- перiод козацько-гетьманської держави /XVII - XVIII ст./

- перiод незалежної, суверенної Української держави.

Отож, ми з вами пронесемося над смутними сторiнками iсторiї України, уявно роздiливши її на вище наведенi часовi етапи. Прораналiзувавши кожен з цих перiодiв, розглянемо становище смертної кари України на сучасному етапi i ставлення народу до неї.

Аналітична частина

Смертна кара та тiлеснi покарання у стародавнiх державах

На територiї України, починаючи з VII ст. до н.е. i зокiнчуючи утворенням Київської Русi, розвивалось декiлька держав. Так, вiд V ст. до н.е. до III ст.н.е. проiснувала така держава, як Скiфiя. Вона займала степову смугу України на пiвнiч вiд Чорного моря. Протягом 3-х розпадiв, а потiм знову об"єдналась, ця держава дещо змiнювала "кордони" своєї територiї. Для Скiфiї були характернi рабовласницькi вiдносини з пережитками первiснообщинного ладу. Подiл скiфських племен на скiфiв царських, скiфiв-орачiв, скiфiв-землеробiв i скiфiв-скотарiв, а також кочовий побут багатьох з них, збереженням патрiархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу i появу майнової нерiвностi. Приватна власнiсть зосереджувалася передусiм у руках племiнних вождiв i старiйшин племен, їх родин. Решта населення - це вiльнi общинники, якi несли вiйськову службу, сплачували данину i виконували рiзнi повинностi. При розпадi первiснообщинного ладу рабство втратило патрiархальний характер. Посилення експлуатацiї викликало повстання рабiв, що жорстоко придушувалися.

За свiдченням Геродота, повсталих рабiв розпинали на христах.У скiфiв iснувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя i його наступникiв затверджувалася народними зборами. Вони, також Рада старiйшин i племiнних вождiв розв`язували важливi державнi питання, або важливi судовi справи. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рiшеннях народних зборiв, а також постановах царiв. У кримiнальному правi основними i водночас найпоширенiшими видами покарань були смертна кара, тiлеснi покарання (вiдрубування рук за крадiжку), екзотичнi види покарання та вигнання. Найнебезпечнiшими злочинами вважались злочини проти царя. Каралося не тiльки скоєння злочину, а й замах. Самостiйним злочином була фальшива присяга, що, запереконанням скiфiв, могла спричинити хворбу царя i каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв i вiдступ вiд вiри предкiв. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадiжка, обмова невинного, перелюб тощо. У скiфiв iснувала кривава помста, за якою батько йшов за сина, племiнник за дядька, дiд за онука. Справи, якi не стосувались царської влади та iнтересiв держави, розглядалися змагальним порядком, але iснував i слiдчий процес для найнебезпечнiших, складних за скоєнням i наслiдками злочинiв. Другою державою, яка iснувала на територiї України, було Боспорське царство найбiльша з античних держав пiвнiчного Причорномор"я. Боспорське царство з центрому Пантiкапеї виникло внаслiдок об"єднання античних мiст-держав на початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й об"єднувало територiю Керченського i Таманського пiв-в, а також пiвденне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили i мiсцевi племена. За iсторичним зразком Боспорське царство, як i iншi грецькi колонiї, було рабовласницькою державою, за формою правлiння - аристократичною республiкою.Вищим органом державної влади вважалися народнi збори. Брати участь у них мали право усi чоловiки, якi досягли 25 рокiв. Народнi збори обирали раду мiста, до складу якої входив суд присяжних, а також головний жрець мiста - базилевс, котрий вiдав релiгiйними культами. Рада була постiйно дiючим органом влади, готувала законопроекти, перевiряла кандидатiв на виборнi посади, здiйснювала контроль за виконавчою владою. Номофiлаки контролювали додержання законiв i в разi їх порушення притягували до вiдповiдальностi. Першi 3 ст. н.е. у Боспорськiй державi спостерiгалося прагнення до централiзацiї влади. На чолi держави стояв спадковий цар. Функцiї виконавчої влади здiйснювали призначенi царем придворнi чини: мiнiстр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбiв, спальник, управляючий селами. Зокрема, останнiй видав судочинством своєї адмiнiстративної частини. Iнодi сам проводив суди надсвоїми людьми.Боспорське право, як i право скiфської держави та грецьких мiст-колонiй, частина яких увiйшла до складу Боспорського царства, ретельно захищало iнтереси рабовласникiв. Найнебезпечнiшими злочинами вважалися: змова проти життя царя,повстання проти царської влади,державна зрада,вiдносини з полiтичними емiгрантами тощо.За iх вчинення передбачалося смертна кара з конфiскацiєю майна засудженого.Виконання судових рiшень проводилося судовими виконавцями. Ще однiєю державою,яка iснувала на територiї України,i народ якої, вважається, нашим предком,була держава схiдних слов'ян.Вiрнiше не одна держава,їх було де-кiлька.Проте судова система мало чим вiдрiзнялась одна вiд одної. Як i у Скiфiї та Боспорського царства основним покаранням у слов'янських державах була смертна кара. Так, у 4ст., за свiдченням годського iсторика Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкi вiйни з готами (племена схiдних германцiв ), якi претендували на панування у Схiднiй Європi. У 385р. готський король Вiнiта намагався пiдкорити антiв, але зазнав поразки.Трохи пiзнiше йому вдалося захопити Божа у полон. За наказом Вiнiтара вiн був розiп'ятий разом синами i сiмдесятьма своїми прибiчниками. Отже, як ми бачимо, смертна кара та тiлеснi покарання були не просто поширеними видами покарань. Вони були основними покараннями у державах старо давнього часу.

