Курсовая работа: Трипільська культура

Металургія та металообробка – нові види господарської діяльності, що з’явилися в енеоліті, потребували значного обсягу технічних та природничих знань та навичок, які обумовлювали високу ступінь спеціалізації і могли розвиватися лише при умові виділення майстрів – ремісників, зайнятих переважно у даній галузі.

Металургія міді з’явилася на території України у VI тис. до н.е., разом із трипільськими племенами. Починаючи з другої половини V тис. до н.е., з’являються перші мідні вироби та власне виробництво, хоча і з примітивною технікою видобутку, що дозволяла використовувати лише оксидні мідні руди, що знаходяться на глибині 20-25 м. Суть цієї техніки була в тому, що ділянка, на якій знаходилися пласти руди нагрівалися величезними вогнищами, після чого її поливали водою; далі руду, що розтріскалася, добували за допомогою рогових, а пізніше – мідних кайл, відділяючи від оточуючи породи і виймали на поверхню. Метал могли виплавляти в інших місцях, іноді на значній відстані від родовищ.

Використовували також і поклади самородної міді. Одне з таких родовищ відоме біля с. Великий Мідськ на Волині. Відомі поклади мідних руд і на Поділлі.

В V тис. до н.е. в ареалі поширення ранньоземлеробських культур Північних Балкан, басейну Середнього Подунав’я та Тиси, а також Трансильванії та Північного Причорномор’я виникають осередки металообробки, які можна, на думку Є. Черниха, об’єднати в Балкано-Карпатську металургійну провінцію. Для неї характерні певні типи виробів – хрестоподібні втульчасті сокири-тесла (дод. 4 а), сокири-молоти, тесла-долота, виготовлені з металургійно чистої міді.

На етапі Трипілля А мідні вироби представлені переважно прикрасами (намистини, пронизки, бляшки, браслети (дод. 4 б)) і нечисленними знаряддями (шила, рибальські гачки, поодинокі сокири та долота). У цей час переважала в основному ковальська обробка металу, майстри якої обробляли самородну мідь з родовищ Трансільванії з використанням типових традицій для громад культур Вінча-Тордош. Пізніше формується власне ранньотрипільське вогнище металообробки на базі металургійної міді з північнофракійських родовищ. На етапі Трипілля В з’являються нові вироби як серед прикрас – скроневі кільця, персні, каблучки тощо, так і серед знарядь праці – пласкі сокири, сокири-молоти. Продовжуючи традиції попереднього етапу, майстри освоюють фігурне кування та лиття – як у відкриті так і в складні закриті форми.

За твердженням Н.В. Риндіної, металургія трипільців була в багатьох відношеннях подібною до центральноєвропейської, хоча технологію вони розробляли власну. Метал на трипільські землі доставляли з карпатського басейну у вигляді зливків (довжина – 15-17 см, діаметр – 2-3 см); ливарні матриці використовували переважно двостулкові, зрідка – відкриті. Ливарні форми виготовляли з глини із домішкою шамоту і підігрівали перед використанням. Треба сказати, що більшість трипільських виробів відрізняється високою якістю, а ковальська справа також була на високому рівні. Виробництво в цілому було спрямоване на серійне виготовлення зброї, знарядь праці та прикрас.

Що стосується гончарної справи трипільців, то в них та інших високорозвинутих археологічних культурах перетворилося на ремесло. Трипільські гончарі вдосконалили рецепти глиняних мас – вони використовували сировину, яка складалася з кількох сортів глини і була дуже пластичною, настільки, що з неї можна було робити посуд на гончарному колі, яке стало одним з важливих винаходів енеоліту, тонкостінний, якісний, який міг витримати високотемпературний випал. У Трипіллі застосовувалося швидке гончарне коло, повільне стало застосовуватися з середнього етапу (відомі відбитки вісі кола та тканини, що підкладалася під посуд при виготовленні). Коло складалося з вкопаної в підлогу короткої палі, яка правила за підставку при виготовленні. При роботі з таким пристроєм посудину виліплювали з глиняних стрічок, а потім обертаючи, зрізали зайву глину за допомогою різноманітних стругів.

Важливим етапом виготовлення посудини була обробка поверхні та орнаментування. Крім архаїчних типів орнаментації, пов’язаних зі штампами, врізаними лініями тощо прогресує технологія виготовлення розписного посуду. Найдавніші зразки розписувалися мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. Пізніше перейшли на покриття поверхні кольоровими, переважно білого або цегляного кольору, ангобами і розпису до випалу (дод. 5). Для надання поверхні декоративного вигляду застосовували шлікування – покриття рідкою глиною, пізніше шлікування змінив так званий прийом розчісування поверхні (орнамент з відбитків переплетеної мотузки).

