Курсовая работа: Уроки Берестецької битви

Отже, ситуація на полі бою розвивалася на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Німецька піхота й рейтари за підтримки гарматного вогню прорвали лави українців і татар ітіочали рухатися до схилу того пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упали близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця й почали втікати. Водночас із поля бою посунула вся орда. Це наштовхує на думку, що мурзи та беї отримали відповідне розпорядження правителя Криму. При цьому втікачі кричали жовнірам: «Не бий! Татарин утікає — Хмельницька застанеш». Скориставшися неузгодженістю дій між полками центру й правого флангу (а можливо, прохід залишався свідомо), основна маса орди проскочила мимо них і подалася спочатку в напрямі Лешнева, а потім узяла круто вліво й вийшла до переправи в районі Козина.

Втеча Іслам-Гірея з поля бою за відсутності серйозної загрози з боку противника була логічним завершенням його політики стосовно війн України з Польщею. Це чітко проявилося й, нагадаємо, під час Збаразько-Зборівської кампанії 1649 р. Хана більше лякала можливість перемогиукраїнської армії (а отже, й здобуття Українською державою цілковитої незалежності), ніж успіх поляків. Його поведінка напередодні та в ході битви недвозначно засвідчує: воюючи за інтереси України з Річчю Посполитою, він при цьому прагнув порозумітися з королем. Іслам-Гірей намагався пояснити турецькому султанові причину невмотивованого залишення поля бою під Берестечком не чим іншим, як... необхідністю покарати Ногайську орду, яка пограбувала добруджанських татар. Що й казати, «вагомий» аргумент!

Утеча орди й оголення нею лівого флангу поставили українську армію в катастрофічне становище. Ян Казимир кинув проти неї всі сили, щоб повністю розгромити й таким чином назавжди розв'язати «українську (козацьку) проблему». В ситуації, що склалася, основне завдання Богдана полягало у виведенні армії з-під удару і збереженні ЇЇ боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. Ведучи бій з переважаючими силами ворога, вдалося до сутінок успішно завершити цейтекладний маневр без великих втрат. Зайнявши вигідне місце, гетьман наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору. За визнанням анонімного польського автора, «козаки ж дуже добре трималися й вистояли». Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити. На цьому, як на нашу думку, завершується перший етап Берестецької битви. Втеча хана поставила українське військо в надзвичайно тяжке становище, але завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневрові (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.

Вивівши військо з-під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький вирішив повернути назад орду. Наказав полтавському полковнику Мартину Пушкарю утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук І з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Наздогнав його, очевидно, на світанку за Козином. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. За даними козацького полковника Семена Савича, Хмельницький почав «сердито говорить: найяснейший де хане, то ли де твоя правда и шерть и укрепленье с нами, что пришедши к бою да побежал, как де есть на искус и на повадку поляком то учинил».а й відмовився відпустити до козацького табору самого Богдана.

3. Бойові дії без гетьмана

Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, козаки під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснява (рукавом р. Пляшівка), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений у неприступну, оточену валами й ровами фортецю.

А в польському обозі панувало радісне піднесення, жовніри співали «Тебе, боже, славимо». В нервовому збудженні король цілу ніч не злазив з коня. Шляхта вже смакувала успіх повної перемоги над своїм ворогом, не сумніваючись, що через день-два його буде знищено. Однак ранком укріплення українського табору помітно збили цей райдужний настрій. За даними М.Ємьоловського, коли на світанку жовніри побачили «вали й окопи на половину списа, то їхній запал пригас». Справді, табір був, за визнанням очевидця А.Мясковського, «дуже великий, оком неосяжний, багатолюдний, вогнистий». Ян Казимир скликав воєнну раду, яка зробила не досить втішний висновок: атакувати його не можна, бо це призведе до неминучих великих втрат. Тому вирішили взяти табір в облогу. В тил української армії були послані два полки, а жовніри заходилися й собі висипати шанці, робити редути, з яких уже й почали обстріл позицій Пушкаря.,

День 21 червня минув для козаків досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність, поширення чуток про те, нібито хан наказав зв'язати його, а татари погрожували пограбувати Україну: «І ти наш, і добро твоє, й Україна наша». Турбувала неясність перспективи, тому одні пропонували покинути табір, інші — захищатися. За влучним висловом захопленого в полон козака Якима, козаки залишилися, «як бджоли без матки». Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і міцну дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати обстановку, оволодіти розвитком подій, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й заможних козаків таємно вибратися з табору. Якщо вірити даним схопленого поляками Федора Некіцького (білоруського шляхтича з Полоцька), Пушкар розпорядився, щоб його наближені сідлали коней і готувалися в дорогу. Коли піхотинці запитали його, що це він робить, то одержали відповідь: «Що бачите, те й самі чиніть». Однак вони відмовилися тікати, й коли кіннота Полтавського полку зробила спробу вирватися з обозу, її перехопили, роззброїли й узяли під варту.

За таких умов особливо гостро постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — гетьмана. На скликаній раді перевагу було віддано популярному серед низів полковникові Ф.Джеджалію. Всі почали вимагати від нього конкретних дій: «Або виводи з оточення, або миримся, або б'ємося, або поклонімося королю». Деякі джерела свідчать, що вже 22 червня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І.Вишньовецького написав листа полковник М.Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю. І все це незважаючи на те, що більшість козаків виступала проти будь-яких переговорів із королем (хоча багато хто й погоджувався на замирення на умовах Зборівського договору).

Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина шляхти висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіщих дій, вважали за доцільне переправити через ріку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. 23 червня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. Універсал зачитали козакам, і їм стало «опять весело». Почали готуватися до запланованого на завтра наступу. Було зроблено першу успішну вилазку. Богун просив дозволити йому з двома полками атакувати ворожі позиції, проте дістав відмову. Крім того, українська армія залишатися грізною бойовою силою. Шляхтич Рожевський в одному з листів підкреслював трудність здобуття табору «за таким його озброєнням, за такою чулістю і відвагою, яка є, бо як кінні, так і піші, як чернь, так і старшина готові на голову полягти». Тому вище й нижче козацького табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, висипали шанці, зводили редути. Інженерними роботами керували Убальд, Пшиємський, Геткант. Важкі гармати були привезені з Бродів, очікували їх і зі Львова. 25 червня в тил козакам було відправлено 1 тис. кінних жовнірів на чолі з Балабаном.

Джеджалія не міг не розуміти небезпеки, яку крила в собі ця тактика короля, тому вирішив у ніч на 25 червня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на ворога наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М.Потоцький, обсипаючи козаків різними докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові складно було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська. Послів прийняв М.Потоцький. Поводився він брутально, вимагав забути про умови Зборівського договору, погрожував штурмом. Лише А.Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від імені уряду відповідь козакам підписав підканцлер ПРадзейовський, вимагаючи скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматумові більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на ЗО червня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». І.Граб'янка зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.

Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з ворожими корогвами, аби з'ясувати сили ворога. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10 годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував ПГраб’янка, «смятошися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.

Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати.

Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. До них потрібно було внести суттєві корективи. Король схилявся до думки продовжувати похід у напрямі Києва. Та далеко не всі поділяли наміри короля. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нової війни. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке відмовилося від участі в поході. На ці суперечки було згаяно час. Ян Казимир розпорядився готуватися до виступу 2 липня, але шляхта посполитого рушення відмовилася виконувати його наказ. Наступного дня тривали переговори. Тим часом шляхта масово від'їздила з обозу.

Незважаючи на вмовляння Вишньовецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, посполите рушення навідріз відмовилося від участі в наступі на Південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив буде підтриманий частиною шляхти. Однак цього не сталося. Посполите рушення масово поверталося до своїх домівок. Ян Казимир 4 липня залишив табір під Берестечком і на чолі кварцяного війська цього ж дня прибув до Козина. Через день відправився в напрямі Кременця й зупинився обозом під Орком . Оскільки частина сенаторів наполягала на поверненні короля до столиці, було проведено раду, що висловилася за його від'їзд. Наступного дня Ян Казимир скликав нараду офіцерів, на якій оголосив, що все кварцяне військо (понад ЗО тис. жовнірів), за винятком полку Накєльського, на чолі з М.Потоцьким відправляється «на Україну», а він повертається назад; обіцяв надіслати підкріплення й знайти кошти для платні