Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації та корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.

Незалежна Україна наприкінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень. Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач. Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: "Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі". Його слова справді стали пророчими.

В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося: "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка". І хоча цій благородній ідеї не судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років відіграли визначну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності історичної державотворчої традиції, сформували підгрунтя для відродження сучасної незалежної, соборної України.

На цьому підгрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід України.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішний суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

2. Т.Г. Шевченко - народний поет

Полум’яним українським патріотом був Тарас Григорович Шевченко. Його заклик - „свою Україну любіть” - вирвався з самого серця, як найзаповітніше слово. Одним із найглибших у світовій ліриці виявів любові до рідного краю справедливо вважається поезія „Мені однаково” із трагічним, потрясаючим закінченням:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, зблудять.

Ох, не однаково мені.

Немов пророк, він передбачав, що неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збереться над Російською імперією, як грандіозна хмара. Він попереджав панів:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторінками

Кров у синє море

Дітей ваших…

Він передбачав бурхливий протест і гнів, що віками визрівав у глибинах народних мас.

Україна у творчості Шевченка - це передусім волелюбний народ, героїчна визвольна боротьба, душевна краса поборників волі. Поет перший в українській літературі на весь голос сказав про велич, красу народної любові до Вітчизни, як символу волелюбності.

І прекрасно усвідомлював Шевченко свою роль як воістину народного поета, як речника свого народу:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.