В енеоліті зростає асортимент керамічних виробів (налічують від 11 до 17 основних типів трипільського посуду) та відбувається певна стандартизація посуду за розмірами. Так, горщики і миски трипільські гончарі виготовляли певних об’ємів, найменший з яких відповідає чоловічій пригорщі.

Другий важливий винахід мідного віку – спеціальні гончарні горна, які робили одноярусними або двоярусними (дод. 6 а). В них можна було досягти високих температур та якісно, рівномірно обпалити велику кількість виробів. Такі горна знайдені на пам’ятках Трипільської культури починаючи з Трипілля В. Одноярусні горна дослідила О. Цвек на поселенні Шкарівка. Його площа біля 2,5 м² , товщина стінок складала 20-40 см, купол мав напівсферичну форму. Більш складні двоярусні горна – з системою продухів у дні верхньої камери – з’являються в середньому Трипіллі на поселеннях Великий Кут, Кадіївці, проте найбільше їх відомо на пізньому етапі культури, коли виникають справжні гончарні центри. У гончарних печах, які були великими за розмірами, адже відомі трипільські посудини висотою до метра, посуд встановлювали один в один, економлячи місце.

Майстрам були відомі різні режими випалу – окислюючий та відновний. Перший режим дозволяв отримувати посуд з чорною або сірою поверхнею (раннє Трипілля, культури Лендель, Полгар та лійчастого посуду). Відновний використовувався при обпалюванні розписного посуду, характерного для більшості варіантів Трипілля-Кукутені та Гумельниця.

Важливою ознакою виділення гончарства в окрему галузь виробництва є поява спеціалізованих майстерень з виготовлення посуду. Сліди таких майстерень виявлено на трипільських поселеннях Уланівка, Шкарівка, Великий Кут (дод. 6 б), Тростянчик, Кліщів та інших. У майстерні, дослідженій на поселенні Великий Кут, було два приміщення з горнами, робочі площадки, де знайдено інструменти для роботи з глиною, місце для просушування готових виробів. Біля печей знайдено бракований посуд.

Важливою галуззю господарства трипільців було домашнє виробництво. У мідному віці у кожному господарстві виробляли частину знарядь праці, взуття, одяг.

У виготовленні знарядь праці найперше місце займав кремінь (скребачки, ножі, проколки, леза серпів, наконечники стріл, дротиків). Менші знаряддя праці переважно створювалися з великих зазвичай шляхом розколювання останніх, щоб заощадити сировину. Так, великі пластини, які вживали серпи, потім переробляли на інструменти для обробки деревини або кістки, рогу – свердла. Далі з решток поластини робили кресало або розколювали на відщепи, з яких могли вийти наконечники стріл.

Для виготовлення одягу, взуття продовжували використовувати шкіру, з обробкою якої пов’язана велика кількість інвентарю: скребачки з кременю, а також різноманітні кістяні та кам’яні лощила, гладилки тощо. Для розтягування шкіри використовували масивні грузила.

Проте з часом шкіряний одяг витісняється текстильним. Це добре помітно по зменшенню чисельності знарядь для роботи зі шкірою та появою численної групи інструментів та пристроїв, пов’язаних з ткацтвом, насамперед вертикального ткацького верстату (дод. 7). Він складався з вертикальної дерев’яної рами, на яку було натягнуто нитки основи.

За відбитками на посуді нараховують кілька видів тканин, які різнилися за товщиною. Трипільцям було відоме виготовлення узорчастих тканин, тканин з рослинних волокон та вовни. Готове полотно фарбувалося, на ньому робилася вишивка.

Значний асортимент виробів домашнього виробництва робився з дерева (руків’я для мотик, сокир, ножів та скребачок, оправи для серпів з крем’яними вкладишами). З дерева виготовлялися також частини верстатів – кушнірських, ткацьких, свердлильних, частини пристроїв для підйому сировини з гірничих розробок. З Подністров’я походить глиняна трипільська модель човна – однодеревка. Виготовлялись також меблі (стільці, столи, крісла), про що свідчать глиняні моделі цих виробів.

Широкий асортимент деревообробних знарядь – спеціалізованих сокир, тесел, колунів, доліт, свердел – як металевих, так і кремінних, кам’яних дозволяв робити складні столярні вироби. Відоме було різьблення по дереву і виготовлення дерев’яної скульптури.

1.2 Трипільські протоміста

Однією з обов’язкових складових трипільської цивілізації є поява протоміст. Дослідження за останні 30 років виявили, що трипільці стали на шлях урбанізації і шли по ньому на протязі майже тисячі років, поки не зникли.

