Курсовая работа: Всебічне грунтовне дослідження зародження і становлення кіномистецтва на Україні
В 1907-1909 роках довжина програми коливалась від 600 до 800 метрів, причому сеанси були розділені на два чи три відділення. До кожної програми входило дві або три драми, наукова стрічка, три або чотири комічні картини, одна чи дві видові. Іноді одна з видових картин була вітчизняного виробництва.
В 1907-1908 роки необхідність постійного випуску в Росії фільмів про місцеве життя стала очевидною. За виробництва таких фільмів взялися московські представництва французької фірми «Бр. Пате», А/Т Гомон, а також кінопідприємці О. Хаджонков і О. Дранков. З 1908 року виробництво ігрових фільмів в Росії набуває систематичного характеру. Саме в цьому році був знятий перший російський фільм «Донські козаки». За повідомленнями журналу «Сине-фоно», картина мала величезний успіх.
У період 1908-1909 років кіностудії Росії випустили 32 картини, переважно окремі епізоди, що відбивають історію Росії й України, а також екранізації російської та української класики. [3, 7-10]
Найцікавішими фільмами російського виробництва того періоду були «Стєнька Разін» (1908), «Воскресіння», «Ухарь купець» (1909), «Смерть Іоана Грозного», «Л`хаім», «Петро Великий» (1910); «Анна Карєніна», «Крейцерова соната», «Пісня каторжанина», «Каширська старовина», «Оборона Севастополя» (1911). [19, 8-18]
В Україні систематичний випуск ігрових картин починається з 1909 року. Майже всі фільми періоду 1909-1911 років були «кінодекламаціями», «кіномовними картинами» і ставилися по українських літературних та драматургічних джерелах. Виникло кілька пересувних труп (В. Ніглова, Я. Жданова, А. Фільгаберга, С. Крамського, українська трупа О. Олексієнка, Д. Байди-Суховія, акторський дует Надії та Олександра Арбо й інші).
«Кінодекламації» демонструвалися із текстовим супроводом одним актором, що іноді використовував музичні й звукові ефекти. Кіновистава за участі декількох персонажів, озвучених різними голосами, отримала назву «кіномовні картини». Специфіка «кінодекламації» і полягала в тому, що фільм знімався із розрахунком на озвучування його під час демонстрації актором. «Кіномовні картини» приваблювали тим, що їхня демонстрація мала мовний, вокально-музикальний і звуковий супроводи. Група акторів, що знаходилася за екраном, голосно й синхронно із зображенням відтворювали репліки персонажів фільму, озвучувала пісні і танці, а це створювало певні труднощі для прокатника.[13, 14]
Перші «кінодекламації», що з`явилися 1909 року, являли собою зняті на плівку монологи, які озвучував актор за екраном. Перші «кіномовні картини» озвучувались двома-трьома акторами і являли собою невеликі й простенькі сценки. Однак із розвитком кінематографа ріс художній і технічний рівень подібних картин. Збільшувався їх метраж, ускладнювалась технологія зйомки й монтажу. Зявлялися кінооператори, демонстрації яких озвучували вже до десяти акторів.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття українські театральні трупи М. Старицького, М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, а пізніше М. Садовського, А. Суслова (1898-1909), Д. Гайдамаки (1897-1919), О. Суходольського (1898-1918), Л. Сабініна (1907-1910) найчастіше зверталися до літературних здобутків М.В. Гоголя, І.П. Котляревського, М.П. Старицького, Д. Дмитренко, К. Ванченко й інших. Спектаклі українських труп мали успіх не лише на Україні, але й у Петербурзі та Москві.
Постановками практично всіх «кіномовних картин» в Україні були театральні режисери або актори. Вони переносили на екран добре відомі театральні епізоди майже так, як вони гралися на сцені. Завдяки участі в кінопостановках українських театральних акторів, режисерів і художників-декораторів, вдалося наблизити кінематограф до виразності українського театру, який був на підйомі всупереч чорносотенній реакції уряду після поразки революції 1905 року. Однак театральний підхід не завжди давав свої результати. Кінематографічна постановка вимагала іншого підходу. Проте пропагування українських творів мовою оригіналу було явищем прогресивним.
