Реферат: Діяльність римських магімтратів

Стабільність едикту як форми позитивного права установилася вже до I ст. н.е. Кожен новий претор при вступі на посаду відтворював у своєму едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно, складаючи основу постійного тексту едикту – edictum tralaticum .

Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у великих містах спеціальні збори – conventus , куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale . Сприяло цьому процесу і розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські, оскільки princeps не протиставлявся populus . Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не було.

З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile . Установа префектів – імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках екстраординарне судочинство – змінило характер iurisdictio , що власне кажучи означало ізоляцію ius honorarium , фіксацію його границь в плані змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм квесторам – Сальвию Юліанові і Сервию Корнелію – провести загальну редакцію едикту. Оскільки відповідній цій задачі підготовкою володів тільки Юліан, отже всю роботу виконав саме він, про що і говорить подвоєння його жалування (Dessau, 8973). Юліан, за словами конституції “Tanta ”, склав одну коротку книгу, об'єднавши в ній едикти обох преторів і едикт курульних эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном окремої книги юристи коментували окремі едикти як “ Ad edictum praetori urbani ”, “ Ad edictum praetori peregrini ”,” Ad edictum aedilum curulium ” – то тепер Помпоній, Ульпіан і Павло пишуть “Commentaria ad edictum ” узагалі. І ще, що дуже показово, що Гай, що писав коментарі лише до частини складеної Юліаном збірки, повинний був спеціально уточнити: “Ad edictum provinciale ”.

Збірник едиктів за редакцією Юліана стали сприйматися як “edictum perpetuum ” у новому змісті – вічний едикт. З того моменту магістратам, що при вступі на посаду повинні були як і раніше повідомляти едикт, було дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але не виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani і сенатській постанові, що пішла за нею, за аналогією з навчанням самого Юліана, що визнавало за принцепсом право удосконалювати власні встановлення. На цій підставі претори і надалі вносили в едикт нові статті.

“Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до наших днів, але збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього едикту. І за допомогою названих коментарів у новий час були зроблені спроби реконструкції едикту.

II. Діяльність юристів

Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших незаможних шарів населення.

У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці (понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці з привілейованого класу.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere ), у керівництві веденням судових справ (agere ), у дачі рад (respondere ). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня.

Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure, Так і в нашій державі (правосуддя)

id est lege, constituitur, aut чибудується на підставі права,

est proprium ius civile , quod тобто писаного закону, чи діє

sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, що

nterpretatione consistit установлюється без запису, одним

( d .1.2.2.12. Pomponius ). тлумаченням знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча роль римського тлумачення законів і його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом і багато чого іншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній формі, у якій наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює наступними словами – veteres verba tenuerunt – древні трималися за слова, підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права.

Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12 таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона – батько і син, дають у своїх коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права. Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в 18 книгах.

З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон.

Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату (I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком діяльності юристів.

Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу. Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення. З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу чергу – з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю.

Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними. Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні волі чи закону сторін.

Scire leges non hoc est verba earum Знати закони – це не значить триматися

tenere , sed vim ac potestatem за їхні слова, але (розуміти) їхню силу

( D .1.3.17) і значення (міць)

Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum – справедливого і доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального тлумачення.

У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені осіби звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким найбільш видатним юристам – право давати офіційні консультації з доручення імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona (відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла складатися з одного слова так чи ні.

Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. – епохи початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів, з'явилися монографії і навіть підручники.

У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як невинний.

В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак судді – чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір, наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував: «Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям.