Реферат: Духовно-світооглядні джерела формування громадянського суспільства

Очевидно, що на історії давніх греків, на розвитку демократичного устрою, філософії, всієї духовної культури, позначалась одна з особливостей національного характеру, визначена істориком Геродіаном старовинною хворобою греків, – любов’ю до розбіжностей і суперечок. Ця старовинна хвороба сприяла розвитку діалектичного (полемічного) мистецтва і гнучкості думки. Надмірна пристрасть до суперечок, до судових процесів вела і до розвитку давньогрецької демократії і до розвитку діалогічної і діалектичної філософії. Демократія ґрунтувалась на правовій рівності і на принципі верховенства закону, яка визначала за кожним громадянином свободу слова, право захищати ту чи іншу думку, критикувати державні установи і політичних діячів. Демократія (як свобода слова і право на власну, незалежну думку) і діалектичне, діалогічне мислення пов’язані між собою і історично, і логічно (посутнісно). Діалог і діалектика у якості полемічного мистецтва передбачає розмову, суперечку, міркування і обговорення. В цьому сенсі вся досократова філософія є перехідною від міта до логосу, від мітологічного, космологічного, художньо-образного мислення до теоретико-понятійного, логічного мислення. Логічне мислення невід’ємно пов’язане з діалогом і діалектикою. Вже Діоген Лаертський визначає діалог, як розмову, яка складається з питань і відповідей на політичні і філософські теми, а діалектику – як мистецтво наведення доказів, які стверджують або спростовують думки співрозмовника.

Наприкінці V ст. до н.е. в Греції існують два типи мислення. Перший – патріархальний, традиційний, колективний, натурфілософський, який виникає у первісному грецькому, родо-общинному суспільстві і ніколи не пориває зв’язку з мітологією. Другий тип мислення репрезентовано софістами. Основні риси софістичної філософії (суб’єктивізм, релятивізм, анархізм, індивідуалізм, агностицизм) виникають спочатку в сфері теорії пізнання, потім поширюються молодшими софістами і на сферу морально-політичну і правову. Класичним виразом агностичного заперечення можливостей пізнання є відома тріада Горгія: «І. Ніщо не існує; ІІ. Якщо щось існує, воно не пізнаване для людини; ІІІ. Якщо і можна пізнати щось, то не можна передати і пояснити це іншому». Це безпосередньо стосується і політичної сфери суспільства. Горгій стверджує неможливість спілкування і порозуміння між людьми, вперше поставлена проблема комунікації. Логічним результатом софістичного суб’єктивізму і агностицизму була ідея атомізації суспільства, яке складається з окремих індивідів, між якими неможливе порозуміння.

Подолання протилежностей, несумісності традиційного, натурфілософського і софістичного, індивідуалістичного мислення пов’язано з Сократом. Він відкидає моральний, політичний і гносеологічний релятивізм і суб’єктивізм софістів, їх звертання до звільненого від моральних норм індивіда. Сократ шукає раціональне логіко-понятійне обґрунтування об’єктивної природи моралі, політики, права. Він створює свою концепцію етичного раціоналізму. Етична доброчесність і її різні прояви (мудрість, мужність, справедливість і інші) – знання, яке забезпечують блага і заперечення зла. Останнє можливе, за Сократом, тільки через відсутність знання. Панувати і приймати закони – тільки знаючи свідомо. Закон повинен об’єднувати людей, він не повинен бути результатом окремого індивіда чи окремих прошарків населення. Закон повинен узагальнювати прагнення людей і об’єднувати їх. Але всі форми державного устрою не можна вважати розумними тільки завдяки тому, що вони існували раніше, бо традиція не завжди збігається з розумом. Ксенофонт згадував таке положення Сократа: «Царі і правителі не ті, які носять скіпетри, не ті, які вибрані відомими вельможами, не ті, які досягли влади за допомоги жеребу, або насильством, ошуканством, але ті, які уміють панувати».

Якщо проаналізувати платонівський діалог «Крітон», то можна прийти до висновку, що Сократ першим в історії європейської політико-правової думки обґрунтував концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). За його теорією, для громадянина закони і батьківщина вище і дорожче за батька і матір. Якщо афінянин не згоден з законами, він може покинути поліс. Але коли він добровільно приймає громадянство, то він повинен приймати всі закони держави і її установ. Якщо він з чимось не згоден, то залишається тільки одне – шляхом переконання громадян змінити або удосконалити законодавство. Етичні погляди Сократа нерозривно пов’язані з його політико-правовою теорією. Моральна організація полісного життя неможлива без законів, як неможливі закони поза полісом. Закони є підґрунтям суспільного життя, що поєднує людей у єдину спільноту, але це не означає, що закони вічні і незмінні.

