Курсовая работа: В інтерпретації малої прози Володимира Винниченка "Злиття горизонтів"

“ Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, , по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією…, тихо коло крамниць на базарі, – срізь тихо . Вийдеш на головну вулицю … дивишся праворуч – тихо , пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш – тихо , пусто , тільки вітер тихенько шелестить та грається листям” (171,7).

Після сприйняття такого пейзажу читач готовий до знайомства з Ільком, Андрієм та Мотрею. Знайомство ж це буде адекватним авторському баченню. Дослідники малої прози Винниченка зазначають одну із рис мистецького стилю:

“… створює достатньо зриму картину внутрішнього світу, не пояснючи його” (9,96).

Пильний аналіз малої прози, починаючи з “Краси і сили”, викликає сумнів. Адже в сенсі герменевтичному навіть наведені фрагменти портрета і краєвиду свідчать про те, що внутрішні світ, створений автором, не лише пояснений, а детально аргументований, викінчений у сплетінні психології та фізіології. Власне тому, що у творі присутній т. зв. “психологічний сюжет”, розв’язка його не збігається у горизонтах автора і читача. Доля героїв означена письменником і може викликати певний настрій у читача (задоволення, жаль, співчуття). Але новим елементом рецепційного горизонту є те, що читач не погоджується з фіналом. Властиво конфлікт горизонтів і спричиняє потребу глибокого осягнення часопростору Винниченкової повісті. Суб’єктивна позиція адресата, спричинена його історичністю спонукає до сумнівів, а чи дійсно так показана постісторія героїв, як хотів автор, чи тут задіяні інші сфери бачення конфлікту ?

Зауваження щодо техніки портретування цілком вартує узагальнення:

“Винниченківські портрети ні в якій мірі не схожі на портрети його попередників… Цей письменник вишукує портрети з одною-двома дивовижними або оригінальними ознаками, підкреслює їх і портрет стає реальним, відчутним, живим, бо досі його ще не бачили, до нього не звикли” (19,122).

Не лише портрети, а й усі елементи змістової та формальної організації в інтерпретації Винниченка набувають рис універсалізму та психологічної адаптації в опозиції “автор-читач”.

Вже перший твір Винниченка викликав схвалення із подивуванням корифеїв літератури, а рівно ж у свідомості сучасників започаткував славу “найчитабельнішого” письменника на довгі роки і постійне чекання щораз нового психологічного відкриття. Одним із вірогідних пояснень цього феномена може бути відстороненість самого автора від адресата своїх творів, його чітка морально-естетична позиція і писання не “всупереч”, як і не “на вимогу”. Адже кожен наступний твір або поглиблював, уточнював вихідний конфлікт, або відкривав нову грань його. Тут, дійсно, література “стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо [ автора ] , який її пише, так і щодо слухача” (15,217). Через особисте вивищення моральних пріоритетів Винниченка, його творчість збагачувалася загальнозрозумілим сенсом. Власне, мала проза засвідчила стильове новаторство творчості письменника і в жанровому, і в тематичному, і в образному вимірах. Центральна проблема однаково актуальна в горизонтах суб’єктивно-об’єктивного автора і читача. Особистість зламу століть, знервована, розгублена, позбавлена явного стимулу до саморозвитку, разом із цим перебуває у знаковій площині “гармонії усіх сил”, “чесності з собою”. У коло проблемних рішень втягнуті характери, виняткові своєю типовістю, тобто впізнавані читачем-сучасником і читачем постмодерністом (у сенсі належності до культури постіндустріального суспільства). Всі герої Винниченка, якщо не фактично, то неодмінно психологічно зближають, а часом споріднюють горизонти рецепцій. Картини дійсності розгортаються по-різному: часом калейдоскопічно швидко (“Контрасти”), часом навмисно сповільнено (“Промінь сонця”), в одних творах лінійно (“Біля машини”), в нших – циклічно (“Терень”) і т.д. Об’єднує ж усі твори категорія характру, потрібного авторові і знайомого читачеві. Представлена класична дихотомічна пара “герой-антигерой” виглядає новою і неоднозначною, бо нема категорійного ототожнення: бідний-герой, багатий-антигерой. Ця пара не визначає перипетійного боку творів та їхнього змісту. Вона має два паралельні шляхи втілення, які позначені сумнівами автора і читача.

