Реферат: Федерік Стендаль "Червоне і чорне" – правдива розповідь про тогочасну добу

Париж зустрів його непривітно. Його було взято під нагляд поліції. В країні лютують суди, цензура затикає рота вільнодумцям, єзуїти та священнослужителі формують громадську думку. Із місяця в місяць Стендаль відсилає кореспонденції в англійські журнали, там їх друкують без підпису; маскування було настільки старанним, що лише через сто років їх було знайдено і знову переведено на французьку.

В публіцистичних дослідженнях «нравів» у Стендаля був свій особливий кут зору. В першу чергу його хвилювало те, в якій мірі спосіб життя забезпечує людям можливість добиватися щастя, «Шляхетна душа, – вважав Стендаль, діє в ім'я свого щастя, але її найбільше щастя є в тому, щоб давати щастя іншим».

Стендаль рахував себе «романтиком». Але уточнював – «я правдивий.» «Правда, гірка правда» – ось його гасло. Для нього письменник – тверезий історик та політик, що веде дослідження життя. До правди, яку Стендаль хотів висловити, він йшов через роки поневірянь та наполегливої праці, через потрясіння свого серця і потрясіння свого століття. Останнє п'ятнадцятиріччя життя і праці Стендаля – пора розквіту його непростого дару письменника.

На підступах до цієї пори на нього чекало ще одне, заключне випробування сил – «Арманс», сцени із життя паризького салону 1827 року». Тут вихідна модель його майбутніх зрілих романів: погоня за нездійсненним щастям шляхетного, витонченого, розумного юнака, що не погоджувався своїми думками із «світською черню» свого кола.

Після революції 1830 року, 25 вересня, Бейль здобув призначення на посаду французького консула у Трієсті. А згодом його призначили консулом у приморське містечко Чівіта – Веккія.

У 1838 році Стендаль пише роман «Пермський монастир». Найщиріші почуття і враження свого життя письменник втілив в образі головного героя роману Фабріціо дель Донго. Йому дуже подобався цей персонаж. А героїня роману змальована такою, якою була Матильда Вісконті «To the happy few» (для небагатьох щасливців) – поставив Стендаль англійський вислів останньою строчкою «Пармської обителі».

В останні роки життя Стендаль гостро відчував свою самотність. Матильда Вісконті померла, і не було жінки, здатної замінити її в серці письменника.

22 вересня 1842 року о сьомій годині вечора Стендаль упав від серцевого нападу перед дверима міністерства іноземних справ. О другій годині ночі він помер. Наступного дня його друзі Меріме і Коломб йшли за труною Анрі Бейля. Згодом французькі газети помістили коротке повідомлення про те, що на кладовищі Монмартр відбулося поховання маловідомого німецького віршотворця Фрідріха Стендаля.

Стендаль помер невизнаним, не знаючи, що «Червоним і чорним» в далекій Росії зачитувався ще Пушкін, а з Германії його давно помітив Гете, і сподівався, що його почнуть читати через 100 років. І не помилився в своїх сподіваннях.

2. «Червоне і чорне» – правдива розповідь про тогочасну добу

Невідомий творець, книжки якого припадали пилом на полицях крамниць, не боячись виглядати блазнем, в листах до друзів радив частіше заглядати в «Судову газету», щоб достеменно дізнатись, що коїться в душах співвітчизників. Саме тут він помітив матеріал, що сильно вразив його. У лютому 1828 року в «Трибунальській газеті» було надруковано судовий вирок сину коваля Антуану Берте, якого стратили 23 лютого того ж року. Бейль вирішив детальніше ознайомитися з цією справою.

Син коваля з м. Бранга, молодий і гарний чоловік, втік із сім’ї, щоб навчатися і «Вийти в люди». Ціною великих зусиль йому вдалося вступити до семінарії, де він почувався дуже погано. Юнак був обдаровані ший від товаришів, мав надзвичайну пам’ять. Коли міський голова шукав репетитора для своїх дітей, Берте став першою кандидатурою на цю посаду. Далі розпочався любовний зв’язок молодого вчителя з пані Мішу. Директор семінарії дав Берте рекомендацію до багатого паризького дворянина. У Парижі Антуан привернув до себе увагу його дочки. Зав’язався новий любовний роман. Учитель залишився без роботи, від’їхав з Парижа, поступив на службу до нотаріуса і тут дізнався, що його колишня коханка, пані Мішу, швидко знайшла йому заміну. Берте їде до Бранга і стріляє в церкві, першим пострілом поранивши пані Мішу, другим – себе.

Отже, початок – семінарія, кінець – гільйотина. Такі процеси стали звичайним явищем у Франції, сутана відкривала молодій людині надійний шлях до кар’єри.

І Стендаль пише роман, якому дає загадкову назву «Червоне і чорне».

Мешканці провінційного Вер’єра, звідки родом головний герой роману Жюльєн Сорель, прихиляються лише єдиному всемогутньому кумиру – вигоді. Це магічне слово користується тут безмежною владою над розумом. Нажитися – шляхами праведними, а частіше – неправедними, поспішають усі: від тюремника до батьків міста, від суддів і адвокатів до служителів мерії. Відкинувши чванство, Вер’єрський мер де Реналь при нагоді не проти похвалитися своїм древнім родом, але як заповзятий підприємець, володіє цвяховим заводом, особисто торгується з селянами, скуповує землі та будинки. А на зміну цьому «власнику маєтку» йде ділець іншої закваски – безрідний, оборотистий шахрай Вально, не гребуючий нічим – будь-це обкрадання бідноти або вправний шантаж.

В семінарії готуються духовні пастирі цього скопища рвачів. Тут шпіонство вважається доблестю, лицемірство – мудрістю, рабська улесливість – першою доброчинністю. Після семінарії, він випадково потрапив у вищі кола паризької знаті, де не личить рахувати прибутки і розмірковувати про ситний обід. Тут беззаперечно царює лицемірна шана старих звичаїв. І юнак, прагнучий слави, постає перед вибором: або згинути в безвісті, або пристосуватись до цього часу, одягнувши чорну сутану священика. Він прилаштовується до провінційних міщан, догоджає своїм знатним хазяям в Парижі, відвертається від друзів і слугує тим, кого в душі зневажає. Безбожник, він видає себе за святого, маючи гострий розум – піддакує дурням. Зрозумівши, що «кожен за себе у цій пустелі егоїзму, що зветься життям», він поринув у битву з надією перемогти нав'язаною йому зброєю.

Стендаль, підвівши Жюльєна Сореля, сина теслі – вчорашнього селянина, у ворожий дотик з устоями, що підпирали фундамент монархії, створив твір, трагедійність якого – трагедійність самої післяреволюційної історії, відтвореної в особистій долі та самих інтимних хвилюваннях обдарованого юнака, що розривався між кар'єрою, щастям, коханням і врешті-решт знайшовшого в смерті єдиний можливий для себе вихід.