Смертна кара та тiлеснi покарання у перiод Київської Русi

Формування державностi на територiї України вiдбувалось впродовж тривалого iсторичного перiоду у процесi розпаду первiснообщинного ладу схiдних слов'ян, який особливо виявився VI-IXст.,в умовах зародження феодальних вiдносин i переходу вiд первiснообщинного до класового суспiльства. Розвиток феодальних елементiв у суспiльно-економiчному ладi, а також переростання органiв племiнного управлiння в державнi органи влади призвели до перетворення союзiв племен у "княжiння" i "землi" державного зразка, а згодом i у велику могутню державу - Київську Русь, яка стала першим етапом у твореннi української державностi. I саме на цьому етапi можна було б побачити процеси зародження нової, вiдмiнної вiд усiх iнших, судової системи, зачатки ЇЇ правосуддя. Дещо детально щодо судової системи перiоду Київської Русi: суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацiї. Важливою рисою судово-адмiнiстративного устрою був подiл судочинства на два вiдомства - свiтське та церковне. Найнижчою iнстанцiєю були громадськi (вервнi) суди. Вони складалися з сiльських старшин. Iснував також боярський (феодальний) суд. Пiд його юрисдикцiєю перебували холопи, закупи, рядовичi. На рiшення громадських судiв (боярських окрiм хо лопiв) можна було скаржитися до княжих судiв. Суддею, насамперед ,ставав князь, котрий важливi справи розв'язував разом зi своїми боярами.

Судовi функцiї виконували також представники мiсцевої адмiнiстрацiї - посадники у мiстах i волостелi у волостях. Їх помiчниками були тiуни, вiрники, iншi допомiжнi особи. Наприклад, вiрники збирали кримiнальнi штрафи за вбивство. Судовi функцiї виконували i церковнi органи (митрополит, єпископи, iгумени). Iснував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних вiд нього людей. Судовi повноваження феодала становили невiд'ємну частину його iмунiтетних (лат. immunitas - звiльнення, свобода) прав. Отже, утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнiшою його формою були звичаї, що склалися у процесi спiлкування людей, увiйшли у звичку, побут i свiдомiсть певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведiнки та вiдносин мiж людьми у первiснообщинному суспiльствi. З виникненням держави панiвнi класи пристосували деякi звичаї до своїх iнтересiв,санкцiонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави.Так виникло звичаєве право,що стало важливою формою права у регулюваннi усiх суспiльних вiдносин. Уже з X столiття з'являється князiвське законодавство.Ще за часiв Олега у договорi з греками 911 року є згадка про приписи "руського закону". Дещо схожий договiр був укладений його сином, князем Iгорем, з вiзантiйським iмператором через 34 роки. Зокрема, у ньому говориться: "...Коли ж трапиться який-небудь злочин вiд грекiв,що перебувають пiд владою царства нашого,то (князi руськi) не мають влади страчувати їх,але за повелiнням царства нашого дiстане вiн (покарання) за те,що вчинив". Якщо хрестиянин уб'є русина або руського хрестиянина,то той,хто вчинив убивство,буде затриманий родичами убитого i нехай (вони) уб'ють його.Коли ж той, хто вчинив цей злочин втече,а вiн буде заможним,то хай вiзьмуть маєток його родичi вбитого,якщо ж той,хто вчинив убивство,бiдний i втече,то його (треба) шукати, поки не виявлять;коли ж вiн буде виявлений,хай буде убитий".

