі інших персонажів переважають то насичений синій, то зелений, то червоно-коричневий, то жовтий тони, у всьому багатстві та різноманітті їх напівтонів та відтінків, які розроблені в живопису ямато-е.

Найніжніші та найтонші нюанси кольору, гармонія кольорових співвідношень відрізняють багато японських жіночих кімоно, які славетні і в наш час. Не можна не любуватися чудовою розцвіткою халату, з фазанами, пофарбованого художником Удзан Кімура (м. Канадзава); особливою вишуканістю відрізняється вільно та красиво розташований декор.

Святкове кімоно невідомого майстра виготовлено з застосуванням інших художніх засобів. Воно від руки розписане багатьма гліциніями, ірисами, піонами, хризантемами, які заповнюють всю поверхню тканини. Розпис інтенсивними фарбами, в яких переважає червоний колір, на білому, жовтому та сріблястому фоні, доповнений вишивкою шовком та золотавими паперовими нитями, якими цілком виповнено зображення парадної карети у лівому нижньому куті халату. Розпис кімоно з використовуванням древніх мотивів, розповсюджених в костюмах акторів феодального театру "Но" та міського театру "Кабукі", характерний для майстрів класичного напрямку декоративного-прикладного мистецтва. Майстри ж, які примикають до нових напрямків сили у розписах ширм.

Японські ширми складаються з дерев'яної рами, яка покрита лаком, на яку натягнуті папір або тканина. Вони були обов'язковою приналежністю буддійського ритуалу, а пізніше широко розповсюджувалися у повсякденному.

Був прийнятий метод виробництва тканин, який прийнятий в Китаї епохи Мін. Виготовлялися високоякісні тканини: звичайна та золота парча, бархат, гобеленова тканина, атлас, дамаський шовк. Вражає майстерність виготовлення тканини для костюмів акторів театру "Но".

Чудова за виконанням вишивка та яскравий узор золотою та
срібною нитями - сіборі. В цей період до Японії ввозилися іноземні
тканини, наприклад, золота парча, тафта, набивний ситець, молескін. Із
цих матеріалів виготовлялися футляри для чайних приналежностей.
Все частіше стали переходили від одягу із матерії з витканим
малюнком до одягу із тканин з розфарбованим та вишитим малюнком.
Так був покладений початок широкому розповсюдженню фарбування
тканин.

Період Едо.

Прикладне мистецтво перших десятиріч періоду Едо успадкувало та продовжувало розвивати традиції, які визначилися в період Момояма. Витвори прикладного мистецтва стали більш витонченими та художньо виразними, в них з'явилися нові мотиви. Однак в подальшому стан у країні стабілізувався, у відрізаному від іноземних держав світі все більш посилювалася апатія, в художній творчості почали проявлятися формалістичні тенденції (тобто намітилися риси подражання роботам старих майстрів та елементи стилізації, які стали характерними для мистецтва). Все це призвело до обмеження прикладного мистецтва малими формами, виявилася тенденція зробити ці предмети якомога більше витонченими та тонкими. Але в цілому виробництв виробів прикладного мистецтва в період Едо оживилося. Економічні можливості міських слоїв виросли, щ призвело до збільшення кількості майстрів, а також видів та кількості предметів, що вироблялися, які відображали смаки людей. Особливо в середині періоду Едо, у роки Генроку (1688-1707) та роки Кєхо (1716-1736), з'явилося багато талановитих майстрів, які працювали в області маки-е, фарбування тканин, кераміки та ін.

