Реферат: Економічне становище в Україні в 50-60-х роках ХХ століття
Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та планування. Внаслідок реформи 1957р. керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території незалежно від профілю. Держплан здійснював лише загальне керівництво, планування та координації у всесоюзному масштабі. Розробку планів починала на підприємствах продовжували у раднаргоспах, потім у Держплані республіки Держплані СРСР. Основними методами планування залишався балансовий. Почали впроваджувати економіко-математичні методи моделі. За основний показник ефективності господарства приймалося співвідношення приросту національного доходу в порівняних цінах і капітальних вкладень у сферу матеріального виробництва. Проте реформі не підлягали воєнна промисловість та енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри.
На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський. Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпро петровський, Херсонський, а у 1960 р. — ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувались галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У 1960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 р. — Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.
Посилилась концентрація виробництва. В 1957—1960 рр. об'єднано 800 фабрик і заводів у 400 укрупнених підприємств. На початку 60-х років з однотипним підприємств виникли виробничі об'єднання, що користувались правом юридичної особи і працювали як госпрозрахункові (перше — взуттєва фірма "Прогрес" у Львові).
У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління (об'єднували 2—3 радгоспи). Це призвело до ускладнення виробництва і виникнення нових труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподарського комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували єдність технічної політики, не розв'язували комплексно господарські проблеми. Порушилося централізоване керівництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х — першої половини 60-х років припинились з усуненням М. С. Хрущова від влади у 1964 р.
Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило командно- адміністративну систему управління суспільством. Проте економічні труднощі посилили соціальну напруженість у країні і потребували вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965 р. розпочалася перебудова, завданням якої був перехід від адміністративних до економічних методів управління господарством на основі постанов партії й уряду. Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на вдосконалення форм поєднання територіального і галузевого принципів управління, централізованого
планового керівництва економікою і господарської самостійності підприємств, посилення стимулювання виробництва.
За програмою реформ управління господарством було ліквідовано раднаргоспи і відновлено систему управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових міністерств, а також республіканське міністерство місцевої промисловості. Створено управління матеріально-технічного постачання нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капітальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід від показників обсягу валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань поставок. Оцінка ефективності господарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася показниками прибутку, рентабельності. Зросло значення системи економічного стимулювання. заснованої на таких інструментах, як ціноутворення, кредитування. преміювання. На підприємствах утворювалися фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство.
Завданням Держплану УРСР була розробка планів розвитку господарства усіх галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного підпорядкування. Декларувалась стабільність планових завдань. Основною формою планування мав стати п'ятирічний план з розробкою найважливіших завдань по роках з орієнтацією на кінцеві результати діяльності. Основним методом планування залишався балансовий за основними вилами продукції, ширше використовували про грамно-цільовий і економіко-матема-тичний методи.
Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 р. на нові умови роботи перейшло 100 підприємств, у 1970 р. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу продукції.
2. СІЛЬСКЕ ГОСПОДАРСТВО УКРАІНИ У 50-Х - 60Х РОКАХ
На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %.
Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953—1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.
З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. В 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Скасовано обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. У 1958 р. відмінено обов'язкові поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані по зонах країни. Змінилася практика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників.
Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафто-продуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів.
Протягом 1951—1960 рр. збільшилися капіталовкладення, ще становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.
Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 рр. становили понад 7 %, Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8 %, радгоспах — на 16 %, Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951— 1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65 %, то з І 959 по 1964 р. — лише на 22 %. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2%.
Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. За цих умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми.
Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5 % усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, радгоспах — в 2,5 раза. Однак фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. в 1958 р. до 0,87 крб. в 1965 р. у колгоспах і відповідно у радгоспах з 0,92 до 0.77 крб.
Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося у 1954 р. законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 % всіх посівів у 1950 р. до 40,9 % у 1960 р. З 1955 до 1964 р. надмірно розширювались посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20 % усієї посівної площі. Однак врожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).
Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за рахунок розширення посівних площ. Так, за 1940—1960 рр. посіви соняшника збільшилися в 2 рази, врожайність — у 1,2 раза, відповідно цукрових буряків у 1,7 і 1,4 раза. Для того щоб збільшити валові збори сільськогосподарських культур, скоротили площу під чистими парами: з 12.3 % у 1940 р. до 6.7 % у 1958 р. і до 0.4 % у 1963 р.
Проводилась політика обмеження особистих господарств колгоспників. Так. у 1955 р. удвічі зменшено розміри присадибного господарства. У І956 р. встановлено грошовий податок з громадян, що тримали худобу в містах, а в 1959 р. і це було заборонено. Відповідно до законів 1963 р. знову було підвищено податки на утримання худоби. В 1954—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14,3 %. На колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, підвищилися ціни.
Виснаження цілинних земель, посуха 1963 р., застій сільсько-господарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи 1963 р. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.
Протягом 1951—1965 рр. певних успіхів було досягнуто в розвитку тваринництва. За вартістю валової продукції воно майже дорівнювало рослинництву. Збільшилося поголів'я тварин, підвищилася їхня продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. Частка колгоспів і радгоспів за 1951—1958 рр. за загальною кількістю великої рогатої худоби зросла з 53 до 62,9 %. корів — з 24.1 до 46.2. свиней — з 60.7 до 68.7, коней — з 99.2 до 99,4, за виробництвом м'яса — з 24,7 до 45, молока — з 19,1 до 50.5, вовни — з 77,3 до 84,7, яєць — з 10,6 до 14.1 %. Проте частка особистих підсобних господарств населення поступово зменшувалася, особливо в 60-х роках. В 1970 р. вона становила за поголів'ям великої рогатої худоби 21 %, виробництвом м'яса — 37, молока — 30, вовни — 4.8. яєць — 62 %. На розвиток тваринництва негативно впливала нестача кормів, породної та племінної худоби.
Поступово підвищувався індустріальний рівень виробництва. Наприкінці 1958 р. тракторів було 168,4 тис., зернозбиральних комбайнів — 64,8 тис., вантажних автомобілів — 129 тис., у 1965 р. — відповідно 257, 56,9, 80,4 тис. Техніка якісно вдосконалювалася за рахунок надходження дизельних, колісних, гусеничних тракторів, самохідних комбайнів, навісних машин і знарядь, гідравлічних пристроїв. Почали застосовувати автоматизовані зернові токи, доїльні установки, пристрої для приготування кормів, механізоване водопостачання. Енергетичні потужності лише в 1960—1965 рр. зросли з 25,6 до 40,3 млн к. с. Підвищився рівень електрифікації. За 1953— 1965 рр. загальне споживання електроенергії зросло з 277,2 до 4505 млн кВт/год (у 16,3 раза).
Проте механізація і електрифікація села були незадовільними. До комплексної наближалася лише механізація вирощування зернових культур. До державних енергосистем було приєднано 69 % колгоспів і 88 % радгоспів. Не задовольнялися культурно-побутові потреби села. Негативно впливало на врожайність культур недостатнє застосування органічних і мінеральних добрив, хоча внесення їх з року в рік зростало. Непродуктивними були спроби "перебудови природи" насадженням лісових смуг та будівництвом зрошувальних каналів.
За цей період збільшилася кількість радгоспів (з 935 у 1950 р. до 1343 у і 965 р.). За розмірами вони були більшими, ніж колгоспи, у 2—3 рази. Посівна площа їх становила у 1965 р. 16 % загальної посівної площі.
Концентрація виробництва поєднувалася з спеціалізацією.