Особливе значення того перiоду мають статути князiв Володимира Великого та Ярослава Мудрого,якi внесли важливi нововведення у фiнансове,сiмейне i кримiнальне право.А основним законом i водночас основою юридичного врегулювання усiх суспiльних вiдносин стала збiрка норм давньоруського права - "Руська Правда". ЇЇ списки входять до складу кормчих книг " Мерила праведного", юридич них збiрок та лiтописiв. "Руська правда" дiйшла до нас в списках 13-18ст.,що складаються з трьох ре дакцiй: Коротку (стародавнi списки Академiчного i Археографiчного 15ст., якi збереглись у складi Новгородського I лiтопису),Розширену(стародавнi списки Синодальний 1282р. i Троцький у складi "Мерила Православного"14ст.),а та кож Скорочену. "Коротка правда" складалося з 4 частин:''Правди Ярослава'',або ''Найдавнiшої правди'', ''Правди Ярославичiв'',або ''Статуту Ярославичiв'',''Покону вiрного''та''Урокамостником''.Цi частини були складенi у рiзний час. Коротка редакцiя вiдобразила у своему текстi еволюцiю давньоруських суспiль них вiдносин 11-13ст. ''Руська правда''включає в себе поряд з нормами феодального права i архаїцькi норми, наближенi до перiоду первiсного строю. В "Правдi Ярослава" збе рiгається,хоч iз значним обмеженням,iнститут кривавої помсти,предметом правового захисту є переважно життя, честь дружинної знатi,недоторканiсть її вiйськового спорядження. Подальший розвиток i удосконалення Руської правди вiдбулося при синах Ярослава та його онука Володимира Мономаха.Саме тодi на з'їздi Узяслава, Всеволода i Святослава Ярославовича був прийнятий ''Устав Ярославовичiв'' (Правда Ярославовичiв) зображуючий норми княжого владарювання.Важливi постановлення Ярославовичiв послiдували пiсля повстання у Киевi 1068-1071рр. ''Правда Ярославовичiв'' збiльшила вiдповiдальнiсть ''общини'' за вбивства княжих дружини, тиунiв, старост, отрокiв та iнших слуг. зроблених на її територiї; прередбачувала тяжкi покарання за пiдпали господарських будiвль, за колективне посягання на майно заможних людей, за умисне псування скота. Пiсла повстання у 1113 р. в Р.П. був включений устав, за яким на протязi 11-13 ст. посилено феодальна захопленiсть смердiв, закупiв, холпiв та iнших. Майже всi норми цього уставу були спрямованi на захист князiвсьокого феодального маєтку, земельної власностi князя тощо. Тут чiтко виражено специфiку феодального права,як права-привiлею,тобто неоднакового пiдходу до захисту iнтересiв рiзних соцiальних груп.Панiвнi класи забезпечувалися правовою охороною значно краще,нiж iншi верстви населення.Так за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень,а за князiвського дружинника-80 гривень. Це засвiдчують статтi 19 i 25 Короткої редакцiї Руська правда по Академiчному списку. Розширена редакцiя ''Руської правди'',куди входять переробленi та доповненi норми її Короткої редакцiї,є пам'ткою розвинутого феодального суспiльства. Її списки (Їх збереглось понад 100) роздiляють на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкiнську i Карамзинську.

