Реферат: Етнонаціональні відносини й національна політика 2

Етнонаціональні відносним — це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, на­ціональними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб'єк­тів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукуп­ність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справ­ляють економічні й політичні чинники, причому політичні ас­пекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовле­но насамперед значенням держави як важливого чинника ро­звитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відно­сини — це міцний сплав національного й політичного. Головни­ми в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправ­ність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті

Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз­няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв'язанню багатьох аспектів національного питання в Ро­сійській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розв'язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об'єднання Німеччини також ' вважають остаточним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бопід кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх аспектах і соціаль­них вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рів­ності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.

Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, ро­зв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного глибокого аналізу суперечностей, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв'язання. Непослідовність і несвоєчасність розв'язання суперечностей, породжених ро­збіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки наці­ональна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, пов'язаних із на­ціональними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республі­ками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджа­ну та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подіб­на ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським цен­тральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідно­син між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз­станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азер­байджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбіль­шої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (При­дністров'я), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх на­родів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скориста­лися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосу­вавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національ­но-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала пробле­ма російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в ці­лому проблема російських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й тата­рами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагес­тані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганіс­тан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) і т. д.

Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, за­гострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забез­печення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх за­конних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надан­ня повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, само­визначення є загальновизнаною основоположною нормою між­народного права, обов'язковою для всіх без винятку держав.

Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та однозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання ззовні в її політичний статус; підкреслюється необхідність не допускати збройного втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку, а також не виявляти актів політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свід­чить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізу­вати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох фор­мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизна­чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ­ного утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших на­цій) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер дер­жавно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умо­вами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; пова­жати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утво­ривши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначен­ня, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднати­ся з іншим народом (нацією).

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний ха­рактер. Це — право на життя, щастя, братерство одного наро­ду разом з іншим, яких об'єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтере­сів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в рам­ках однієї держави. За формою державно-правові об'єднаннянародів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три ос­новні форми возз'єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Ро­зв'язання цієї проблеми нечисленними народами значно ус­кладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрок­ратія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних ком­плексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберіга­ти національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих на­родів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розв'язання гострих етнічних проблем ви­суваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, ро­змовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині назива­ють «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окрес­лився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні від­носини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємоза­лежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку на­цій, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за ство­рення держав; з іншого — на основі об'єктивного процесу інтер­націоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тен­денцій під час здійснення національної політики може не тіль­ки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.

Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.

Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.

Гилязитидинов Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.

Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.

Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.

Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.(Європейський контекст). — К., 1993.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.

Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.