Реферат: Етичні вчення давньої Індії

Страждання спричинене людським «Его», яке має породжені невіглаством бажання, його можна зупинити, викоренити, досягнувши стану нірвани (заспокоєння, згасання) – найвищого блаженства. Заслугою буддизму є спроба розрізнити моральне і корисне. Цінність саме морального (незаінтересованого) діяння полягає в тому, що тільки воно відповідає стану духовної чистоти, ясності свідомості, узгоджується з прагненням до нірвани.

Заперечуючи авторитет Вед, божественну обумовленість каст, джайнізм і буддизм так і не подолали огріхів етичної концепції веданти.

Етика локаяти, чарви

Локаята є неортодоксальною філософською школою, що сформувалась всередині І тис. до н. е.

Локаята – давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря) проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування – насолоди.

Оригінальним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави – визнання індивідуальної природи кожної речі. Несумісні з природою речі спроби вплинути на неї є марними.

Згідно з етичної концепції локаяти мета буття полягає у турботі про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонізмі. Відповідно добром є все те, що приносить насолоду, злом – те, спричиняє страждання.

Учення локаути за матеріалізм і вільнодумство, заперечення божественності Вед, анти брахманізм, тобто за відхід від усталених традицій давньоіндійської культури, більшість тамтешніх філософських шкіл піддавала нищівній критиці. Прихильників його переслідували, а їх твори знищували. З погляду гуманістичної свідомості це вчення вразливе для критики, оскільки воно ґрунтується на засадах індивідуалізму і егоїзму, подолання яким є основним завданням етики. Недосконалість його ілюструє хоча б таке висловлення локаятики про добро і зло: «щедрість, само приборкання, піст і чесність – аж ніяк не є шляхами досягнення заслуг».

Різновидом локаяти було послідовне матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало традиційні брахмансько-ведійські засади – існування Бога і душі (брахмана й атмана), закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Згідно з етичними принципами цього вчення реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. Визнаючи цінність земного життя людини, воно виправдовувало прагнення зробити його щасливим.

Отже, попри те, що джерелом етичних учень Давньої Індії були священні книги Веди, кожне з них мало свою специфіку, обумовлену різними поглядами на проголошувані у цих книгах засади людського буття і співіснування, поступовим перенесенням уваги народів, що населяли країну, з явищ зовнішнього на внутрішній світ людини.