Курсовая работа: Творча діяльність Панаса Мирного
Розкриваючи образ кріпосника Гамзи, письменник майстерно користується персоніфікованими метафорами. Ось зразок майстерного застосування персоніфікації: Зелену Горку з усіх боків оточили двори селян, а на самій горі стоїть величний панський будинок і надзирає за «кріпацькими хатами», наче мати за дітьми. Порівняння кріпосницького гніту з материнським наглядом має виразне іронічне звучання. Іронічно звучать і діалоги Гамзи. Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик.
«Добрість» Гамзи виявилась і в збудуванні церкви, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».
Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті.
Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Вона ввижалася йому якимось страховищем з вишкіреними зубами, що наміряється «пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини». Він боїться втратити своє господарство і; Землю, бо може трапитися так, що пан все забере і тоді залишишся голим. Разом з цим Йосипенко боявся «звільнення» і тому, що йому, – прикажчику, який знущався з Народу, був правою рукою пана, все йому доносив, – першому дістанеться від селян, які його називали «вірною собакою біля хазяйського воза». Це одна сторона даного характеру. Але як виходець з селян, Йосипенко і радів від думки про «волю» («сам по собі усміхався у вуси»). Тоді «воля» перед ним поставала в образі «доброї сестри», «підходила до його і тихо шепотіла: «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». Такі дві суперечливі думки, два почуття весь час борються в душі Йосипенка. І Панас Мирний досить тонко, і переконливо відтворює цю душевну роздвоєність персонажа, обумовлену його специфічним становищем.
Зрештою Йосипенко приходить до висновків: нехай буде «воля», але щоб у нього залишився город, колись подарований за вірну службу Гамзою, і все майно. З «волею» він пов'язував ширші можливості збагачення. Перед ним, сільським багатієм, постала приваблива перспектива – завести шинок, побудувати постоялий двір і з цього мати великий зиск. Плекаючи надію про це, він, скориставшись з наглої смерті старого Гамзи, викрадає велику суму грошей і, щоб замести сліди, викликає солдатів для розправи з селянами, які нібито підняли бунт і пограбували пана.
Зустріти «волю» багатим, сильним і цим самим поставити себе над масою трудящого селянства, поруч з панами, – така його мрія, яка й здійснилася: він став сільським старостою. Отже, й після реформи Йосипенко залишився господарем села. Селяни ж його призначення старостою розцінювали, як повернення панщини.
1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»
Згодом у романі «Повія» письменник створив образ сільського глитая 70‑х років – Супруненка, Супруненко, так само, як і Йосипенко, був управителем і такими ж засобами розбагатів. Проте то сформований тип сільського дуки. Йосипенко ж – породження свого часу, тобто початку 60‑х років. На цьому образі письменник показує зародження сільської буржуазії.
Цікаво відзначити, що проблема зародження і розквіту сільської буржуазії постійно хвилювала творчу уяву письменника.
Проте основною темою повісті «Голодна воля», яка розкривається паралельно до зображення страхіть кріпосництва, – є тема викриття справжнього змісту царської реформи (про це образно говорить її назва).
В.І. Ленін у статті «З приводу ювілею» писав, що обезземелення селян перетворило колишнього кріпака у напівкріпака, в кабального орендаря тієї ж поміщицької землі, на якій він гнув спину і раніше протягом століть. Д ті наділи, якими «обдаровували» пани а ході реалізації кріпосницької реформи, «означали в більшості випадків створення не вільного самостійного землероба, а прикріплення до землі кабального орендаря, фактично змушеного відбувати ту саму панщину у формі обробітку своїм реманентом поміщицької землі за випас, за вигін, за луки, за необхідну орну землю і т.п.». В такому становищі опинилося селянство усієї Росії. Це й зумовило гостроту соціальних конфліктів у пореформеному селі, Так правдиво відтворених у повістях Мирного.
Для глибокого розуміння письменником корінних соціальних процесів пореформеної доби немале значення мала публіцистична література, яку так широко розповсюджували революційні народники на Україні, особливо в 70‑х роках. Найбільш відомою на той час була брошуpa Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», видана 1876 року у Відні.
Через усю брошуру проходить думка, що «воля» 1961 року – це нове ярмо для трудящої людини. Пани всю землю, що з «діда з прадіда потом та кров'ю нашою орана і сльозами порошина, собі забрали, а нам деякі шматочки дали, та ще й викуп плати», – говорить оповідач. Потім викладається історія закріпачення українського народу, загарбання панами вільних земель. Книжечка перейнята невгасимою ненавистю до панів і царизму. Наводяться характерні приклади паразитизму поміщиків і царської сім'ї. Так, наприклад, на влаштування весілля своєї дочки цар витратив з державної казни двадцять мільйонів карбованців, в той час, коли на Чернігівщині від голоду мерли люди. Під кінець автор брошури закликає до повалення царизму. Говориться тут про підвалини майбутнього суспільного устрою: кожне село й місто повинно управлятись громадою, не повинно бути ні багатих, ні бідних, життя буде впорядковане згідно з соціалістичними принципами.
Розповідна манера, образність порівнянь та переконливість аргументації сприяли популярності книжки серед широких кіл простого народу.
Оцінка деяких важливих питань сучасності, дана у й повістях «Голодна воля» і «Лихо давнє і сьогочасне», ділком збігається з оцінкою, зробленою у брошурі «Правдиве слово хлібороба…».
