Реферат: Демографічна історія України
Ф. І. Чуманський висунув вимогу збирання статистичних даних про всю сукупність мешканців населеного пункту, включаючи й ті категорії, які не підлягали доти в Україні ревізійному обліку,— дворяни, чиновники, регулярні війська, учні академій і колегіумів. Анкета передбачала отримання відомостей про загальну кількість мешканців кожного поселення за схемою, яка б цілком задовольнила сучасного демографа: відповідно до неї мали братися на облік і чоловіки, і жінки. За тих часів це був прогресивний крок, оскільки повсюдний облік жінок, і виключно для ревізійного населення країни, було введено лише ревізією 1782 року, тобто через три роки після складання анкети Ф. І. Чуманським. Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського з певними обмеженнями була засадничою щодо єдиної програми описання проектованихКиївського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Відповідно до неї були складені так звані екстракти, що містили в табличній формі переліки поселень, сотень і частин сотень, які мали ввійти до створюваних повітів майбутніх намісництв. Навпроти назви кожного населеного пункту у відповідних стовпцях записували кількість домів дворянства, духівництва, різночинців, козаків (вибірних та під помічників окремо), селян різних категорій, прізвища та імена поміщиків. Кількість мешканців у поселеннях не фіксували, проте щодо кожного повіту були зроблені підсумкові підрахунки кількості господарств за становими групами й відзначена загальна кількість хат і душ чоловічої статі непривілейованих станів за ревізією 1763— 1764 років.
Ідеї анкети Ф. І. Чуманського справили вплив на працю О. Ф. Шафонського, присвячену Лівобережній Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.). У ній було наведено статистичну характеристику станового складу Чернігівського намісництва за підсумками загальнодержавної ревізії 1782 року, якав Лівобережній Україні проводилася вперше. Ідеї Ф. І. Чуманського дістали творчий розвиток у праці О. Ф. Шафонського: слідуючи принципові вчителя, який утверджував необхідність відображення станового складу суспільства в адміністративно-територіальному плані, О. Ф. Шафонський намагався з'ясувати етнічний склад станових груп — купців, міщан, селян та ін. Проте праця О. Ф. Шафонського була видана лише 1851 року.
Наприкінці 80-х років з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).
До історії демографічної думки в Україні ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописания".
Для позначення категорії народонаселення М. І. Антоновський вживає термін "народочислення", бажаючи, либонь, підкреслити статистичний, тобто кількісний характер цього поняття. У праці подано прогноз чисельності народонаселення країни до 1892 року. У цих розрахунках М. І. Антоновський завищив темп загального приросту населення України в XVIII сторіччі, проте методика його прогнозу виявилась набагато досконалішою, ніж та, що була використана І. Ф. Германом та К. Ф. Германом. "Найновітніше оповідне землеописания", за оцінкою В. М. Птухи, є однією з найзначніших вітчизняних пам'яток статистико-демографічної думки XVIII сторіччя. Але доля книги та її головного творця була трагічною. За висловлювання автором симпатій до Великої французької революції книгу було заборонено, ї ї наклад конфісковано, службову кар'єру М. І. Антоновського зламано, й він кілька років був позбавлений можливості публікувати інші праці під своїм іменем. Знаменно, що при викладі питання про етнічний склад країни М. І. Антоновський, як і інші українські державознавці XVIII сторіччя, відзначав, що існує "малоросійська нація", "малоросійський народ".
Загалом демографічна думка в Україні у XVIII сторіччі пройшла значний і важкий шлях.Розвиваючись переважно в рамках державознавства, вона водночас постійно збагачувалась за рахунок методики політичної арифметики.
Вирішальну роль у плідному розвитку демографічної думки в Україні XVIII сторіччя відіграли російсько-українські наукові зв'язки: обмін ідеями та вченими, постійні контакти Києво-Могилянської академії, Петербурзької академії наук та Московського університету.
Розвиток демографії в Україні XIX — початку XX сторіччя
Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку належить до першої половини XIX сторіччя. Вдруге, після О. І. Ригельмана, в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. А. Маркевич. Йому ж належить праця «про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII сторіччях Лівобережної України» М. А. Маркевич був першим українським істориком, який звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій.
Заслуга М. А. Маркевича полягає в тому, що він у методичній площині точніше підійшов до тлумачення демографічної величини двору в українських переписах XVII — першої половини XVIII сторіччя, ніж це зробили згодом О. В. Яблоновський та М. Ф. Владимирський-Буданов. М. А. Маркевича цілком слушно можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення народонаселення України.
О. В. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — початку XX сторіччя.
Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI — початку XVII сторіччя та їх науковому коментуванні.
Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів.
У 30—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Цікавими є його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорозького, які стали засадничими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорозького козацтва.
Вагомий внесок у розвиток історичної демографії зробив О. М. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій.
Вже на початку XIX сторіччя в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 року першого в Україні університету в Харкові — В. Н. Каразін. Вперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського населенння, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства порівняно з іншими групами сільського населення.
Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 року був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціонували три ліцеї — у Кременці (від 1805 року), Одесі (від 1817 року) та Ніжині (від 1820 року).
1865 року на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.
Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І.М. Ланга та А. Ф. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А. Ф. Павловський запропонував скласти таблиці смертності з окремих соціальних груп населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів щодо різних соціальних груп і прошарків дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.
Праці професорів Харківського університету 1.1. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографії в Україні. І. І. Срезневського справедливо можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диференціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності.
На час появи праць І. І. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського до наукового обігу вже було введено термін "народонаселення". Він присутній у назвах праць обох професорів.
У другій половині 1840-х та в 1850-х роках сформувалась київська школа статистики, яка на той час посіла провідні позиції в розвитку вітчизняної демографічної думки завдяки працям Д. П. Журавського, Г. П. Галагана і В. В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. П. Журавським. Ще 1846 року він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення не досить обмежуватись тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку, можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій та соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. Згодом він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.
Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий впливна розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року.
У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демократичної думки. Так, І. Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичнихстатей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.
Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині XIX — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних
А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні. Поглиблення медико-демографічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX сторіччя об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому головною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертності, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому плані.
Поважне місце посідає праця Т. Р. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників, Т. Р. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.