Перша кінодекламація українською мовою була знята у 1909 році в Харкові. Комедія-водевіль «Як вони женихалися, або три кохання в мішках» в одній дії була екранізіцією повісті М.В. Гоголя «Ніч перед Різдвом». Сценаристом і режисером виступив О. Олексієнко. Він же виконав усі ролі (Дяк, Чуб, Голова, Солоха). Фінансував постановку харківський купець і прокатник Д. Харітонов. В Україні прем`єра картини відбулась 22 січня 1910 року в харківському кінотеатрі «Аполо». [13, 18]
Згодом Олексієнко поставив ще кілька українських водевілів. Відмовившись від одноособового виконання всіх ролей, він підбирає для кожної постановки акторів з українських труп. В 1910-1911 роках Олексієнко екранізував три твори українських авторів: «Москаль-чарівник» І.П. Котляревського, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» і «Сватання на вечорниці» Д. Дмитренка, «Як ковбаса та чарка, те минеться сварка» М.П. Старицького, «Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай» О.Вельсовського, «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного.
Харківська фірма Дмитра Харітонова, що фінансувала постановки Олексієннка, опікувла також «кіномовні картини» актора й режисера О. Остроухова-Арбо, які теж були успішними. В 1911 році побачили світ його постановки «Дачний чоловік, або трагік мимомолі» за А.П. Чеховим, а також «Дорогий поцілунок», «Чуб наплутав, або денщик підвів».
Комерційний успіх, що супроводжував фільми Д. Харітонова,сприяв тому, що колишній керуючий кінотеатром «Аполо» Я. Каратуманов також зайнявся випуском «мовців картин». В 1910 році Я. Каратуманов випускає перший фільм – «Шельменко-денщик» за Г. Ф. Квіткою-Основ`яненком (режисер Ф. Сердюк, Д. Байда-Суховій).
В 1911 році актор і режисер Д. Байда-Суховій для контори Я. Каратумова зняв ще трохи «кіномовних картин»: «Кума Хфеська» і «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком; «Три козання в мішках» за М.В. Гоголем, за участю українських акторів О. Суханової. Ф. Сердюка, А. Карпинського й інших. Однак постановки Д. Байди-Суховія якісно поступалися фільмам О. Олексієнка.
Незважаючи на те, що «кіномовні картини» за технічним виконанням поступалися звичайним німим фільмам, вони подобалися публіці. Однак, «кіномовні картини» випускалися в одному або двох екземплярях і окупалися досить довго. Кінопідприємці, що вкладали гроші у кіновиробництво, хотіли отримувати більше прибутків від популярних фільмів на українські теми. Так, Д. Харітонов і Я. Каратуманов переходять на випуск звичайних фільмів, що дозволило практично при тих самих витратах продавати десятки копій однієї стрічки в різні регіони Російської імперії. [13, 20]
Спочатку «кіномовні картини», що мали успіх у глядачів, перетворюються на звичайні фільми. О. Олексієнко перезнімає «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком, Д. Байда-Суховій повторно екранізує пєсу Д. Дмитренка «Кум мірошник». Майже одночасно О. Олексієнко і Д. Байда-Суховій екранізують модну на той час драму «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного. На студії Д. Харітонова екранізується популярний водевіль Г. Ф. Квітки-Основ`яненка «Шельменко-денщик».
У цей же час на екранах Російської імперії демонструвались стрічки на українську тему, створені російськими студіями, зокрема, фірмою О. Дранкова: «Тарас Бульба» (1909) за повістю М. В. Гоголя, «Запорожець за Дунаєм» (1910) за П.П. Гулаком-Артемовським, «Сенаторська ревізія» (1910) за М.Л. Кропивницьким й «Богдан Хмельницький» (1910) за М.П. Старицьким. Ці фільми були знятими на камеру театральними спектаклями українських театральних труп, що гастролювали в Петербурзі. [3, 10]
З ім`ям одного з найбільших майстрів української сцени, режисера й актора М.К. Садовського пов`язані зйомки перших ігрових фільмів у 1910-1911 роках в Києві та Катеринославі. Засновник київського Акціонерного товариства С. Френкєль фінансував постановку фільму «Три кохання в мішках» (1910). Фільм являв собою зйомку однойменного спектаклю за М.В. Гоголем у виконанні акторів київського театру М. Садовського.