Розширена редакцiя всебiчно задовольняла iнтереси феодалiв,захищала їхню власнiсть на землю,закрiплюва безправ'я холопiв,якi перетворювались на крiпакiв, визначала обмеження майнових та особистих прав рiзних категорiй феодально залежного населення.Таким чином в її текстi присвяченi цiлi установи положенню закупiв i холопiв.Ось деякi статтi з них:статтi 56,59,60,61. Розширенiй правдi вiдображена розрозтаюча[збiльшена] роль княжого суду, тенденцiя великої диференцiяцiї покарань,збiльщення штрафiв на користь князя та княжої адмiнiстрацiї з вiдповiдним зменшенням компенсацiй потерпiлим. Прагнучи скасування кривавої помсти,''Руська правда'' звужує сверу її застосування i обмежує месникiв найблищими родичами убитого.При вiдсутностi месникiв вбивця забов'язуеться сплатити штраф(вiри)князю i приватну винаго роду(головництво) родичам убитого. Вiльнi общинники зв'язанi круговою порукою,повиннi були допомагати вбивцi сплачувати вiри.До речi,вiри були рiзнi i сплачувалися залежно вiд статi убитого.Так,наприклад,за убивство жiнки виплачувався половинний штраф (пiввiри).Та коли жiнка була замiжня,то вона користувалася однаковими юридичними правами з чоловiком.Iза вбивство чи образу платилася однакова вира. "Руська Правда захищала здоров'я i честь вiльних представникiв феодального суспiльства,передбачувала грошовi виплати за калiцтва та ображення дiєю. В "Руськiй Правдi" розширеної редакцiї мiститься детально розроблена система покарань за крадiжку у мiстi та сiльськiй мiсцевостi,крадiжки чи умисне псування пасiк i мисливських угiдь,порушення кордонiв земельних володiнь та iнше.Велику увагу придiлено упорядкуванню боргових вiдносин. На основi Розширеної було створено Скорочену редакцiю (найпiзнiшу,яку датують 15 i навiть 17 столiттям),яка є пам'яткою розвинутого феодального права. Збереглась Скорочена редакцiя у двох списках 17 столiття. В її основi лежать звичайне право,княже законодавство,судова практика.Особливу увагу придiлялось кримiнальному та процесуальному праву.За Руською Правдою,понняття злочину практувалося як "обида",незалежно вiд того,чи було це нанесення матерiальної,фiзичної або моральної шкоди.Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князiвську владу,яка проявлялася передусiм у повстаннях.Так у 1125-1153 роках Володимирко стратив своїх бояр,бо тi зрадили його. Велику увагу придiляли майновим злочинам:крадiжкам (татьба),пiдпаловi,пошкодженню рухомого майна тощо.До злочинiв проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусiв. Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина,крiм холопа.За дiї холопа вiдповiдав його пан.Система покарань була проста i м'яка.Найсерйознiшими покараннями вважалися потiк i розграбування,коли майно злочинця пiдлягало конфiскацiї, а винний виганяється з общини або перетворюється у холопа. Найпоширенiшими були грошовi покарання-вiра i продажа.Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмiрi вiд 5 до 80 гривень,а друга-за iншi злочини у розмiрi вiд 3 до 12 гривень. За заподiяне тяжке калiцтво,вбивство зрадливої жiнки стягували пiввiри.Вiдома й так звана дика вiра.Її сплачувала верв,на територїї якої знаходили вбитого,а вбивцю не вдалося розшукати. Смертельна кара,як вид покарання не записана у Руську Правду .Але лiтописний матерiал засвiдчуе її застосування.Зокрема за виступи проти феодальної влади i зраду князя.Так,органiзатори й учасники повстання проти князiвської влади (70 осiб) були страченi через повiшання князем Iзяславом у Києвi 1068р. У 1228-1265рр. дуже строго покарав своїх бояр князь Данило. За злочини, що належали до компетенцiї церковного суду, застосовуваись єпiтiмiї (покаяння), калiчницькi кари (ослiпення, вiдрiзання носа,вух), тюремне ув"язнення. Для прикладу можна навести конфлiкт мiж князем Андрiєм Боголюбовим i його ближчим (сподвижником), Суздальським єпископом Феодором. Конфлiкт вiдбувся з причин не зовсiм зрозумiлих i справа дiйшла до того, що єпископ вiдлучив Андрiя вiд церкви , та закрив усi мiськi храми. у вiдповiдь на це Боголюбов звинуватив Феодора в єресi