Типам гнобителів (Гамзи, його сина і Йосипенка) Панас Мирний протиставляє образи представників покріпаченого селянства. Нестримні прагнення народу до звільнення і ненависть до панів. Настроями палкого протесту проти поміщицького деспотизму, свавілля і любов'ю до Волі охоплені всі селяни. Воля їм потрібна, як повітря і хліб: без неї людина не може існувати. «Та чому воно так? Усі кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські», – обурюється кріпачка Мотря. Адже так далі не можна жити! А що ж людям робити? На її запитання наймит Василь Кучерявий відповідає: «Що робити? Бити, давити пакісників, он що робити. Тих, хто збиткується над людьми, – треба вішати».
Вся повість, особливо сцени масових протестів, перейнята запитальними й окличними інтонаціями, що свідчать про глибокі перебивання і обурення персонажів. «Що робити?»; «Чого ж їх не б'ють? Не давлять?»; «Де він волю дів?»; «Що ж це горіщанам дали волю, а нам ні?»; «Хай дає волю!»; «Тепер нема панів. Тепер воля!»; «Дурять нас!»; «До слушного часу, брате, до слушного часу!»; «Чи довго ще мені мучитись?»; «Хоч воля, хоч смерть!» – такі фрази характерні для мови персонажів – кріпаків і наймитів.
З найбільшою силою ненависть до кріпацтва, як і до будь-якого гноблення, втілено в образі протестанта і бунтаря Василя Кучерявого. Характерна і його біографія. Василь–круглий сирота, був панським козачком, згодом пас панську череду, став кучером, а після «волі» знову наймитував у пана. «Каторжне життя!» – так він називає своє поневіряння в панських маєтках. Часами на нього находить розпач; життя здається йому надзвичайно «гірким та пакосним».
Образ бунтаря Василя змальовано всебічно, в різних найскладніших життєвих ситуаціях. Він палко кохає Мотрю, яку силою забрали від батька-матері до розпусника пана Гамзи. І коли Йосипенко вирішив покарати Мотрю за «образу» панської персони, Василь рішуче виступив проти посіпаки і прилюдно, перед двірнею, сильно його побив. Це був перший активний вияв гніву і бунтарства Василя. Бажання за всяку ціну вирватись на волю з-під поміщицького ярма стає метою життя Василя; з часу активного виступу на боротьбу він вірить у краще майбутнє, коли «прокляте лихо» не буде зачіпати людей, коли прийде воля.
Цими особливостями бунтарського характеру Василь дуже нагадує панського кучера Юхима з незакінченого великого твору «Халамидник», рукопис якого зберігається в архіві письменника. Не витерпівши знущання пана-деспота Супруна, Юхим сильно побив його і кинув у рівчак, а сам утік на вільні степи.
Але Василь у повісті виступає вже не одинаком-бунтарем, його підтримує ціла селянська громада; очолені ним кріпаки йдуть до поміщика не прохати, а рішуче вимагати грамоту про справжню «волю».
В епізодах бунту письменник відбив сильні й слабкі сторони селянського проти поміщицького протесту. Дізнавшись, що в навколишніх селах уже читали царський указ, громадою йдуть до пана з наміром силою домогтися в пана «волі». Вислухавши в церкві вирваний з рук Гамзи маніфест, селяни не повірили в його правдивість. Не такої волі вони жадали. «Це не справжня Коля… Це, видно, пан сам написав. Дурять нас!» Озброївшись кілками, люди йдуть до пана. І, сповнені рішучості громити все панське, силою вирвати з рук Гамзи справжню волю, вони при зустрічі з сином пана розгубились, притихли. Молодий Гамзенко один розправився з бунтівниками.
Панас Мирний правдиво відобразив наївну віру кріпаків у вимріяну «золоту грамоту» царя про волю, яку нібито від народу заховали. Селяни не хотіли брати на викуп наділи. Засобом внутрішніх діалогів письменник відтворив обурення народної душі страшним панським ошуканством. «Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі? То де довіку з неволі не вилізеш?». Молодий ліберальствуючий Гамза, упевнений в міцності поміщицької влади, самовпевнено заявляє: «Хоч на оброк, хоч на викуп іди…» Те ж саме, але з погрозою повторив і справник: «Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру».
Про методи введення реформи 1861 року В.І. Ленін писав: «І велика-реформа не могла бути здійснена без допомоги військових екзекуцій та розстрілювання селян, які відмовлялися приймати уставні грамоти».
В одному з дописів із Гадяцького повіту, надісланому в журнал «Основа» (1862, жовтень), повідомлялося, наприклад, як тяжко вводити уставні грамоти, яких селяни не хочуть приймати, ждучи «слушного часу»., Автор іншої статті – «Із епохи селянської реформи на півдні Росії», – що заховався під криптонімом «П.Є.», причиною заколотів селян і небажання їх підписувати грамоту вважає некультурність народу і нерозуміння ними мови маніфесту. В статті наведено цікаві факти чинення опору панській «волі». Так, селяни сіл Печище і Товсте Харківської губернії відмовились підкоритись волі поміщика і відкинули уставні грамоти. В селах Нова Борова, Варварівка, Бєлявка, Кудряшовка Старобільського повіту розповсюдились чутки, що треба чекати розпорядження про знищений всіх панів, після чого всі землі дістануться селянам. За розповсюдження цих чуток багатьох селян судив військовий суд.
Цю важливу особливість тодішньої дійсності і відтворив Панас Мирний у своїй повісті.
Для введення «волі» в Одраду прийшла рота солдатів. Цей епізод автор змалював з глибоким сарказмом. Ряди війська, що вступило в село, порівнює він з потоком каламутної води.
В селянських хатах людські серця оповились смутком, передчуттям чогось невідомого, але тривожного і страшного. Цьому відповідає і стан природи: хати кріпаків зразу «темнотою вкрилися», а «сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ними».
Солдати оточили село, закрили всі виходи і входи до нього. Письменник іронічно зауважує: «Гей, всі горіщани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.».