4. Середземноморська політика італійських урядів

ПроблемиСередземноморськогорегіонузавждизаймалиоднезнайважливішихмісцьузовнішнійполітиціІталіїЩеучасиколоніальноїімперіїІталіїімуссолінієвськогоперіодувкраїніутвердиласьдавньоримськаідеологема «mare nostrum» («нашеморе»).

Особливу специфіку для Італії розвиток Середземномор'я набрав після завершення холодної війни. Річ у тім, що з з розпадом СРСР, розпуском ОВД Середземноморський регіон втратив для Заходу значення першочергового стратегічного об'єкту. Проте італійські експерти у зовнішньополітичній сфері сформулювали нові загрози для безпеки Італії у постбіполярний період: претензії Туреччини на роль лідера в регіоні; фрагментація Середземномор'я на субрегіони; своєрідне змагання між Середземномор'ям і Центральною і Східною Європою за отримання масштабної західної допомоги і підтримки для свого розвитку; збільшення внутрішньої конфронтації і нестабільності у низці ісламських країн регіону у результаті припинення радянської економічної та військової допомоги тощо.

Звідси активізація уваги Італії до середземноморських проблем. Насамперед італійці наголошують на важливості Середземномор'я як південного кордону для всього Європейського союзу. Італійське керівництво закликає до того, щоб всі члени ЄС, а не лише його південні країни, допомагали народам Середземномор'я з метою, «щоб вони йшли разом з нами по дорозі миру». Результатом стало формулювання нової ідеологеми: «Середземномор'ю, яке зміцниться у найближчі десять років, буде потрібно більше Європи; Європі у новому тисячолітті буде потрібно більше Середземномор'я».

Інша середземноморська тема, якою переймався італійський уряд весною- літом 2002 року - це нелегальна імміграція з арабських країн до Італії. С.Берлусконі ініціював зустріч з послами найбільш «проблемних» африканських країн, на якій жорстко зажадав від них зміцнити прикордонний та поліційний контроль за незаконною міграцією. Все це, щоправда, загалом дещо контрастувало з поміркованим підходом стосовно міграції президента К. Чампі, який він проголосив в рамкках свого «міжкультурного діалогу» в Середземномор'ї. Результатом цього стало те, що найбільш активним прихильником співпраці і інтеграції в Середземномор'ї наприкінці 2001- першій половині 2002 року став не уряд, а президент Італії, який виступив з концепцією «міжкультурного діалогу» між Заходом та ісламом в регіоні.

Певну дипломатичну активність в останні роки Італія стала виявляти ще в одному регіоні, який є сусідом Середземномор'я, - це Африканський Ріг. Італійські представники активно втручалися у спроби налагодити мирний діалог між воюючими Ефіопією і Ерітреєю, а замісник міністра закордонних справ Італії Серрі став офіційним посланником ЄС на переговорах між цими двома країнами. Укладення у середині червня 2000 року в Алжирі угоди між Ефіопією та

Ерітреєю про припинення вогню і введення миротворчих сил ООН і Організації африканської єдності на лінію розмежування сторін було розцінено на Апеннінах як вагомий дипломатичний успіх Італії і реальне свідчення її можливості відігравати активну роль у світовій політиці.

Ще одна особливість характеризує італійську зовнішню політику кінця 1990-х років, а саме: готовність до неформального і навіть офіційного діалогу з так званими «країнами-паріями» (Іран, Лівія, КНДР та інші) і тим самим Італія демонструє свою позицію як «світового протагоніста».

5. Італія та політика США щодо Іраку

1. На початку 2003 року міністром закордонних справ Італії було призначено Франко Фраттіні, колишнього куратора розвідслужби в уряді країни. Саме Фраттіні став ідеальним кандидатом для того, щоб реалізовувати відкрит о проамериканський курс уряду Берлусконі напередодні війни в Іраку. У результаті заяви італійських урядовців мали вкрай жорсткий характер. 21 січня Ф.Фраттіні мав першу зустріч з держсекретрем США К.Пауеллом, після якої заявив, що Італія була і залишається вірним союзни ком США у боротьбі з тероризмом. Щоправда, йому вдалося уникнути відповіді на запитання журналіста, чи готова Італія підтримати операцію в Іраку без санкції РБ ООН. Але наголосив на тому, що у разі війни Італія буде на боці США.