i у травнi 1169 р. вiдправив єпископа на суд Київського митрополита. Феодор був визнаний винним у вiдступництвi вiд церкви i засуджений на смерть. На Псовiм островi "его осекоша и языкъ урезаша ,яко злодею еєретику и руку правую отсекоша и очи ему выйнять". На розвмток системи покарань Київської держави вiдчутно вплинуло запровадження у нiй християнства. Церква почала застосовувати рiзноманiтнi норми ка нонiчного права, передусiм вiзантiйського, яке виникло на основi римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнiшими пам"ятками церковного права були церковнi статути князя Володимира Святославовича про десятини та церковних людей, та князя Ярослава Володимиро вича про церковнi суди. Цi статути збереглися у великiй кiлькостi пiзнiших переробок XIII-XIV ст., але початковi тексти вiдносять до перiоду iснування Київської держави. У їх основi лежать установлення названих київських князiв, де визначалися межi церковної юрисдикцiї стосовно столичної київської митрополiї. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великi київськi князi, а у створеннi Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Iларiон, зумовило чиннiсть названих статутiв на територiї всiєї Русi. Водночас до їх текстiв вносились новi норми, що вiдображали змiни у взаємо вiдносинах свiтської та церковної влади в окремих князiвствах у процесi розвитку феодальних вiдносин, еволюцiї державного ладу i самiй церковнiй органiзацiї. Грецьке духовенство через церковнi статути розповсюджувало не тiльки релiгiї, а i свої суворi закони Вiзантiйського Номоканона. Так, по церковнiй Пос тановi Ярослава їх баченню пiдлягало: "прелюбодьяние со сторони мужа, насильственноє похищениє девиць, оскорблениє деломь жены великаго боярина, по бои, нанесённие сыномь отцу, острижение головы или бороды..." Данi порушення карались духовною та свiтською владою. Є пiдстави вважати, що i княжа влада карала за цi злочини, але вже за вi зантiйськими законами, тим самим застосовуючи смертну кару та тiлеснi покарання. Тодi, зазвичай, до Постанови додавалось:"а князь казнiть" або "да казнят его волоспельською казню". Духовенство ж жорстокiсть грецьких законiв повнiстю застосовувало "до руськаго життя". Так, новгородський єпископ Лука Жидятя [ XI ст. ] вiдрiзав холопу Дудiку нiс i обидвi руки за те, що той висунув проти нього звинувачення. Вiдповiдно єпископу Феодорцю [ XII ст. ] митрополит звелiв "урезать языкъ, яко злодью и еретику и руку правую отнять, и очи ему вынять зане хулу измолве на Св. Богородицу". Лiтописець повiдомляє, що коли Феодорець був єпископом у Володимирi, "не милостевый быль мучитель: одним голову голову рубилъ, другим глаза выжигалъ, и языкъ выревал, иных распиналъ на стене и мучил немилостёво желая исторгнуть у нихь имение''. Дослiни вважають,що у церковному судi застосовувався,крiм змагального, iнквiзацiйний(слiдчий) процес з усiма його атрибутами,в тому числi й з тортурами (побиттям нагаями, палками, ламанням кiсток фалангiв пальцiв, розтягу ванням тiла на спецiальному приладi, кастрацiя, клеймуванням у щоку i iншi частини тiла та iншi). Найвiдомiшою карою церковного суду було спалення на вогнищi.Так у 1227р., як говорить лiтопис,в Новгородi''изьжогша вохвов четыре''. У 1411р. в Псковi було заживо спалино 12 жiнок, звинувачених у поширюваннi чуми. У 1412р. проводилось масове спалення людей у Новгородi. Також на вогнищi було спалено другу жiнку Ярослава Анастасiю.Спочатку бояри примусили князя зректись своеї жiнки,а вже потiм пiддали її цьому виду страти. Киевська Русь-це держава,яка вiдiграла величезну роль в iсторiї України. Русь була не тiльки вiйськово та економiчно могутньою,вона була юридично розвиненою та юридично сильною державою,яка у своєму збiрнику законiв ''Руська Правда'',перша,на вiдмiну вiд iнших так званих''Салiчних правд''(правд зарубiжних країн),вiдмiнила застосування смертної кари i дала початок роз витку збiрок законiв iнших держав.Наприклад,Литовськi статути Великого князiвства Литовського складалися на основi Руської правди,але це вже iнша iсторiя.

