Реферат: Близький та Середній Схід
З огляду на велику геостратегічну значущість регіону в ньому перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і низки великих держав, зокрема США, Об'єднаної Європи, Російської Федерації. Західні компанії, а відтак і уряди відповідних країн, безпосередньо зацікавлені в контролі над природними багатствами Середньосхідних та Центральноазійських держав, країн Чорноморсько-Каспійського регіону чи принаймні в участі у прибутках від їх експлуатації. Реалізація масштабних трансазійських транспортних проектів сприяє переорієнтації країн Центральної Азії на Захід. У такій ситуації Україна стає однією із з'єднувальних ланок, що ведуть із Заходу на Схід, а отже, має шанс сфокусувати на собі один з центрів тяжіння нових систем міжнародного спілкування.
Національні інтереси України на Близькому Сході вимагають першочергового розвитку економічних відносин з країнами регіону, що визначається традиційними (з часів СРСР) торговельно-економічними зв'язками, значним обсягом товарних ринків та їх відносною невибагливістю, щорічно зростаючим товарообігом із стійким позитивним для України сальдо, перспективами збуту продукції військово-технічного призначення та ремонту військової техніки й озброєння радянських зразків, наявністю запасів сировинних та енергетичних ресурсів, можливостями участі в реалізації перспективних проектів розвитку інфраструктури цих країн, надання транзитних послуг для руху їхніх товарів як на європейські ринки, так і у зворотному напрямку.
З огляду на необхідність вирішення проблеми диверсифікації джерел енергозабезпечення, особливої уваги потребує розробка політики України щодо країн ризикової групи - Ірану, Іраку, Лівії, Сирії. Йдеться про гнучкішу й, можливо, неекспліковану лінію поведінки на межі припустимого. Дивіденди від цього можуть значно перевищити деякі моральні втрати. Для налагодження співпраці з цими державами Україні доцільно активізувати свою дипломатію в напрямку домовленостей з РФ та європейськими країнами.
Потенційними інтересами України щодо Ізраїлю є можливе сприяння з боку останнього в залученні інвестицій з джерел, контрольованих єврейськими фінансовими колами, отримання новітніх технологій та ноу-хау, використання лобістського потенціалу єврейської діаспори в США в інтересах України. Але реалізація означених інтересів залишатиметься в осяжній перспективі проблематичною. Сподівання на отримання значних коштів з боку світових фінансових потуг на цей час не виглядають досить виправданими. Ізраїльські інтереси щодо України полягають у запобіганні розширенню співробітництва України з ісламськими країнами, у розвитку нових ринків збуту власної продукції відповідно до стратегії розширення експорту. Щодо Ізраїлю важливо дотримуватися толерантної і виваженої позиції, розвивати відносини лише на двосторонній основі з урахуванням потенційних можливостей, не виходячи за межі арабо-ізраїльського мирного процесу. Україна має враховувати ставлення до Ізраїлю з боку провідних країн Європи, які демонструють більш збалансовану позицію в арабо-ізраїльському протистоянні. Протидія з боку Ізраїлю та США щодо конкретних проектів співпраці України з ісламськими країнами може враховуватись лише за умов компенсації у вигляді адекватної фінансової допомоги чи пільгових кредитів.
Доводиться констатувати, що ефективність економічної взаємодії у широко розрекламованому стратегічному трикутнику Ізраїль - Україна - США далека від оптимальної. Стратегічні партнери України здебільшого використовують "особливі відносини" насамперед як засіб тиску на Україну у власних політичних інтересах (досить згадати питання, пов'язані з ракетними технологіями, поставками турбін Ірану тощо). Причому взамін вагомих політичних поступок і прямих економічних втрат Україні в ліпшому випадку пропонуються нові кредити, які колись треба віддавати. Між тим симбіоз нових високих технологій і капіталу Ізраїлю та дешевої сировини і робочої сили України міг би бути ефективною основою взаємовигідного розвитку україно-ізраїльських відносин. Не менш важливим є й те, що через Україну Ізраїль міг би отримати безперешкодний вихід на ринки пострадянського простору, а Україна за допомогою Ізраїлю могла б ефективно вирішувати багато проблем у своїх відносинах із США.
Посилення співпраці України з Туреччиною та Ізраїлем не повинно сприяти її втягуванню у проамериканський військово-політичний трикутник, що формується в регіоні, оскільки це матиме наслідком істотні втрати у відносинах з іншими країнами Близького Сходу.
З країн Близькосхідного регіону до проєвропейської парадигми найбільш близьким є Єгипет, за ініціативою якого і був розпочатий середземноморський діалог. Єгипет є одним з лідерів арабо-ісламсь кого світу, але на відміну від інших арабських держав займає більш виважену і помірковану позицію у відносинах з міжнародним співтовариством. Головними рисами цього курсу є орієнтація на власні національні інтереси та балансування між різними політико-ідеологіч ними схемами орієнтацій, що мають вплив у регіоні. Зацікавленість Єгипту в партнерстві з Україною зумовлена прагненням знайти в її особі надійного й рівноправного партнера в реалізації власних інтересів як щодо європейського світу, так і в аспекті вирішення проблем регіону.