19 березня 2003 року, буквально напередодні війни, в італійському парламенті відбулися масштабні дебати щодо ситуації довкола Іраку. Уряд країни у кінцевому підсумку прийняв рішення не відряджати свої війська в зону конфлікту і обмежитися політичною підтримкою США. Юридичною підставою для цього стала стаття 11 Конституції Італії, яка дозволяє уряду розпочинати військові дії тільки у випадку, якщо сама Італія або її союзники піддані атаці.

Головною проблемою, яка дебатувалася урядом і опозицією, стало питання про надання італійських баз у розпорядження американських військ для військових дій в Іраку. Уряд запросив згоди у парламенту на дозвіл США користуватися базами і повітряним простором країни, посилаючись на існуючі двосторонні договори. Незважаючи на протести опозиції, проурядова більшість перемогла і дала дозвіл уряду на надання військових баз і повітряного простору для американців (304 депутати проголосували «за», 246 - «проти»). Таким чином Італія офіційно стала членом антиіракської коаліції.

6. Італо-російські відносини

У 1990-і роки Італія прагнула підтримувати конструктивні зв'язки з Росією і демонструвала постійну готовність надати їм нового імпульсу. Італійські урядовці усвідомлювали взаємовигоду від комплексного розвитку віддноси з Російською Федерацією. В обох країнах сформувався загальнонаціональний консенсус щодо поглиблення цих стосунків.

Ключовим елементом російсько-італійських відносин стало регулярне проведення міждержавних консультацій. На цих консультаціях, а також на двосторонніх зустрічах на вищому рівні розробляється стратегія двосторонніх зв'язків на перспективу. Багато з успішно діючих спільних проектів в економічній ікультурній сферах були започатковані на цих зустрічах. Достатньо назвати проривні домовленості в газовій сфері між «Газпромом» та італійським концерном ЕНІ, які охоплюють у часовому вимірі майже всю половину XXI століття. Одним із найбільших проектів на перспективу повинно стати будівництво 400-кілометрового газопроводу, так званого «Південного потоку», який не обмежується тільки Росією та Італією, оскільки в його реалізації братимуть часть інші країни Європи. Проектна потужність цього трубопроводу становить близько ЗО млрд. куб. м.

Домовленість щодо будівництва цього газопроводу була досягнена під час візиту до Росії у 1999 року прем'єр-міністра Массімо Д'Алема з групою найбільших промисловців і банкірів.

Важливою віхою італо-російських відносин став офіційний візит президента В.Путіна до Італії в червні 2000 року. У перший же день його зустрічі з керівництвом Італії російський президент запропонував всім європейським лідерам створити спільну систему протиракетної оборони силами Росії, НАТО і ЄС, а премєр-міністра Італії Дж.Амато попросив виступити посередником і провести відповідні переговори з іншими членами ЄС і НАТО.

У листопаді цього ж року президент Італії К.Чампі відвідав Москву, де провів досить результативні переговори з російським керівництвом. Цей візит відкрив нові можливлості для подальшої торговельно-економічної співпраці обох країн. Обидві сторони підкреслили, що зростання економічних зв'язків між Італією та Росією становить 70% щорічно. Особлива увага під час цього візиту була приділена вже згадуваному проекту транспортування російського газу по дну Чорного моря, а також двом іншим проектам - створенню спільного підприємстива «ВАЗ-ФІАТ» по випуску легкових автомобілів у Нижньому Новгороді і спільного виробництва унікального навчально-тренувального літака Як-130, на якому можна фахово навчати льотчиків як військової, так і цивільної авіації.

Аналогічні процеси відбуваються і у сфері електроенергетики, де крок за кроком вибудовується співпраця між РАО «ЄЕС Росії» і концерном ЕНЕЛ, який успішно працює на російському ринку. Купівля великого пакету акцій ОГК-5 - однієї з основних російських генеруючих компаній - виводить цю італійську групу на місце стратегічного партнера всієї російської енергетики. До речі, чимало домовленостей з ЕНІ і ЕНЕЛ не мають аналогів і є першими у такому сенсі.