Таким чином, дослідження герменевтичної проблеми, образно названої “злиттям горизонтів” має сенс щодо творчості Винниченка. Не в останню чергу тому, що “тут письменникові вдалося своєю оповіддю, мовною формою, яку він витворив, збудити уяву, яка тепер будує щось в кожному із читачів., причому кожен переконаний в тому, що вочевидь бачить…” (15,219). Не буде відступом від адекватної рецепції “вільне” продовження фрази: “… провінційний Сонгород; спечений жнивним сонцем лан за селом Цурупалок; “гостініца”, де осів Гаркун-Задунайський; вітальня, де, танцюючи, осоромився “репетитор” Семенюк; Кривий Яр, у якому парубок з червоними очима змінився на “одного з тих, що ходили на турків” (17; 6, 179)

Кожен твір Винниченка, не залежно від жанрової модифікації, складав нову сторінку літературної кризи, в контексті якої читач переставав бути об’єктом впливу чи переконання, а робився до міри співавтором, бо ж з іншого полюса брав у часть у ситуаціях, змодельованих як межові. Саме тому, зближення, чи “злиття горизонтів” є однією з ознак періоду малої прози, – ознакою, яка стане атрибутом етапу “великих жанрів”.

Література

1.	Жулинський М. Із забуття ­– в безсмертя.­- К.: Дніпро, 1990 – 447 с.
2.	Сірий Ю. Київ (Уривок із споминів) // Літ.- наук. збірник.– Ганновер, 1946. Ч.1.
3.	Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. Упорядник В.Стельмашенко. – УВАН у США. Альбертський ун-т.– Едмонтон, Альберта, 1979.
4.	Якубський Б. Сім років (1917- 1924) // Жовтневий збірник, Харків, ДВУ, 1924.– с. 87-103.
5.	Кончіц І. Володимир Винниченко (Ескіз) // Українська хата.– 1910.- Ч.3.
6.	Винниченко В. Суд.– Харків: Держ. вид-во України, 1930.
7.	Чижевський Д., Кошелівець І. Драма,драматична література // Енциклопедія українознавства.– Париж:НТШІ в-во “Молоде життя”, 1957.– Т.2.
8.	Зубков С., Ковтуненко А., Погребенник Ф., Перед судом історії // Літерат. Україна, Київ.– 4.VІІІ.1970 – 4.61.
9.	Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, Діяльність, Творчість.– К.: Четверта хвиля, 1996.
10.	Панченко В. Будинок з химерами.– Кіровоград, 1988.
11.	Григорій Грабович. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка.– К.: Основи, 1977.– С.34-45.
12.	Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка.– Манетобський ун-т. Департамент славістики. Праці в ділянці слов’янських літератур.– Вінніпег, 1975.
13.	Василько А. Українська література в 1911 році.– “Рада”, Київ.– 14.1.1912.– Ч.1.
14.	Хабермас Ю. Модерн – незавершенный проект // Вопросы философии.– 1992.–№4.
15.	Г.-Г. Гадамер. Про вклад поезії в пошук істини // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. ­– Львів: Літопис, 1966.
16.	Коцюбинський М. Твори: У 7 т.– К.: Худ. літ., 1974.– Т.5.
17.	Винниченко В. Твори: У 26 т.– Х..– К., 1928.
18.	Лист В.Винниченка до класово несвідомої української інтелігенції.– Друкарня політичого відділу дивізії “Червона Галичина”.– 1920.
19.	Винниченко С. Літературний портрет в українському письменстві.– Літературний архів, Харків, 1930.– кн.3-6.– 122-169.