Влітку 1911 року під час гастролей театру М. Садовського в Катеринославі місцевий кінооператор Д. Сахненко зафіксував на плівку кращі постановки трупи – «Мати-наймичка» за І.К. Карпенко-Карим Й «Наталка-Полтавка» за І.П. Котляревським. Спочатку зняли фільм «Мати-наймичка». М. Садовський вибрав для цього найкращі сцени з п`єси. Сам Садовський виконував роль Цокуля, відома українська акторка Л. Линицька грола Харитину, І. Маряненко виконував роль Панаса, С. Паньковський – діда мірошника, М. Петляшенко – гусара, Є.Хутріна – Марусі й П. Колісник – Рухи. У фільмі «Наталка-Полтавка» роль Наталки виконувала геніальна акторка М. Заньковецька, возного – Ф. Левицький, виборного – М. Садовський, Миколи – І. Мар`яненко, Терпелихи – Г. Борисоглебськ, Петра – С. Бутовський.
Картини «Мати-наймичка» і «Наталка-Полтавка» вийшли на екран у грудні 1911 року й виявилося, що на думку істориків українського кіно, є одним з найбільших досягнень дореволюційної кінематографії в Україні. Фільми користувалися величезною популярністю. Досить відзначити, що «Наталка-Полтавка» демонструвалася аж до 1930 року. [13, 22]
Закінчуючи огляд кінорепертуару 1911 року, відзначимо фільм «Запорозька Січ» (режисер і оператор Д. Сахненко) катеринославського ательє «Батьківщина». Картина розповідала про героїчне минуле Запорозької Січі в ХVІІ столітті, про бойові подвиги запорізьких козаків і кошового Івана Сірка, що захищали Україну від татар і турків. «Запорозька Січ» знімалася за участі нащадків запорозьких січовиків на історичних місцях колишньої Січі. Консультував знімальну групу історик Д. Яворницький. Спеціалено для фільму В. Стрижевським була написана музика. Декорації робив художник Є. Шпалик. Багато жителів Катеринослава добровільно збирали для зйомок одяг, побутове оздоблення, робили бутафорську зброю. Фільм вийшов у прокат у січні 1912 року.
В 1912-1913 роках міцно завойовують позиції повнометражні картини, що докорінно змінює специфіку кінопрокату. Змінюється й підхід до виробництва фільмів. Режисерський сценарій стає точним, ретельним, вміло побудованим планом майбутнього фільму. Текст розбивається на кадри-сцени, послідовно і досить ясно викладається хід дії, описується місце події, перелічуються дійові особами. Така побудова сценарію свідчить про зрілішну професійну культуру. Трансформується й жанрово-поетична структура ігрових фільмів. Історичні картини витісняють психологічні драми. Нариси у фільмах застосовуються рідше, вони частіше викладають діалог, ніж роз`ясняють дію, що відбувається. [13, 24-25]
В 1912-1913 роках відбуваються також зміни у кінематографі в Україні. На передодні першої світової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний й художній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва як і раніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнної кінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів. У Харкові О. Олексієнко створює «Ніч перед Різдвом» (за М.В. Гоголем), Д. Байда-Суховій екранізує «Запорізький скарб» (за К. Ванченко) і «Шельменко-денщик» (за Г.Ф. Квіткою-Основ`яненком), О. Остроухов-Арбо представляє на суд глядачів чотири фільми: «Під дзенькіт ланцюгів», і три екранізації розповідей А. Т. Аверченка «Настирливий вояжер», «Як мені довелося застрахувати життя», «Гарна жінка». У Катеринославі Д. Сахненко виступив режисером і оператором у постановках «Оце так потрапив», «Любов Андрія» (за «Тарасом Бульбою» М.В. Гоголя), «Важка розплата» і «Мазепа» (за «Полтавою» О.