Смертна кара i тiлеснi покарання в перiодi козацької республiки

У нацiонально-полiтиччному жiттi українського народу напрiкiнцi XVст. видатним феноменом стала поява i утвердження нової вiйськово-полiтичної системи -козацтва. З самого початку виступаючи оборонцем Пiвденних українських поселень вiд безперервних нападiв туркiв i татр ,козацтво набувало рис нового суспiльного явища.А невдовзi перетвориося на особливий лицарський стан, що виступив творцем нової форми укрпаїнської державностi, тобто взяв пiд захистдержавнiсть та нацiонально-культурнi права українського народу. Починаючи з середини XVIст. осередком українського козацтва стала Запорiзька Сiч. Вона була не лише вiйськовим, але й особливим державно-полiтичним утворенням - Козацькою Республiкою. Демократизм i ефективнiсть управлiння, особливостi структури i подiлу влади , своєрiднiсть правового укладу вигiдно вирiзняли Запорiзьку Сiч з-помiж iнших державно-полiеичних утворень, були яскравим проявом державотворчого духу українського народу , свiдчили про живучiсть української полiтично-правової традицiї. Перебуваючи пiд верховною протекцiєю спочатку польського, згодом росiйського уряду, тимчасово пiд заступництвом турецького хана запорозькi козаки протягом усього свого iсторичного iснування мали власну, вiдмiнну вiд будь-яких iнших,судову систему. Так в судах, покараннях i стратах запорiзькi козаки керувалися не писаними законами, а ''стародавнiв звичаєм, словесним правом i здоровим глуздом''. Писаних законiв вiд них годi було сподiватися передусiм тому, що громада козакiв мала позаду надто кородке минуле, щоб виборити тi чи iншi закони, систематизували їх i викласти на паперi; а також тому, що все iсторичне життя запорiзьких козакiв було сповнене майже безнастаними вiйнами, якi не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванi внутрiшнього ладу свого життя; нарештi, запорiзьки козаки взагалi уникали писаних законiв, побоюючись, щоб вони не змiнили їхнiх свобод. тому самi покарання i страти у запорiзьких козакiв стосувалися найбiльше кримiнальних i наймових злочинiв; це загальне правило у всiх народiв, що стояли i стоять на перших щаблях громадського розвитку: людинi потрiбно передовсiм захистити свою особу й майно, а вже потiм думати про iншi, складнiшi ланки громадського життя. Саме тому у запорiзьких козакiв за такий злочин, як крадiжка, який у влаштованiй державi карається штрафом чи позбавлення свободи, призначалася смертна кара:''У них за едино путо или плеть вешают на дереве''. Звичай, замiсть писаних законiв, визначав як гарантiю твердого ладу в Запорiжжi й росiйський уряд: так, iмператриця Катерина II, придушуючи повстання гайдамакiв, указом вiд 12 липня 1768 рокувелiла ''поступать с ними по всей строгости запорожських огрядов''. Але при цьому не слiд ствержувати, що запорiзькi суддi, керуючись у своїй практицi включнр звичаєм, дозволяли собi сваволю чи тяганину: незначна чисельнiсть запорiзького товариства, його чисто народний устрiй i цiлковита доступнiсть кожного члена козацької громади до виших начальникiв, робили суд у Запорiжжi простим, швидким i справедливим у повному i точному розумiннi цих слiв. Сривжений i кривдник устно викладали перед суддями суть своєї справи,вислуховували їх устне рiшення й вiдразу припиняли свої чвари й непорозумiння, до тогож перед суддями всi були однаково рiвними - i простий козак i значний товариш. Акти судових козацьких справ, що дiйшли до нас, виявляють , що запорожцi визнавали: право першого займу, право договору мiж товаришами, право давностi володiнь, останне, зрештою, допускалось лише в мiзерних розмiрах, та й то в мiстах: воно стосувалось не орних земель та угiдь, якi були спiльною власнiстю козакiв, а невеликих городiв та садиб бiля будинкiв; визнавали звичай напучення злочинця облишити лихi справи й поводитися праведно, допускалися слiства ''по самiй справедливостi, зрiлим оком'' у будь-який час, крiм пiсних днiв першої седмицi; практикувалося попередне ув'язнення злочинцiв у вiйськову в'зницю чи пушкарню й суворий суд або катування; врештi дозволялася порука всього вiйська й духовних осiб за злочинцiв, особливо якщо цi злочинцi попередньо виявляли себе з вигiдного для всього вiйська боку або були йому чомусь потрiбнi. Тi самi акти та свiдчення сучасникiв дають кiлька прикладiв цивiльного й кримiнального судочинства у запорiзьких козакiв. Зi злочинцi верховного судочинства найважливiшими вважалися справи з несправедливої грошової претензiї, несплаченого боргу, взаємних сварок, рiзноманiтних збиткiв та спашiв, справи про перевищення визначеної в Сiчi норми продажу товарiв.