Сократ, як і софісти, відрізняє, використовуючи термін новоєвропейського часу, природний закон (природне право) від позитивного законодавства (законів, постанов і рішень, встановлених полісною владою). Сократ не вважає природні і людські установи протилежними. Їх об’єднує Розум і справедливість. З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов’язує саму можливість політичної свободи. Кожен устрій має свої недоліки, але головне – виконання законів і їх постійне удосконалення.

Сократ був послідовним і логічним критиком як надмірного традиціоналізму, так і крайнощів суб’єктивізму та індивідуалізму (софісти). Великий грецький філософ вирішував сучасну для цього проблему, але подібні проблеми (динамічний рух і стабільність, традиція і нововведення, колективізм і індивідуалізм, демократія і її межі) характерні і для сучасних суспільств, тому не дивно, що погляди і ідеї Сократа впливали на подальшу європейську суспільно-політичну думку.

Сократа не можна відокремити від постаті Платона. Його погляди помітно змінювались протягом довгого творчого шляху. На початку домінують раціоналістичні ідеї, дослідження природи загальних понять, що охоплює всю багатоманітність емпіричних явищ. У творах пізнього Платона посилюються містичні, міфологічні, релігійні і консервативні мотиви. Це пов’язано з болісним усвідомленням кризи афінського полісу, недоліків демократичного устрою і т.і. В своїх останніх діалогах («Держава», «Політик», «Закони») Платон створює консервативну утопію – ідеальну державу, мета якої запобігати зростання індивідуалізму і егоїзму. Жорстокий ієрархічний, кастовий державний устрій, заборона приватної власності, спільність жінок, державне виховання дітей, регламентація труда, власності, побуту сприяє колективності, рівності, солідарності. Дещо іншу концепцію Платон висуває в «Законах». Він досліджує взаємозв’язок моральності з політичним устроєм, законами і іншими факторами, які сукупно визначають дієвість права.

Сучасне суспільствознавство досить критично ставиться до політичного вчення Платона. Б.Рассел, К.Поппер вважають його захисником тоталітаризму, ідеологом авторитарної, закритої держави. Робити Платона попередником Маркса, Леніна, Сталіна, Гітлера – значить відриватися від конкретно-історичного сенсу його вчення. Однобічний і тенденційний характер носять звинувачення Платона у тому, що демократія у нього є обмеженою і поширюється тільки на вільних і не стосується рабів. На таких же засадах можна звинуватити його в недооцінці засобів масової комунікації для виховання справжнього громадянина. Платон проникливо побачив у пануванні приватної власності, в протилежності багатства і бідності джерела соціально-політичних суперечностей. Він поставив і вирішив велику історичну проблему на шляху філософського осмислення інакшого суспільства, іншого принципу організації людського життя, яке побудоване не на природному законі, а на новому, полісному законодавстві. Платон проаналізував всі відомі форми державного устрою і висвітлив їх недоліки. Основною перевагою ідеальної держави є звернення до знання як універсального критерію. Люди тут характеризуються не з точки зору їх соціального статусу, матеріального стану, а у світлі їх універсальної якості – розуму.

Є ще одне дуже важливе положення, на яке мало звертають увагу. Філософія Сократа і Платона – це відокремлення антропоцентричної картини світу від космоцентричної, логіко-понятійного мислення від міфологічного, етики від натурфілософії. У досократовій філософії з’являються певні моменти теоретичного, умосяжного мислення (Гераклід, піфагорійці, елейці), але в цілому мислителі цієї духовної формації існують у мітологічному часі. Сократ і Платон вперше почали розглядати мітологічні побудови з точки зору філософії. Міт і знання, мітологія і філософія усвідомлюються як дві реальності, пов’язані між собою, але ці реальності ніколи не співпадають повністю. Можемо зробити зовні парадоксальний висновок – до сократового повороту в античній культурі мітології як реальності не існувало. Людина поліса (як і філософ) існувала в мітологічно