Спираючись на розвиток партнерських відносин з Єгиптом та здобувши підтримку європейських країн (Франція, Італія), Україна здобуває шанс включитися в середземноморський діалог, який має аналог в системі ЧЕС, де Єгипет є спостерігачем. В обох випадках маємо периферійні економічні зони західноєвропейської сфери тяжіння, і в перспективі вони можуть бути більш інтегровані між собою. Отже, йдеться про розробку стратегії формування загальної зони економічного співробітництва від Гібралтару до Кавказу під егідою ЄС, яка разом з транспортною системою "Великого шовкового шляху" утворила б простір, сприятливий для реалізації українських інтересів.
Особливу позицію в регіоні займає Іран, який завдяки зусиллям американської дипломатії опинився у певній зовнішньополітичній ізоляції, принаймні щодо Заходу. Ісламська революція в Ірані є прикладом відштовхування від західної модернізації, але також і спробою адаптації суспільства до змін без порушення його культурної цілісності. Геостратегічне розміщення Ірану дає йому можливість слугувати мостом між Центральною, Південною, Східною Азією та Європою.
Іран - друга після Саудівської Аравії нафтова держава, яка має прибуток від експорту нафти близько 20 млрд дол. Це дає йому змогу мати значні збройні сили і здійснювати масштабні переозброєння. На Заході панує думка, що Іран створює інфраструкту ру для виробництва ядерних озброєнь за допомогою Китаю. Але центральноазійські експерти не вважають Іран джерелом загрози безпеці регіону, оскільки нарощування власного військового потенціалу йому потрібно скоріше для формування регіонального центру сили в районі Перської затоки.
Іран сприймає себе в трьох іпостасях: як спасителя ісламських цінностей, як провідного члена "третього" світу в боротьбі проти неоколоніалізму і як гравця в нафтогазовій політиці на міжнародній арені.
Іран відразу після прийніття Алма-Атинської резолюції визнав нові незалежні держави в ЦА 25 грудня 1991 р. Перед цим Іран зважав на делікатність відносин з Москвою. Прийняття рішення зумовлюва лося тим фактом, що зміни в СРСР прямо впливають на національну безпеку Ірану. Він вітав нові республіки ЦА на зустрічі Організації економічного співробітництва (OEC) в Тегерані (лютий 1992 р.), підтримав їхній вступ до Руху Неприєднання та до Організації Ісламської Конференції (OIC), ініціював створення Організації країн басейну Каспійського моря. ОЕС, відновлена за ініціативою Ірану, включає Туреччину, Пакистан, Іран, а з 1992 р. - всі країни Центральної Азії та Азербайджан. Передбачається, що в майбутньому ця організація має бути основою "ісламського спільного ринку".
Іран сьогодні активно претендує на роль тієї сили, що здатна здійснювати політичний та економічний патронаж регіону. Він має життєві інтереси щодо забезпечення стабільності в регіоні, але його міжнародна ізоляція значною мірою стримує його активність. Шанси Ірану зменшуються також внаслідок домінації його власної етатистської економічної моделі. Послаблення приватного сектора має наслідком те, що іранські товари поступаються якістю китайським. Іран не здатний запропонувати сучасні технології, які вкрай потрібні новим незалежним державам регіону.
Іран веде самостійну зовнішньополітичну гру, протистоїть західним країнам, конкуруючи з Туреччиною й Пакистаном та намагаючись не загострювати взаємин з РФ. Він розвиває економічне і політичне співробітництво із своїм північним сусідом Туркменистаном, має неабиякий вплив на етнічно й культурно споріднений з ним Таджикистан, підтримує таджицько-узбецьку антиталібську коаліцію в Афганістані.
Туреччина та Іран після розпаду СРСР опинилися в ситуації конфлікту інтересів, а фактично - в ситуації боротьби за вплив у регіоні. При цьому Іран намагається нав'язати регіону т. з. "політичний іслам", тобто сформувати можливості для безпосереднього впливу на політику нових держав, використовуючи ідеологічну гегемонію. Туреччина ж активно використовує фактор політичного та економічного впливу в середовищі тюркських народів. Зростання усвідомлення ролі етнічної близькості спричиняють посилення консоліда ційних процесів тюркських країн, що особливо активізувалися останнім часом.
Існує особливий вимір іранських інтересів у пошуках ядерної спроможності. Окремо від поширення ірансько-ісламського впливу Захід бачить небезпеку проникнення радянської ядерної технології та зброї в Іран. В західній пресі з'являлися публікації щодо переходу радянських учених-ядерників до Ірану для допомоги у виготовленні ядерної зброї, про передання ядерних матеріалів Ірану і т. ін.
Можливості поступового перетворення україно-іранських взаємин у відносини стратегічного партнерства останнім часом виглядають проблематичними, враховуючи відмову України під тиском США в постачанні турбін для Іранської АЕС. Але загалом Україна зацікавлена в розвитку дружніх, партнерських відносин з Іраном. І хоча зараз торгово-економічне співробітництво обох країн не можна вважати значним, воно має великий потенціал з огляду на розвиток торгівлі в межах трикутника: Україна - Туркменистан - Іран, розбудову трансазійської транспортної мережі (TRACECA), можливості постачання нафти з регіону Перської затоки тощо.