Iз кримiнальних злочинiв найбiльшим вважалось убивство козаком товариша, побої, завданi козаком козаку у тверезому чи п`яному станi, крадiжка чогось козаком у товариша й переховування ним крадених речей:"особливо суворими були за велику крадiжку, за яку, при двох певних свiдках, карають насмерть".Зв"язок iз жiнкою i содомський грiх, з огляду на звичай, що забороняв сiчовим козакам одруження; кривда жiнки, коли козак "хнеславить жiнку, як не належить", бо такий злочин "до знеславлення усього Вiйська Запорiзького служить"; зухвалiсть щодо начальства, особливо щодо чиновних людей росiйського уряду; насильство в самому Запорiжжi або у християнських поселеннях, коли козак вiдбирав у товариша коня, худобу й майно; дезертирство, тобто самовiльне вiдлучення козака пiд рiзними приводами у степ пiд час походу проти неприятеля; гайдамацтво, тобто крадiжка коней, худоби та майна у мирних жителiв українських, польських i татарських або у купцiв та мандрiвникiв, що проїжджали запорiзькими степами; приведення у Сiч жiнки, не виключаючи матерi, сестри чи дочки; пияцтво пiд час походу на неприяте. Останнє завжди вважалося у козакiв кримiнальним злочином i тягло за собою найсуворiше покарання. Суворi закони, як зауважив Всеволод Коховський, пояснюються у Запорiжжi трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнiвної моральностi; по-друге, тим, що вiйсько жило без жiнок i не зазнавало їх пом'якшуючого вплмву на звичаї; по-трете, тим, що козаки вели постiйню вiйну й тому для пiдтримання порядку у вiйську потребувало особливо суворих законiв. Суддями у запорiзьких козакiв була вся вiйськова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, вiйськовий осавул, довбих, паланковий полковник i часом весь Кiш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскiльки мав верховну владу над усiм вiйськом; рiшення суду Коша часом повiдомлялося осоьливим документом, в якому писалось:''За наказом пана кошового отамана такого-то, вiйськовий писар такий-то''. Вiйськовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, але не затвержував своїх визначень; вiйськовий писар часом викладав присуд старшини на радi; часом сповiщав засуджених, особливо якшо справа стосувалася осiб, котрi жили не в самiй Сiчi, а в паланках; вiйськовий осавул виконував роль слiдчого; виконавця вирокiв, полiцiйного чиновника; вiн розглядав на мiстi скарги, стежив за виконанням присудiв отамана й усього Коша, збройно переслiдував розбiйникiв, злодiїв i грабiжникiв; вiйськовий довбиш був помiчником осавула й приставом при екзекуцiях, тим, кого в Захiднiй Європi звали ''Prevot''; вiн прилюдно зачитував присуди старшини й усього вiйська на мiсцi стра