С. Пушкіна). У Києві Т. Піддубний зробив п`ять «кінодекламацій»: «Циганка Груня, або Оце так ускочив» (за п`єсою К. Ванченко); «Запорізький скарб» (за К. Ванченко); «Вій» (за М.В. Гоголем); «Запорожець за Дунаєм» (за П.П. Гулак-Артемовським); «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем). Київський режисер О. Гамалій зняв дві постановки театру М. Садовського – «Пан Штукаревич, або Оказія, якої не було» (за С.Є. Зіневичем) і «Запорізький скарб» (за п`єсою К. Ванченко). Київська цензура дозволила демонстрацію фільмів лише в кінотеатрі «Лотос». [13, 26]
В 1910 році починається кіновиробництво в Галичині. Один з перших ігрових фільмів, знятих у Львові, називається «Повернення батька» – балада в 15 картинах. В 1912 році у Львові відкривається перше галицьке підприємство з виготовлення й прокату фільмів «Кінофільм» з дочірніми підприємствами «Муза» і «Леополія». Компанію «Кінофільм» заснував фотограф Марек Мунц. Вона почала свою діяльність зі зйомок місцевих подій. У тому ж році компанія «Кінофільм» випускає ігрові фільми «Відомщена неправда», прем`єра якого відбулася в 1912 році, а також «Любовні пригоди панів З. і Й. відомих у Л.» (прем`єра в грудні 1912 року). Режисером обох фільмів був Сигізмунд Веселовський.
В травні 1913 року в Одесі фотограф і оператор Мирон Гросман засновує «Мирограф». З кінематографам Гросман знайомиться в Парижі, в павільйоні кінофірми «Гомон», що випускав кінопроекційні апарати. В 1913 році Гросман будує скляний павільйон і лабораторію з обробки плівки. Це був перший спеціально побудований кінопавільйон в Україні.
Матеріалом для першого фільму став карний роман В. Антонова «Одеські катакомби». Гросман вибрав його, розраховуючи на сенсаційний відгук у масового глядача. Фільм з однойменною назвою (режисери Д. Марченко, М. Медведєв) відкривав таємниці, пов`язані із знаменитими одеськими контрабандистами – Маразлі, Маврокордато та іншими. В тому ж році побачили світ комедії «Спритний апаш» (режисер М. Гросман), «Мешканець із патефоном» (режисер Д. Марченко) та екранізація роману А. Шомера «В морі і на острові Елліс» (редисер М. Гросман). За жанром картина була драмою, з назвою «Трагедія єврейської курсистки». Компанія «Мирограф» обрала космополітичну політику, орієнтуючись на ходові теми, апробовані в європейському кінематографі.
В 1913 році Київ перетворюється на кінематографічну столицю України. Театральний антрепернер С. Писарєв відкрив на Сирці кіностудію «Світлотінь». Вже перша постановка нової студії голосно заявила про себе сенсаційністю теми.
В основу фільму «Таємниці Києва, або справа Бейліса» (режисер І. Софєр) був покладений сфабрикований у Києві 1913 році скандальний процес проти єврея М. Бейліса, звинуваченого владою в ритуальному вбивстві хлопчика. Процес отримав міжнародний широкий резонанс, і Бейліс був виправданий. Фільм негайно заборонила цензура, і його демонстрацію супроводжували жорстокі заходи щодо власників кінотеатрів з боку царської поліції. З кіностудією «Світлотінь» пов`язана ще одна подія. В 1913 році московська компанія Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгард» вирішила орендувати студійні приміщення й персонал для зйомки двох фільмів.
Картина «Які гарні, які свіжі були троянди» (сценарист і режисер Я. Протазанов) була спробою створити кінобіографію І. С. Тургенєва з приводу 30-річчя від дня його смерті. Екранізація роману А. Вербицької «Ключі щастя» (режисер В. Гардін і Я. Протазанов) стала одним з найбільших і найдорожчих фільмів 1913 року (його виробництво обійшлося понад 75 тис. рублів).