Новий етап співпраці між двома країнами був окреслений під час візиту прем'єр-міністра Італії до Москвм у лютому 2003 року і візиту-відповіді президента Росії В.Путіна в Італію в серпні цього ж року. Лідери обох країн обговорили актуальні питання міжнародного життя, зокрема іракську проблему, яка, на їхню думку, повинна бути врегульована мирними засобами за участю РБ ООН. Вони також накреслили нові шляхи взаємовигідної торговельно-економічної співпраці.

У листопаді 2003 року відбувся державний візит президента Росії В. Путіна до Італії, під час якого було підписано 12 важливих угод у сфері торговельно-економічної та науково-технічної співпраці, включаючи, зокрема, створення з урахуванням досвіду Італії промислових округів в Росії, що дозволяє якісно покращити умови для діяльності та створення малих і середніх підприємств. При реалізації цього досвіду враховувалися російські реалії. Формуючись довкола потужного головного «ядра», малий й середній бізнес у тісній коопераціїз своїм зарубіжним партнером активно залучаються до виробництва комплектуючих і супутніх матеріалів й послуг для «материнського» виробництва, надаючи тим самим могутній імпульс розвитку всієї прилеглої зони. Першим такий округ став функціонувати на базі допоміжних виробництв для заводів холодильників і пральних машин фірми «Індезит» в Липецькій області. Сьогодні заводи у Липецьку виробляють щорічно 1,5 млн. холодильників! майже 1 млн. пральних машин. Існують нові проекти - створюється виробництво витяжок для кухонь проектною потужністю до 1 млн. штук і будується завод електроплит. Особливо важливо те, що своїм позитивним прикладом «Індезит» відчинив шлях на російський ринок значному числу італійських малих і середніх підприємств, чи то меблевих, чи то взуттєвих, чи будь-яких інших. Більше того, досвід Липецька активно впроваджується в Татарстані, Московській області, Чувашії, Свердловській і Пермській областях, де практично вже створені аналоги цих структур. Існує спеціальна російсько-італійська робоча група, яка, налізуючи досягнуті результати, пропонує російським та італійським партнерам апробовані схеми можливої взаємодії.

Активно розвивається у рамках двосторонніх взаємин регіональне співробітництво. До нього залучені такі великі регіони Росії, як Москва, Санкт- Петербург, Московська область, Свердловська та Ульянівська області, які породичалися відповідно з Римом, Міланом, Лаціо, Лігурією і Сицилією. Це співробітництво скріплене угодами, число яких перевищує 40.

Успішно просувається і співпраця у фінансово-інвестиційній сфері. За оцінками керівництва італійського банку «Унікредит», його інвестиції в Росії сяглм 4 млрд. євро, а сам він перетворився у серйозного гравця на російському фінансовому ринку, контролючи, зокрема, Московський міжнародний банк і компанію «АТОН». Декілька років у Росії діє банк ЗАО «Інтеза», який належить одній з найпотужніших італійських фінансових груп «Інтеза-Сан-Пауло».

Абсолютно новим явищем, характерним для останніх років, став прихід на італійський ринок великих російських компаній. Вперше це зробили металурги. Так, ЗАТ «Северсталь» купила одну з найстаріших італійських сталеливарних компаній «Луккіні».

Загалом товарообіг між Італією та Росією становив у 2006 році 31 млрд. дол.

У 2003 році розпочав свою роботу російсько-італійський Форум діалогу по лінії громадянських товариств. Багатоаспектною є співпраця Італії та Росії у культурній царині: угода між Большим театром і «Ла Скала», вже традиційний Російський вечір в Мілані, бал Петра Великого у Венеції, серії концертів і кінофестивалів, які проводяться під егідою Російського фонду культури, обмін художніми виставками, відкриття у м. Феррара наукового і культурного центру «Ермітаж - Італія» тощо.

Література

1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

2. Вторая мировая война в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.