Перш за все треба визначити причини та передумови виникнення протоміст. Важливим елементом існування циклічно-переложної системи землеробства було захоплення чергової ділянки земельних угідь для експлуатації протягом 50-70-річного циклу. На початкових етапах розселення трипільців цей процес регулювався на рівні окремих громад. Власність громад на землю забезпечувалася військово-демографічним потенціалом. У процесі розселення трипільських громад на величезній неосвоєній території, мали набути великого значення адміністративні функції, виникнути прошарок людей, які відповідали за вирішення питань, пов’язаних з аграрними розпорядками та військовими справами.

Також треба сказати, що у трипільців виникла потреба у певних колективних діях, а саме при захопленні земель та їх наступному розподілі, охороні громадських володінь. Зі зростанням масштабів поселень до сфери колективної праці було включено, можливо, будівництво укріплень – «житлових стін» нового поселення.

При кризових ситуаціях, коли не вистачало додаткового продукту чи його зовсім не було, всі зусилля спрямовуються на придбання нових ресурсів, насамперед землі. Вигравали саме ті громади, які ставали на шлях концентрації населення, збільшення військово-демографічного потенціалу, захоплення при цьому значних територій. Таким чином для вирішення цих питань були потрібні саме інтеграція громад у великі поселення і створення з цих поселень протоміст.

Також серед вчених існує думка про наявність зовнішньої загрози, для якої визначено лише два джерела: з боку «степового населення» або зі сторони «трипільських племен». Перша теорія дуже сумнівна, бо по-перше, тоді, коли мала бути найвірогідніше експансія «степового населення» (V тис. до н.е.), трипільське населення розподіляється на локальні варіанти, розміри поселень залишаються сталими, укріплення не будуються; а по-друге, військово-демографічний потенціал трипільців був найвищий серед співіснуючих з Трипіллям-Кукутені археологічних культур. А ось друга, навпаки, освоєння захоплених територій зумовило ускладнення відношень між окремими складовими частинами трипільсько-кукутенської етнокультурної спільності і саме це призвело до протиріч між цими частинами.

Суспільство трипільців мало, на думку деяких вчених, матріріархальний характер, а от на думку С. Бібікова вже на ранньому етапі у трипільців з’явилися патріархально-родові відносини у суспільстві. Характерним був і поділ великої патріархальної сім’ї з 10-14 осіб на малі. Такі малі сім’ї, на думку Бібікова, утворювали родову громаду. Характерна для раннього періоду концентрація невеликих поселень в одному місці скоріш за все відповідає племінній групі. З поширенням Трипілля-Кукутені на схід стала зростати чисельність населення та відбулося формування нових угруповань за територіальним принципом – з’являються поселення площею 40-60 га з населенням 1600-2000 жителів. Регіональні варіанти трипільської культури могли відповідати союзам племен. Поселення середніх розмірів (40-100 будівель) були цілком автономні в економічному відношенні. Такі поселення – поселення-громади – стали важливою суспільною ланкою. Подальше зростання населення та його концентрація у військово-політичних цілях спричинило до появи у V-IV тис. до н.е. протоміст з населенням 5000-14 000 чоловік, які утворилися внаслідок об’єднання кількох поселень-громад.

Пізньотрипільські могильники свідчать про складну суспільну структуру, яка склалася протягом середнього етапу Трипілля, з статево-віковою диференціацією, виділенням родоплемінної верхівки та вождів-жерців. Організація життя протоміст вимагала появи керівних структур і, починаючи вже з середнього етапу, у трипільців існували вождівства – централізованої системи керівництва, яка спирається на ієрархічну систему ватажків різних рангів. Типовими рисами для вождівств є наявність великих поселень, монументальних споруд (культові та поховальні).

Як було сказано вище, на ранньому етапі трипільці жили невеличкими поселеннями. Одне з найдавніших (біля 5300 до н.е.), поселення Бернашівка на Дністрі налічувало 7 будівель і займало площу близько 1,5 га. Геомагнітна зйомка виявила 7 аномальних зон, 6 з яких були розташовані по колу (діаметр – 30 м), а сьоме в центрі цього кола.

Для середнього періоду трипільської культури характерні як малі, так і великі поселення, що налічували вже сотні будівель. Зберігався традиційний план забудови по колу, яке з часом набуває виду витягнутого еліпсу. Саме в цей період з’являються протоміста площею 100-300 га: Веселий Кут, Гордашівка тощо. В їх плануванні з’являються вулиці та квартальна забудова. Яскравими прикладами трипільських протоміст є Тальянки (між селами Тальянки та Легедзине Тальянівського району Черкаської області) (дод. 8 а) та Майданецьке (біля с. Майданець Тальянівського району Черкаської області) (дод. 8 б).