Феодальні князі прагнули розвитку промисловості в своїх провінціях, в результаті там виникло виробництво виробів прикладного мистецтва, яке мало свої особливості. В цьому також заключалася характерна риса нової епохи. З'явилися різні шкли майстрів, які щільно слідкували за найменшими особливостями в майстерності виготовлення предметів прикладного мистецтва. У кінці періоду Едо основна увага стала приділятися питанням техніки прикладного мистецтва. В період Бунка-Бунсей (1804-1830) спостерігався тимчасовий підйом прикладного мистецтва, але в кінці періоду Едо, в роки заходу влади бакуфу, коли хвилювання та бедлами охватили всю країну (останні роки періоду Едо, так званий період "бакумацу", ознаменувалися великою кількістю повстань селян та міщан, які потім призвели до зрушення феодальної системи), прикладне мистецтво прийшло у занепад, і в такому становищі воно залишалося аж до революції Мейдзі.

З усіх видів прикладного мистецтва в період Едо більше за усе розвивалися кераміка та фарбування тканин. Прогрес прикладного мистецтва заключався в тому, що вироби відповідали не стільки потребам релігії, скільки вимогам повсякденного життя людей. Не можна, звичайно, ігнорувати і відповідний зв'язок прикладного мистецтва з релігією, оскільки завдяки будуванню мавзолеїв дома Токугава та допоміжних буддійських храмів,росла потреба в усіх видах прикладного мистецтва. Усе це сприяло масовому виготовленню виробів художніх ремесел.

Однак розвиток прикладного мистецтва в період Едо був не стільки якісним, скільки кількісним. В той час сказався вплив іноземної культури. Одержали розповсюдження так званого "малюнка варварів" (усі європейці, які йрвникаяи- &о Японію, називалися "варварами") -зображення європейців та іноземних судів. Предмети культури, які проникали в Японію через Нагасакі, стимулювали розвиток техніки і в якійсь мірі вказували- вплив на зміст прикладного мистецтва. Це допомагало реформі в області масового виробництва та техніки прикладного мистецтва, яка відбулася в кінці періоду Едо.

В виготовленні металевих виробів особливо вражаючим був розвиток техніки різки по металу. Пояснювалося це в першу чергу тим, що мечі стали прикрасою одягу самураїв, широке розповсюдження одержало виготовлення різних золотих виробів з тонкою різкою.

Техніка різки по металу удосконалювалася майстрами із роду Гото, відомого ще з часів Муроматі, майстрами, приналежними до різних додаткових гілок цього роду - а вони групувалися навкруги дому Фудзівара, - і, нарешті, невідомими вуличними_різниками. Велику кількість високохудожніх виробів виготовляли представники шкіл Єкоя, Нара, Хапано та ін.

В техніці золотого кування виготовлялися головним чином цуба та різні прикраси. Вони відрізнялися ажурністю та інкрустаціями із слонової кістки. Найбільш відомі Хіго цуба, Тесю цуба, Оварі сукасі. На дуже невеликій площі за допомогою різки та інкрустації слоновою кісткою майстерно _вщюблялися -зображення людей, тварин, риб, птахів, рослин.

Поєднання різки з інкрустацією - типова особливість японського прикладного мистецтва. Ці традиції збереглися до наших часів. Але в той же час стремління до виготовлення та ретельної відділки (особливо дрібних предметів) придало визначену обмеженість цьому виду прикладного мистецтва.

Широке розповсюдження одержало й металеве лиття. Виготовлялися котелки для чаю, буддійська утвір, письмові приналежності, дзеркала, дрібнички, а також ліхтарі, дзвоники, бочки для дощової води, які використовувалися в храмах та монастирях. Усі ці вироби виповнювалися з великим мистецтвом. Особливий розвиток одержала техніка відливки дрібних скульптурних прикрас 'за допомогою воскових форм. Нові можливості для прикладного мистецтва відкрилися з виробництвом таких дрібних виробів, як нецке (вид брелоку у формі мініатюрної скульптури) і ямате (кишенькова чорнильниця з пензликом), мініатюрні грілки для рук, прес-пап'є, футляри для пензликів, чорнильниці. Найбільш умілими майстрами кінця періоду Едо були Мурата Сеймін, Карамоноя Кюбей та інші. Слід відмітити, що цей напрямок в прикладному мистецтві існував аж до періоду Мейозі.

В виробах із лаку, які відносяться до початку Періоду Едо, часто повторювалися форми та техніка лакових виробів періоду Момояма. Так звані коецу маки-е (вид маки-е, які вперше почав виготовляти Хоннамі Коецу) відрізнялися оригінальністю задуму, сміливою інкрустацією металевими пластинами та раковинами.

Жваво протікала діяльність шкіл традиційного прикладного мистецтва, які виникли в період Муроматі. Найбільш відомими їх представниками були Ігарасі Дохо з Кага та Ямам ото Сюнсє з Кіото. У середні віки, в середині періоду Едо висунулися своїми видавничими роботами в стилі Коецу Огата Корін а Огава Харіцу.

Ввійшли в моду майстерно виконані вироби з тонким малюнком маки-е, в якому було дуже багато золота. Представником традиційної школи цього виду мистецтва в той період був Сіомі Сейсей.

У кінці періоду Едо зовнішній вигляд виробів став домінуючим і в задумі, і в техніці виконання, а функціональність поступово відходила на другий план. Великим попитом почали користуватися коробки інро та гребінці, покриті тонкими малюнками маки-е.

Найбільш відомими майстрами цього періоду були Мідзука Тоє, Кома Корю, Кома Консай та Ямада Дзєкасай. Скромні лаковані предмети для чайної майстерні виготовляли кіотські майстри роду Накамура.

Значно покращилась техніка фарбування та лакування ножен для мечів, виділилася в особову галузь прикладного мистецтва. Унікальні предмети почали виготовлятися в провінції. Так, відомі лакові вироби, які покриті тонким різним малюнком сіцуе та міцудае, а також вироби тінкін (лакові вироби, вкриті малюнками, поглиблення яких заповнені золотою фольгою або золотим порошком), тайсю (вироби, вкриті товстим шаром яскраво-червоного лаку) та дзококунурі (вироби із лаку з різним малюнком квітів, трав, дерев, пофарбованим в зелений, жовтий або червоний кольори, і знову вкриті лаком).

В якості прикладу таких виробів можна привести тінкін Вадзимо, тайсю із Муракамі, дзококунурі із Такамацу. Найбільш яскравим прикладом використовування мистецтва лаку в прикрашанні архітектурних споруд може служити Мавзолей Тосегу в Нікко. В ньому зручно відображені специфічні особливості прикладного мистецтва періодуЕдо.

Величезний розвиток одержало гончарне виробництво завдяки корейським керамікам, які були вивезені в Японію Тоєтомі Хідеєсі. На початку періоду Едо як раз і були зроблені перші кроки до різкого розширення керамічного виробництва в країні. Феодали зайнялися в своїх провінціях пошуками матеріалу, необхідного для виробництва кераміки. Повсюди будувалися гончарні печі. Все це робилося для розвитку гончарного виробництва в кланах. Поступово в самих різних куточках країни почали вироблятися характерні для того або іншого району керамічні вироби.

Техніка їх виробництва передавалася від району до району, що сприяло швидкому її удосконаленню. На Кюсю одержали відоміеть-керамічні вироби типу аріта-які, виготовлені майстром Набесіма Наосіге, такаторі-які, створені Куроза Нагамаса, та ін. В районі Тюгогу працював майстер Морі Терумото, який створив керамічні вироби типу хагі-які; ці виробу по праву можна віднести до тих культурних цінностей, які залишилися від міст Бунроку-кєтє.

В гончарних печах Аріта почали виготовляти керамічні вироби, які до цього не вироблялися в Японії, наприклад, вироби з білого фарфору хакудзі та фарфору сомецука, розфарбованого кобальтом та вкритого безкольоровою глазур'ю. Відомий керамік Сакаіда Какіемон, який освоїв виробництво уваецуке (на вкритий глазур'ю виріб наносився кольоровий малюнок,-* він знову обпалювався), також вийшов із Аріта.